Де поруч колись ми жили — летіли клени, не торкаючись сивих голів хворих на ста-рість хат. Паслося літо, сьорбаючи воду з присмирілої ріки. Ой, що то за ріка була! Завжди між нами протікала, не пересихала, прохолоду на обличчя наносила. А нам і не до того — да-рували літо перехожим — чужим, знайомим. Ті лише тікали крізь верболіз років, а їхні усмі-шки осиротіло опадали в прим’яту траву. Хтось задивлявся на нас, цвіла липа. Після Купаль-ської ночі в повітрі блукало передосіннє навіювання, яке не кожному відчутне.
Саме спокійне місце — цвинтар. Ми ще тоді не розуміли, що існує смерть, бо були ві-чні і тікали одне від одного, щоб потім відшукувати. Розлога груша розстеляла своє багато-крилля, а ми задивлялися їй ув очі, величезні чорні очі. Бузок виглядав із куточків нічної фан-тасмагорії, затиснувши в своїх обіймах невідомість.
Все приходить як одкровення — радість, печаль, біль, втрата. Час губить нас і він врятовує здатністю стирати спогади. Дивні люди, що спинають мотузки над своїми головами, аби потім хитатися у повітрі, хапатися за пустку і прокидатися зі своїх дитячих блукань міс-цями, яких сьогодні немає.
Ми жили колись поруч. А тепер — на різних планетах. Поперхнулося літо річковою водою, закахикало громами, аж шибки від страху задрижали. Наближалися зливи — невпин-но, незворотньо. Ночі наздоганяли дні, все одно нікому до того діла не було, одним днем ме-нше...
І сумніви, сумніви... Поспішаю, повертаюсь, відшукую — де ви клени, де хоч сліди ваші? Як наше дитяче:
«Летіли спогади безвинними кленами, їх злі буревії зламали зеленими.»
А ріка майже пересохла. Зморена, боролася з нещадним сонцем — та де там... Левада поросла, забур’янилася, здичавіла. Затисли непривітні береги річку і не зрозуміти: чи так було завжди?
Тепер би перейти з одного берега на інший... А навіщо? Ми на різних планетах і давно не існуємо разом у спогадах тих, хто нас на мить побачив.
Світ побудований так, що іноді він дуже зближує, щоб колись дуже роз’єднати. Ми не-одноразово відчували це, поглядаючи одне на одного з різних берегів ріки. Незрозумілі сльо-зи довжиною у тридцять років — ось чому висохла вода, вона перейшла в інший стан — у наш спільний плач за втратою того, чого ще не мали, але безкінечно бажали.
Все, чого найбільше боїшся, не хочеш, обов’язково станеться. Інакше в чому тоді сенс нашої платні за мимолітне щастя отого дитячого погляду?
Зачепитися рукою за хмарину і перенестись... Подумав: а куди? Замало буде однієї хмарини. Розвіється вона, не долетить. Тільки й того, що намагався спробувати. Все ще спи-наю мотузки — такі сякі, аби тільки з вигляду, мовляв, не здався, бідолаха, все кудись пори-вається. Та поривання ті скоріше для самозаспокоєння людини давно практичної, безроман-тичної і головне — змореної просуванням чужими стежками — викривленими та забутими.
Так і я колись забуду, як стояли на різних сторонах галасливої міської вулиці хлопчик і дівчинка, як пильно вдивлялися вони в очі одне одному, як летіли над ними сірими птахами будинки, як блищали їх чомусь не дитячі очі. Я подумав тоді: мабуть вони живуть поруч.
Летіли будинки, летіли клени...
