Врешті ми спинились біля велетенського бука. Я намагаюся якось вгамувати биття серця, бо воно калатає так голосно, що може збудити цілий світ. От птахів, здається, уже розворухобило – співають несамовито.
Оглядаємо один одного, ніби ото бачимо вперше, мої губи шепочуть лиш: «Зосю», а у відповідь чую здушене: «Максиме», й для нас самих у ті хвилини наші власні імена звучать як закляття. Іще довго вони, немов туман, зависають в повітрі й бринять у наших вухах чарівною музикою.
Знову розглядаю Зосю, наче вперше. Як мило вона, усміхаючись, морщить свого носика – очей не відірвати! Уся ж її постава нагадує привабливий пуп’янок, який ось-ось стане чарівною квіткою, лишень пригріє його сонечко. Цей образ так захоплює мене, що я лагідно дмухаю на неї, вона ж зиркає здивовано, та не в силі я пояснити всього того, що в цю мить відчуваю.
- Ти – цинамонова дівчинка, – лиш повторюю, як заведений, бо й справді відчуваю той аромат, що йде від її тіла, густий, мов мед. У голові паморочиться, коліна підгинаються, і я сповзаю по гладкому стовбору бука, якби тану. Cтаю навколішки, як до молитви – тоді її рука, пропахла наскрізь цинамоновим духом, торкається моїх волосся, обличчя, губ, плеча, легкі, мов дотик квіту, пальці ковзають по шиї, і серце, моє невгамовне серце, хтозна-скількома ударами за секунду видзвонює наче дзвін, що я аж упріваю з ляку, що Зося почує його. Ловлю губами її пальці, мов краплинки дощу в спеку – врешті наважуюсь випростати руку і торкнутись її плеча, її волосся, напоєного незабутнім цинамоновим духом, який зводить мене з розуму. Знесилено зронюю голову на плече дівчини, і нараз, цілком несподівано для себе, по терпкому подиху біля вуха, на самому лиш переддиханні, швидше вгадую, ніж чую:
- Ти мене любиш?
- Люблю, – видихаю їй теж у саме вухо. І здається, що ті слова обпалюють, стає гаряче, серце на мить вмирає, ніби обірваний дзвін.
А потому вона раптом рвучко знімає із себе блузку, і мене засліплює від того видива, вона вся засмагла, наче горіх, а груди в неї – дві достиглі маленькі паперівки, і ніби зернята просвічуються крізь них. По одному крихітному прозорому зернятку. Мені б теж здійняти сорочку, бо відчуваю – піт дзябонить по мені струмочками, й вона уся геть прилипла до тіла. Та учинити того не в змозі – боюся дихнути, боюся поворухнутись. Не відчув навіть, як затерпли мені коліна. Гадаю, подібний стан переживає людина, коли її полишає свідомість – я б не проти, та полетіти у невідомість і все забути? Ні! – кажу собі й намагаюсь утамувати шалене серцебиття. Підіймаюся з колін, але твердого ґрунту все ще не відчуваю. Мушу усвідомити, що все це відбувається таки зі мною. Ось Зося притягує до себе мою руку, і під долонею холодний, твердий маленький податливий горбочок – паперівка з гострим зернятком. Торкаюся губами того зернятка і, здається, на якийсь час таки затрачаю свідомість, бо буквально помираю од бажання, хвилювання, ніжності, цілуючи її скроні, духмяні пахва... Це доторк любові. Найбільший, найжаданіший дарунок, якого не чекав, про який і не мислив.
Тієї миті в моїх очах було таке щире й навіть трохи дике захоплення, яке можна узріти лише у дітваків, коли вони уперше побачать розквітле дерево чи перший сніг... Оте щире, непідробне знесення душі, коли прокидається у серці перше, іще не усвідомлене почуття. Отямився лиш почувши благальне:
- Ти мене розчавиш…
Тільки тоді я розчепив свої обійми й ми обоє, безсилі, сповзли по гладенькому стовбуру бука та осіли на землю. Було це воістину благословення Господнє, бо навіть сісти, вже не кажучи про те, аби йти, я не міг. Втома – жахлива, в’язка, досі незнана – скувала тіло. Немов його занурили в бочку із цементним розчином, що гусне щомиті, – важко було поворухнути рукою чи ногою – м’язи не корились мені. Які ще коники викине моє неприручене тіло? – тирлувалась у голові думка, та не була вона ані скрушною, ані тривожною. Навіть не думав, як повестися, відчув – є влада всеохопного почуття, яке само керує тобою. Зося щось говорила, та я не розумів слів, лиш вслухався в її теплий, вовняний голос, що огортав і заколисував. Рука, що нею обіймав дівчину, ослабла, обличчя розм’якло, а очі зробилися тим, чим повинні бути: яскравим відбитком сяйва, що так щедро текло сьогодні на землю.
