Із розщелини у вапняку вибивається джерело, струменить, вирую на самому дні яру прозорою водою. Вода зовсім не холодна, весняна, плине, між моїми пальцями, живим потоком . Може й дійсно жива, бо ж пробивається із глибини землі, подібно рослині, чи живій істоті, через тільки їй відомі ходи й тріщини, піднімається й починає фонтанувати над поверхнею, така бурлива й невгомонна…
Біля найбільшого водограю пробиваються менші. Серед них п’ятеро … ні, шестеро більших і троє зовсім маленьких. Ці, похитуються в химерному танку, здіймаючи із дна джерельця дрібні частинки розмитих ракушок. Танець той невтомний до знемоги, схожий на танець дервішів. Інколи, якась із ракушок не втримує ритму, й виривається із того невгамовного танку; тоді плине вгору, та не досягнувши поверхні, осідає десь збоку, біля звислого над водою моху.
Дивина. Де взялися тут ракушки?
Можливо, то відгомін великої, прадавньої, повноводної ріки, яка впиралася берегом у цей згірок, а, можливо… й моря ? Так, схожими створіннями й колоніями їхніх розколотих панцирів вкриті морські пляжі. Як що так, то які ж древні ці ракушки. Господи, аж страшно! Невже я сиджу на березі того пра-пра-давнього моря, що затопило післяльодовиковий материк? От якби те море не пішло, а залишилося тут назавжди. Навіщо було б кудись їхати на літо, нервувати, діставати путівки? Вийшов, звісив ноги із тієї похиленої сосни й полощи в солоній піні.
Море!… Його незміряний обрій, його незлічені отари бурунців. Ух!
Проте, чекай! Це ж вся Поліська й Придніпровська низовина - пів України під водою. Ні, не хочу я цього добра! Хай вже буде як є! Хватить із нас загаченого по всьому руслу Дніпра!
А собаки не розуміють, чого так довго витріщатися на воду; скачуть довкола мене, скидаючи лапами в джерело: шорсткий, рихлий, рясно всипаний вільховим насінням, сніг; збивають зелений, обвислий мох.
Мох, здається, тут був завжди. І навіть невідомо, хто тут древніший, мох, чи ракушки?
Зараз вчені висувають припущення: що життя спочатку зародилося на суші, а вже потім спустилося в океан.
Коли правда - то мох був першим, прародичем всього. Тоді стає зрозумілим, чого в людей так багато спільного із мохом. Топчуться по них, валяються, а вони, замість того щоб боронитися, наставити голки, шипи чи щось схоже, спокійнісінько собі мнуться, стеляться, аби тільки собачі лапи не спихнули у воду, а якщо вже зіпхнуть, то відпливуть до тихої заводі, вчепляться за гнилого пенька й далі, байдужо, обростають собі мохом.
Але ж, таки хтось, небайдужий розчистив джерельце, розширив потічок, з поваленої буревієм колоди змайстрував лавку, поставив табличку із написом: «Річка Кустинка 300м.»
Значить помиляються вчені - не мох був першим. В крайньому разі, не всі гени його успадковані.
Таки й моїх собак зацікавило джерельце. Натішившись волею, вони посідали позад мене й дивляться на плин води. А може їх привабили дві хитрі жабки, що облаштували собі джакузі на найменшому із танцюючих фонтанчиків? Жабенят похитує потічок, перевертає їх черевцями догори, проте вони наполегливо підставляють свої білі, вкриті жаб’ячим ластовинням животи, під пульсуючий струмінь.
А може їх цікавить той малюсінький пічкур, що змагається із течією? Проте вірогідніше, вони, просто втомилися й, дивлячись на воду, згадують свої недавні лови здичавілого кота?
Проте, хтозна, про що думають собаки? А чи думає вода?
Пам'ять то вона має – це науково доведено. Я недавно бачив фільм про воду, там японські дослідники обґрунтовують пам'ять води. Вода пам’ятає все.
Це джерельце, певне, теж пам’ятає все: і, буремне море, що шуміло тут давниною; і, колись, повноводну річку, що залишила після себе на згадку цей малюсінький потічок; і, тих молюсків, домівкою яких були вимиті із землі ракушки; пам’ятає вічний мох; цей зшерхлий сніг; жабенят; двох моїх безтурботних собак; мою долоню, що торкається струменистої прозорої води…
І тут мені схотілося припасти й спробувати тієї пам’яті. Не втримався, зачерпнув…
Смак пам’яті… Що може порівнятися із ним? Самі собою наринули спогади, добрі й погані, тяжкі й легкі, сумні й веселі, як вода – жива й мертва. Набираю повні пригорщі, вмиваюся. Стає легко. Вода змиває спомини, забирає із собою. Вони спадають і течуть далі по струмку. Набираю ще раз і, на цей раз, обливаю собак. Вони зриваються із місця й починають, знову, гарцювати довкола, збиваючи піну із талого снігу.
А весна шумить навкруги: гомонить вгорі вітром, торкаючись голих верхівок дерев; шепотить внизу, річечкою Кустинкою, що звивається вужем поміж оброслих мохом бережків і, добігши до покинутої бобрової греблі, падає вниз шипотом; гукає із неба табунцем гусей.
Вода запам’ятає й цю весну.
