Серед дещо закостенілої російської прози зустрічаються й такі автори.
Знайомтеся, насолоджуйтеся образністю та стилем.
Саша Кметт.
Сторінка на Прозі Ру:
www.proza.ru/avtor/fagott77
ЯГУАРИ В МІСТІ
У мене є товариш ― Коля-Банкір. Той, що винен мені грошей. Заборгував не так багато, зате я не один. Нас ― легіон. Блукаємо усім містом, визираємо того Коляна . Заглядаємо в пітьму фінансових провулків жадібними очима ревізора. Жадаємо розтрати та розпродажу майна. Нам весело. А Коля тим часом ховається в банку, і штурмом його не взяти. Залишається тільки облога, але Коляну вона не страшна. Він майже безсмертний.
Починав Коля як водій тестя банкіра. Потім возив сестру банкіра. Недовго. Із дружиною банкіра відразу не заладилося ― возити Колян її не став. Тепер возить Самого. Гордий, як олігарх. Про борги відразу забув. Номер телефону змінив, із квартири з'їхав. Живе в гаражі з джакузі та домашнім кінотеатром.
Особисто я чекати втомився. Списав борг у мрії юності, зітхнув полегшено. І тут іду вулицею, а він вискакує на "ягуарі" назустріч, відрізає шляхи до відступу. У костюмі виходить ― і до мене. Ну все, думаю:
«Мрії юності стали збуватися, залишилося тільки побачити в міській лазні Памелу Андерсон».
Підходить упритул, дихає ексклюзивним смородом, говорить про борг, призначає здибанку. Чесні очі, як у банкіра, і я вірю ― поверне опівночі… на пустирі.
Стою перед шафою в нерішучості, вибираю одяг. Випадок же рідкісно-неймовірний. Опівночі, пустир, трохи грошей… Наважуюся на краватку.
Рухаюся пішки. Громадський транспорт пустир ігнорує. Неспокійно там, а я втратив острах, мені усе байдуже. Збирати борги, як наркотик. Тішить недовго. Матеріально облагороджує. Потім ломка. Благородство все швидко зникає. Бо тобі вже ніхто нічого не повинен. Добре податковому інспектору ― вічний кайф.
Приходжу на місце, бачу п'ять "ягуарів". Усі однакові, як думки даішників, напевно, з одного опоросу, чи точніше окоту. Колян із колегами дискутує неподалік: руками махають, гроші на кін жбурляють, образливо цідять слова. Один одного зневажають і гарячкують зовсім тверезо. Обговорюють маршрут. Зупиняються на трьох правих поворотах, одному розвороті та фінішній прямій. Світлофори до уваги не беруться.
Підходжу до "котурая", гладжу проти шерсті. Машина буркотить циліндрами, бажає змінити господаря. Багажник відкритий. Усередині, в задушливих парах бензинового перегару, лежить людина. Вона, мов цар, обкладена подушками, гикає й мукає членороздільно. Судячи з усього, перебуває в глухому куті свідомості. Голова в ореолі волосся, що випадає, шия зарозуміло вигнута. За хижим профілем упізнаю директора банку. Починаю співчувати як співучасник. Поглядаю на інше амазонське плем’я ― багажники відкриті й у кожному по банкіру. Змова…
Вирішили одним махом відсікти усі фінансові голови міській гідрі. Тут пахне конфіскацією. Налетять, виряджені в синю форму люди з ордером, позбавлять мене можливості самовираження. Конфіскують музу й передадуть її тюремному кухареві.
Грюкають багажники дружно. Легко проковтнули "ягуари" п'яних царів природи, не вдавилися.
― Не переймайся, ― заспокоює Колян.
― Так виявляється їх близькість до народу. Сауна, горілка, багажник, вранці амнезія і ходіння до психоаналітика. Коли зустрічаються, постійно прутнями міряються. Нажираються до повного дефолту. А ми потім розвозимо, від Парижу до Дакару. Не переживай, не перший рік ганяємося. Чекай тут, зараз обійду всіх на останньому повороті, й отримаєш свої гроші.
― А якщо не обійдеш?
― Ну, тоді вибачай...
Грошей я так і не дочекався. Мабуть, не дався Колі останній поворот. Спокусив фінішною прямою й заманив обманом у неходжені паралелі. Згинули п'ять ягуарів у невідомому напрямку. Мабуть, повернулися додому ― в дельту Амазонки, де відразу загрузли на бездоріжжі.
Доведеться вступити до мисливського клубу.
Ох, зловлю Коляна в холодне коло оптичного прицілу, а на курок не натисну...
Оригінал тут:
www.proza.ru/2011/09/04/732
ЗОЛОТА ОСІНЬ...
Золота осінь, яка запалює
Виплюнуло літо на прощання тиждень бабиного тепла, настала пора для осінніх баталій. Прокинулося місто забрудненим рингом, зціпило зуби в бойовому вишкірі й під гонг церковних дзвонів розв'язало добрячу бійку. Переможцю – пошана зарплатою, переможеному – звільнення.
Б'ється на рингу листя із дубцями-прутами мітли, кружляє боксерським смерчем. Воно непереможне, усе в золоті, майже чемпіон. Правил не дотримується, в кронах ховається, обходить із флангів. Липне до двірника з усіх боків, перетворює на розлюченого дідька-лісовика. На плечах погони дубові, у волоссі березовий смуток, у бороді канадські прапори.
Плаче двірник войовничими сльозами, виграє бойовище, програє війну. Танцює очисним маневром, усе обличчя в гематомах. Болісно страждає за чудові сни й гербарій, що занепав. Втомився за цілий день, хочеться йому перемир'я та обіймів із подушкою. Та й листяний ворог не проти відпочити. Лукаво гілками похитує, відпускає двірника в нічні марення. Там залізниця, золотий локомотив і домашні капці сусідової дружини...
Тільки немає меж ботанічній підступності. Спить двірник, а хитрі дерева об'єднуються в шаманському стриптизі. Трясуться усю ніч, висаджують десант. Скидають із себе сухий тягар, демонструють покинуті гнізда й автографи Петра. А Петя, він такий, він був усюди...
Вийдеш уранці на вулицю – ніби на золоте кладовище потрапиш. Поглянеш навкруги, припарковано конячі сили в листяних склепах. Поруч жалісливі бабусі – бродять у жалобі розбитою дорогою, запалюють свічечки за упокій. Обволікають вогонь листяним хрумкотінням, провокують автомобільно-пожежну сигналізацію. Спалахують яскраві багаття, женуть босих автовласників бити двірника, котрий проспав. Двірник – у сльози, за бабусями з лопатою женеться, а тих уже не дістати. Розвіялися димом, досягли небесних палаців...
Золота осінь, що розлучає
Приготувала влітку наперчені курортні романи за особливим рецептом. Морською сіллю натерла, в піску викачала, в піну прибою занурила. Запряжила до підгорілої скориночки та й на поживу осені віддала. Осінь же частування надвоє розкусила, заскрипіла зубами, перетравила романтичні зустрічі ревниво й озлоблено. У зустрічах – непрожите ціле життя. Воно вмістилося в годині усамітнення на безлюдному пляжі, де під місяцем застигло видіннями білих інтимних міток на спокусливих жіночих тілах і залишилося забутою купкою купальників, які впали із плечей.
Не повернуться романи осінніми спогадами, не знайдуться в шифрі телефонних номерів, що викинуті. Остаточно розчиняться вони в швидкоплинному почутті провини й оксамитовому хвості промовистої черги біля вендиспансеру.
І тільки місяць вдоволено мружиться від пікантних сцен із блискучими сідницями. Вистачить йому зізнань у коханні на довгу зиму. Змовницьки підморгує, зберігає мовчання. Німий від народження і як свідок не придатний. А на нема, як кажуть, і шлюборозлучного процесу немає...
Золота осінь – милосердна
Розсипалася осінь картопелькою, упала набитими мішками в засіки погребів. Там вузька стежина в ситому благополуччі та скляні вакууми на полицях. Вишикувалися рядами кунсткамери, що викохалася вдома, законсервувалися натюрмортами в огірково-помідорному розсолі. Скоро нічні гості нагрянуть, а ми – напоготові. Хліб і сіль у думках наших, квашена капуста – в жерстяних виварках.
Ось вони, йдуть осінніми перевертнями, розповзаються теплотрасами, ніби засмаглі бомжі. Сідають за накриті ящики з яблучною спокусою, відчиняють соління, випивають за здоров'я господарів. Нехай користуються, нам не шкода. Вони унизу – ми нагорі. І це нас бундючить, зарозуміло тішить. А коли раптом накотить хвиля жадібності гидливою агресією, то ми все одно не прийдемо. Осліпли вечори наші осіннім мороком і видовжилася ніченька до непристойності. Стукає ніч зірками у вікна, навалюється до спалень подружнім обов'язком. І боржникам не сховатися, не втекти – усі двері на замку...
Заголосив восени мисливський сезон криком птахів, що втікають, зажадав трофеїв. Випустив бравих мисливців рядами хаотичними, оточив їх міфом про чоловічу кровожерливість. Рушниці зі стін познімав, змусив виконати драматичний закон про обов'язковий постріл.
Плентаються мисливці, бажають повернути назад. Ще ж не охолов на спинах ніжний дотик дивану, ще не вивітрився із голови телевізійний серіал зі щасливим закінченням. Коліна вже у бруді, що спокутує, в руках влучні наміри. Гримлять маскуванням, тріщать ногами, плутаються-матюкаються на розвилках. Усі мішені розбіглися, а пальці не тиснуть, примерзли до курків. Не буде сьогодні вбивств. Ось уже й межі смертельної ліцензії вперлися в асфальт – далі стрілянина тільки в людину. Зупинилися мисливці на самому краю, закону підкорилися, бабахнули в небо. Додому пора...
Але дороги назад немає. Йдуть слідом таксидермісти загороджувальним загоном, відрізають шляхи до відступу. Вони – художники, їм потрібні жертви. Не домовишся з ними. Там броня цинізму, як у опудала, горда велич, набита ватою, і скляні очі. Визнають тільки вбитого наповал звіра й незіпсоване хутро. У потилицю дихають тренерською наполегливістю, вказують на пухнасті цілі.
Не залишимося скраю квартирами своїми. Заповнимо ліс нав'язливими глядачами, потіснимо таксидермістів. Зашумимо групою підтримки, побажаємо мисливцям твердої руки, гучної стрільби й тихих промахів. Нехай вони увійдуть у прицільний погляд незапланованою добротою...
P.S. Люблю я золото осені, як стоматолог і ювелір. Стою на вулиці, споглядаю пишність дорогоцінну, жадібно хочу забрати із собою. Позаду в мене – наплічник місткий і десяток кишень. Трохи влізе до кашкета, дещо в чоботи. Дочекаюся слушної миті, напхаю під зав'язку, заховаюся, як злодій...
