Повітря було настільки гарячим, що, здавалося, воно ось-ось обпече обличчя. Нестерпна спека наступала. Ще одна неприємність. Сподіваюся, остання на сьогодні. Взагалі, остання…
Я знаходжуся там, куди інколи приводить відчай. Коли вже немає сил ні молитися, ні проклинати.
Коли ти сидиш на підвіконні своєї квартири, яка знаходиться на п’ятому поверсі багатоповерхівки-ветерана, пізно розмірковувати про життя. Пізно щось виправляти. Треба діяти.
Говорять, що якщо ти впадеш з такої висоти, то навіть не відчуєш болю. А якщо він і з’явиться, то триватиме лише якісь лічені секунди. Але яка мені вже різниця? Смішно боятися болю, наважившись на таке.
На підвіконня вистрибує мій рудий кіт Макс. Він єдиний, кого мені не вистачатиме. «Нічого, малий, все буде добре, - шепочу йому, гладячи його пухнасту линяючу шубку. – Про тебе подбає наша сусідка Галина Василівна. У неї тобі сподобається».
Чому саме сьогодні? Чим цей день особливий? Просто проблеми складалися одна до одної, доки всередині пазлу не утворився напис: «Ти не потрібна! Нікому.»
Мої картини знову не прийняли до галереї. Уже останньої по списку. Якби директор цієї галереї просто сказав мені, що я бездарність, я б не так сильно образилась. Але ж він підібрав такі вишукані слова. Певно, довго репетирував перед дзеркалом. Щоб вже напевне показати всю мою нікчемність. Щоб розчавити…
Нявкання Макса стає все вимогливішим. Чого він хоче? Їсти? Я залишала. Здається, залишала…
Злізаю з підвіконня і йду на кухню. Мисочка з його кормом майже порожня. Насипаю. До верху. Щоб було про запас. Хто знає, як там буде далі. Коли мене знайдуть, то почнеться така метушня, що про нього забудуть. Усі, крім Галини Василівни. Я на неї покладаюся.
Повертаюся на підвіконня, до мого трампліну в нікуди. Дивлюся вниз. Що мене чекає? Асфальт, розмальований дітьми. Там є і один мій малюнок. Грибочок, який лукаво посміхається і махає рукою.
Це прокляте малювання… Одна із причин того, що я зараз знаходжуся тут.
Я не бачила батьків уже два місяці. Ми не розмовляємо. І все після того інциденту…
Я завжди мріяла стати художницею. Але за настановою батьків закінчила філфак місцевого вузу. Через свого знайомого батько знайшов мені роботу. А я в останній момент згадала про свою мрію і відмовилась. «Через тебе я принижувався. Я просив як обісраний!» - кричав батько. Мою відмову він сприйняв як справжній акт непокори чи навіть особисту образу. Мати з ним погодилась, бо теж вважає, що у мене вітер в голові. « В наші важкі часи треба хапатися обома руками за будь-яку роботу. Щоб вижити, щоб вибитись в люди. А ти…», - хапаючись за серце, дорікала вона мені. Я ж спромоглася на одне коротеньке: «Вибач». Це була наша остання розмова.
Не знаю, чи шкодую я, що відмовилась від тієї роботи. Але мені справді страшно. Страшно, що я недостатньо талановита і з мого малюванням нічого не вийде. Страшно стати жебрачкою і померти на вулиці з голоду, як пророкують мої рідні. І страшно уявити своє життя без малювання.
Шкода батьків. Вони мене люблять, хоча й не розуміють. Краще б у них була така донька, як Ольга. Розумна і надійна.
В школі моя однокласниця і найкраща подруга Ольга малювала навіть краще за мене. Але, на відміну від мрійливої ідіотки, якою являюся я, вона швидко зорієнтувалася в ситуації. Покинула малювання і тепер працює менеджером. У неї все в шоколаді, а я захотіла комусь щось довести. В першу чергу собі.
На особистому фронті теж переважають похмурі кольори. Та ні, тут справжня темінь. Сьогодні Сашка від мене пішов. Бачив же, що я в поганому настрої. Але не надав цьому жодного значення. Певно, як завжди. Мої проблеми для нього просто слова: пусті і незрозумілі. Інакше б він не почав цю розмову. Цього дня, коли мені особливо погано.
А я при ньому ще й розплакалась. Дурепа! Обіцяла ж собі, що ніколи не плакатиму через чоловіків.
Гучно заграла музика. Із Сашкіної квартири, яка знаходилась трьома поверхами нижче. Щось святкує. Можливо, розтавання зі мною.
Просуваючись до краю підвіконня, я звішую одну ногу вниз. Всередині все стискається. Голова йде обертом. Страшно, аж подих перехоплює.
Повертаюся до колишньої пози, але тепер руки ще міцніше стискають дерев’яну раму. Що це зі мною? Де поділася та рішучість? Чому я чіпляюся за це життя, якщо так нестерпно жити?
Добре. Даю собі ще кілька хвилин. Зібратися, подумати. А потім туди, униз. У невідомість. У небуття. У кращий світ, світ для тих, хто не знайшов місце у цьому.
Заплющую очі і прислухаюся до музики. Мені здається, чи вона стала ще гучнішою?
Цікаво, що скаже Сашка, коли дізнається, що мене не стало. Засмутиться?!
Ми не сильно афішували наші стосунки. Можливо, нас хтось бачив разом. Якщо до нього прийдуть і спитають, чи він мене знав, певно кивне і відповість: «Знав. Бігло». І обов’язково додасть: «Дивна була дівчина».
Від роздумів мене відриває гучний голос Галини Василівни, яка з’являється на подвір’ї. Її неможливо ні з ким сплутати. Голос-сирена! Крім того, її знамениту оранжеву футболку, мабуть, видно на цілий кілометр. У жіночки пристрасть до неможливих і вульгарних кольорів.
До мене знову наближається Макс. Мурликає і треться головою об мої ноги. Від нього йде таке приємне тепло. В душі щось прокидається, починає ворушитись, порушує мій видимий спокій, підриває рішучість.
Обхоплюючи ноги руками, я знову вперто дивлюся униз. Галина Василівна про щось розмовляє з такою ж бабусею-пліткаркою із сусіднього під’їзду. До них підбігає бездомне сіре цуценя. Смішно вертить хвостом і пробує стрибнути на ноги. Галина Василівна замахується на нього своєю величезною картатою сумкою.
Вже не вперше я помиляюся в людях. Ну як я можу довірити свого кота цій жінці?
Опускаю голову на коліна і вкотре за сьогодні заплющує очі. Ловлю себе на тому, що вже зовсім не думаю про самогубство. Мені хочеться жити. Попри всі «фе», які підносить мені доля. І стати в цьому житті переможцем.
Доки я сама не повірю, що бездарність, треба боротися. Не беруть мої картини до галерей, продаватиму їх на вулиці. У світі ж стільки можливостей. Треба їх тільки розгледіти. Шукатиму, пробуватиму, стукатиму. Колись то мені відчинять.
На душі стає якщо і не зовсім спокійно, то затишно. Ніби ти знову маленька дівчинка, яка заховалася від загрозливих нічних тіней під ковдру з головою, і знаєш, що тут ти в безпеці, що з тобою не станеться нічого поганого.
- Житимеш? – розливаючи підвіконням своє золото, обережно запитує мене вечірнє сонце.
- Житиму, - киваю я, зачиняючи вікно. – Житиму!!!
