Привіт, друже, давно не бачились! Присядь, пиво будеш? Пригощаю. Привід є… Скільки ми з тобою вже знайомі? Від самого народження? Точно, наші мами тоді в одній палаті лежали… А потім спільний дитсадок, а далі одна парта на двох – аж до восьмого класу… То це ми з тобою вже цілих сорок років, як знаємось?!. Ні, от скажи, чи ти хоч коли-небудь міг звинуватити мене в нескромності? Знаю, що ні, бо я ж усе життя існую…як ото моя доня каже… в заперечній формі дієслова: не був… не притягувався…не брав участі…не кохав до безтями, ну, й, відповідно, до безтями не зраджував!
…Пам’ятаєш оту лисицю руду, з заводського гуртожитку? Це ще до армії було, коли після училища я в місті жив та на заводі працював… Поперся я тоді її з дискотеки проводжати… П’яний був, ага… П’яний, та ще й голодний! Мені б тоді додому пошвидше, поїсти та поспати подовше, а я, дурне - на «кавалєрку»… Пішов-таки. Через усе місто. Ну, типу, ми з рудою прогулюємося, нам удвох «страшне як добре», і ми через то з усього неба зірки рахуємо… Далася мені та «зоряна бухгалтерія», отой непонятний потяг до «високого» (ще й коли ти в такому «присмерковому» стані, а твоя подруга - ну, ніби цього й не помічає)…Рахували ми, чи робили вигляд, що рахуємо… Дехто з нас двох із натугою цифри до десяти міг пригадати… Допхалися, нарешті, до її гуртожитку, а там, як у казці Шарля Перро... Тільки-но стрілки годинника завмерли на цифрі «одинадцять», вахтерша, ця «добра фея» на підробітках, на наших очах перетворилась на злющу «бабу ягу»! І так зиркнула, немов Попелюшка вже з’явилася перед її очі - без казкової суконьки, та й стоїть тепер у сирітському дранті… В дитячій казці закони суворі– а й то гуманнішими були, ніж у тому гуртожитку: казковий народ гуляв аж на годину довше!.. Отже, моя перелякана Попелюшка вскочила в двері, не посмівши й рукою на прощання махнути… А мені ж горілка в голову б’є, і цей вечір, нібито й романтично-зоряний, а все ж вийшов якийсь…незакінчений. І поліз я на п’ятий поверх балконами – ну, мабуть, щоб попрощатися з дівчиною по-людському… Долаючи ті страшні метри вверх (повертатися назад було ще нереальніше!), я вже з переляку і второпати не міг: куди й навіщо я лізу, що я там далі робитиму?! Руда спочатку скажено зраділа моєму «подвигові», давай хапати мене з підвіконня, та мерщій – у ліжко… пам’ятаю, як грюкнула дверима її сусідка - аж в коридорі щось заторохтіло…А ще, як уві сні, бачу активне (з боку рудої) цілування-милування!.. І так мені стало добре, так затишно, і – головне – нічого вже не страшно, бо піді мною ж не п’ятиповерхова прірва, зі списами огорожі внизу… Затишно, кажу, мені стало - як у мамки під цицькою… Дівка обшарила-облапошила мене легенько… розстібнула на мені те малочисленне, що знайшла… А, розстібнувши, знайшла ще менше… Ну от, мабуть, подумала вона, а дівчата казали… а дівчата казали… Отож, запримітивши мій «дитинно-негеройський» стан, Попелюшка готова була скинути мене - не те що з ліжка - зі сходів! Прямісінько під ноги грізній вахтерші: бо «романтичний лицар», що, на заздрість сусідкам, приперся визволити «даму серця» з неволі та нудьги, зовсім не поспішав цього робити: і сам свої «лати» не знімав, і на дамський поділ чи декольте – жодних посягань! Образливо їй стало – аж до сліз, бо це ж дівка позбавлена можливості сказати гордо «ні»!.. І її легковажне «так» нікому не цікаве…Отак я, зіштурханий з ліжка, заснув просто на підлозі… Через дві години моя випадкова обранка поставила перед фактом: іди, каже, звідси - як і прийшов! Бідного «лицаря» заколотило, мов у лихоманці: та щоб я…туди?! та ще хоч раз?! Та ніколи!.. Краще вже здатися на милість грізної чергової! І я… «здав» нещасну дівчину «з потрухами»: мирно пішов назустріч дівочому виселенню з гуртожитку. Спустився сходами до вахтерші і радісно (я живий!) сказав їй : «Доброї ночі!»…
Відтоді я почав боятися «високих» (у прямому сенсі!) стосунків…
…Друже, ну ти ж знаєш, що й служба в армії не принесла мені ніякого любовного досвіду. Якщо не рахувати отієї недолугої весільної історії. Під час двадцятиденної відпустки «на родіну»…Одразу «з корабля» (тобто з потяга) потрапив я «на бал». Тобто на сільське весілля. Одружувався мій сусід через межу… На весіллі глипнув я на старшу дружку. В червоній лєнті через всю її пишну грудь… Аякже, тільки таку й міг собі вибрати: нащо мені всіляка мілкота, мені «з голоду» всього побільше давай, щоб аж лєнта тріщала!.. Правда, в моєму тодішньому, знав-таки, «надвечірньому» стані зміненої свідомості - хіба багато я вгледів?.. Тільки лєнту й запам’ятав…І чого воно в мене отак, друже, чого я такий «непутящий»: як тільки трапиться якийсь натяк на еротичну пригоду – так недалеко від мене неодмінно пляшку шукай…Коротше, повів я до себе додому ту «старшу дружку» – «мій домашній фотоальбом дивитися» (дім - порожній, бо мої батьки теж на весіллі)… Мабуть, старший боярин на тому весіллі був не дуже підходящий… раз вона за той альбом, як за рятівну соломинку, вхопилася! А в мене руки «стройбатівські», крім кельми, в армії нічого більше й не тримали… Погрався я, як ведмідь, тією лєнтою: аж репнула!.. Альбом – важкий та широкий, а ноги дружчині – о, ще розлогіші!.. Та й запер я свою долоню прямісінько… під картонну сторінку… з усміхненою чорно-білою мамою і якимсь малим товстуном… Опа, так то ж я!..
… А дівчині що робити? Почала пручатися! Спочатку манірно, а потім – відчайдушно!.. Волати про допомогу? Так звинуватять у розпусті: нащо з солдатом усамітнилася (ще й на «ворожій» території), хіба саме не «для цього» туди йшла?! То чи волати їй… чи здатися на милість «переможця»? Як сказав хтось і колись, «розслабся та отримуй задоволення». Ой, це ж сором який, коли раптом все весілля на крик збіжиться!.. А забуханий «переможець» заплутався в порваній червоній лєнті, ще й хтозна як запхав під неї свою дурну голову! Тепер весільний атрибут красувався навскіс – на його кістлявому солдатському плечі! Майже зґвалтований фотоальбом непристойно розшерепився на дивані… Я вилазив на свою жертву важко, як пацан на круту гору - з дебелими санчатами… На моєму нелегкому шляху траплялися всілякі противнючі перепони: якісь шлейки… чи бретельки, якісь труси з написом по-англійськи... Він, отой напис, нагадав моєму затуманеному розуму, що сьогодні – «субота» (я таки не дарма добре вчив іноземну!): в пору моєї молодості у дівчат були такі модні комплекти трусів - під назвою «нєдєлька»…А далі, на несподіваний дівочий подив, я… «забув» спуститися згори вниз! Сп’яну не зміг пригадати (!), нащо я тую «джомолунгму» так уперто долав?.. Затих собі поміж дрижачих, як весільний холодець, грудей, та й… заснууув спокійнісінько!.. А щасливій дівці привалила нова проблема: як з-під моєї кістлявої, але важкої, бо п’яної, туші вибратися?! І так вона смикалась, і так, бідна, сіпалася! І розлютитися дужче пробувала – щоб сили додалося, і горе-гвалтівника боляче щипала, аж шкіру викручувала! Та, мабуть, ще й страх їй додавався – а раптом розбудиш, а він тоді знову - за своє?.. А на мене накотило райське відчуття – як і тоді, на висоті п’яти поверхів: стало так затишно, як немовляті під цицькою! Я спав на м’якому і теплому, та й усміхався щасливо… Звідки, питаєш, я про це знаю? Так батьки й розповіли: вони з осиротілого весілля завчасно повернулися… Там усім шоблом дружку піввечора шукали: зникла невідомо куди, а вона ж то з чужого села - що тепер її батькам казати?!. Мама, ввійшовши до хати першою - першою ж і помітила «весільну пропажу», защебетала до нашого татка: жива ж дитина, слава Богу!.. Ой, доню, ти на це не зважай: воно (тобто я) ото завжди таке дурне, як нап’ється! Він з тобою нічо… не зробив? Ні, не встиг?.. От і добренько, ось, дєтка, твоя лєнточка, ось ліфчик, ось від нього бретелічка (покручена яка – чи він її тобі жував?..)... Ось платтячко… шо ж ти, скотина, платтячко навпіл перервав, га?! На ось тобі, куколка, мою нову суконьку, дарую, тільки раз і вдівана…
Отак я став боятися не тільки «високих», а й «приземлених» почуттів…
А після армії я по-бистрячку одружився, бо саме так і хотів – щоб пошвидше, бо тоді вже не треба більше шукати якихось сумнівних пригод…А ти, друже мій вірний, був на нашому весіллі старшим свідком! За що я тобі дуже вдячний… І живемо ми з Ніною вже двадцять років, можна сказати, «душа в душу»... І хоч від великої любові до дружини мені повітря ніколи не бракло – так зате й не зраджував їй ніколи! Ага! Ну… хіба раз було… І то – з нею ж! Як це, питаєш? Шо, думаєш, мене від пива так розвезло, що я отаке тобі верзю… вержу… (моя б дочка на це сказала: «клею дурня»)? Ось послухай.
Якось моя жінка випросилася на море – доньку оздоровити. Чому ми не поїхали разом? Так саму ж корову не залишиш, та ще птиця, та кішка з собакою… То ж і було вирішено: я – за господаря, вона – за вихователя…А тоді у нас ще мобільних телефонів не було, я й не знав, як там мої облаштувалися. Та щось там, певно, вийшло не зовсім так, як планувала моя жінка, і саме через це вийшла отака халепа…
Вечір був приємно прохолодним, а я – таким щасливим і впевненим у собі!.. У чому полягало моє «впевнене» щастя? Відпочинок від сім’ї у принадний спосіб: коли ніхто не заважає рідного кума під грушу привести, і чарчину з ним перехилити – це раз! Худоба за відсутності хазяйки не здохла – це два, та ще й сіна я багато накосив – ну, хіба не молодець?! Отож, сидимо ми з кумом годину… дві… три…вже «посоловіли» – як два малосольні огірки! Вже в туалеті куди слід не попадаємо, купу цигарок у дворі наплювали – свинюшник, одним словом, почали розводити! А відчуття – як у дитинстві (знову я в дитинство впадаю! Певно, й справді, мені було там добре!..): здавалося, що я, як у тому кіно, де пацан «один вдома» - і можна робити все, що заманеться, і тобі за те нічого не буде!.. Подряпався кум додому, за штахетник хапаючись… Пішов я нехотя до хати, та й провалився в сон…
Прокинувся від дивного відчуття, що хтось ніби на мене дивиться. Я – мац-мац, хотів світло в настільній лампі включити, аж хтось шепоче: «Світла по всьому селу не стало…». Я не злякався – чого б я в своїй хаті мав боятися? – але й за руку ту «мару» не хапнув: так, на всяк випадок, думаю, не трону… поки що. З себе видушив: «Ти… хто?». А «воно», щось наче в пітьмі таке гарне, струнке, між відчиненим вікном і дверима стало – протяг на «ньому» якесь легке дрантя колише… «Воно» було жіночого роду: хай би я ще відро горілки виглушив, а мужика з бабою не сплутав би! Всередині мене тьохнуло щось… стидне… аж вкотре до обісцяного туалету потягло…Ні, думаю, туди ще встигну: бо раптом піду – а «воно»… тобто «вона»… зникне? Мара, що ви з неї хочете… І я залишився. Зовсім близько біля неї… чужої жінки… а своєї вже тиждень не бачив, а вона на цілих два тижні поїхала… Та додайте ще пару тижнів, коли ми за клопотами перед тим морем… так і не спромоглися… Не видно в темряві, та відчуваю, що незнайомка безсоромно підходить до мене – ближче і ближче! Відступати нікуди – хіба у вікно шугонути, так там марля прибита, поки зашпортаюся - вона ззаду й хапне… Марааа!.. Ні, краще буду в лице їй дивитися! А в хаті так темно, ніби цієї ночі й небесне світило спеціально на роботу не вийшло – аби привидові було роздолля. Нічого не видно! А пахне приємно… Ба, яке: спокусити мене хоче! «Ти як сюди потрапила?» – питаю. «А в тебе відчинено…», - та все шепотом, шепотом! «Ну, коли прийшла, - кажу, - то залишайся». – «А можна?», - чую, паскудниця міфологічна, аж повеселішала! Радіє, що мене, земного чоловіка, порядного сім’янина - на свою русальсько-мавську сторону перетягує! А горілка щось ніяк не виходить з організму (і в туалет же через цю халепу не сходив!). Ой, я ж слабка людина, ой, Ніно, де ти?.. Звиняй, а я ж більше не можу!.. І «привид жіночого роду» завалив мене, як мамонта, на моє ж (Нінооо!..) сімейне ложе!.. Як же з нею було добре, о!.. Нінка як би ото для мене не старалася – куди їй! Село! Хоч і інститут закінчило… А тут – тигр у спідниці! Аж кігті на спині залишила! Я аж злякався, та й знову здумав рятуватись через марлю у вікні… Та нєє, думаю, не варто тікати – коли ще таке зі мною трапиться? Он, кум додому пошвендяв, а позаздрив би, якби побачив, як я розкошую!.. Зморений і щасливий, я заснув, як… укотре приходить на ум одне й те ж : заснув, як сите немовля під цицькою…
А на ранок... прокидаюся від того, що пес Гавчик скавулить так, як він це вміє, тільки споглядаючи свою улюблену господиню! Ніна… сидить перед ним навпочіпки, пестить ласкавими словами, просить у нього лапку, а Гавчик все старається лизнути її куди попаде… Я переполохано зиркаю на ліжко: обидві продавлені подушки чітко свідчать, що спали тут двоє! Ніна знає: коли я сплю один, то не маю звички товкти обидві подушки… Я, мов піонер до намету, заліз з головою під простирадло, і з жахом усвідомив, що я… без трусів! І шукати їх було вже запізно… Жінка стоїть на порозі, і вона підозріло щаслива!
А далі були сімейні розборки: «Де дитина?» - це, суворий і стурбований, я. «До матері завезла». – «Чого рано приїхали?». - «А тут веселіше!» - і либиться, і шкіриться, безсоромниця така! Аж моя подряпана спина пеком запекла!.. І тут вона почала мене діставати! Сказала, що я їй цієї ночі зрадив – із нею ж! Я захищався, як тільки міг! Уперто твердив, що одразу впізнав її: я що, зовсім дурень, рідну жінку від мари… тю!.. від чужої жінки не відрізню?! А вона все сміялася, сміялась незлобиво, та все поглядала на мене якось… по-новому! Навіть про п’янку, про неприбраний під грушею стіл, про загиджений туалет, про купу цигарок, аж Гавчикові ступити ніде – ні-про-що – ні слова! А далі мені було не до горілки, не до кума: у нас точно стався медовий місяць, який ми колись, дурні, прохукали! Та то нічого, ще молоді!
… Дякую, друже, що за мене радієш. А чого, питаєш, я сьогодні тут п’ю? Та… дружина знов на море поїхала: цього разу - вже з донькою, зятем і малим онуком. Взяли бабу, аби нянькувати допомогла. А я знову – з коровою та старим Гавчиком…То я так собі мислю: може, здогадається, рідненька, про що я тут... сиджу, страждаю... та раніше повернеться, хоч би днів на три… Бо знає ж, як я за тією «марою» і досі нудьгую!
