Сергій Пантюк. Війна і ми: роман. – К.: Ярославів Вал, 2012. – 168 с. (Серія «Червоне та чорне»)
Запропонована читачеві книга (дипломант конкурсу «Коронація слова – 2011») є цікавою автобіографічною лектурою, бо її сторінки репрезентують нам письменника Сергія Пантюка як митця, котрий досягнув у житті та творчості «серединного» віку, «коли починає подобатися ретро», що, в свою чергу, викликає «вибух спогадів та емоцій» і вільних, незаанґажованих висновків («Війна не може зовсім випаруватися з життя того, хто хоч трохи нею жив… Врешті, війна – вона така ж вічна, як і ми, і все питання лише в тому – в якому ракурсі ми її розглядаємо»).
Тож у якому ракурсі розглядає війну Сергій Пантюк? Війна – це, насамперед, смерть, тому роздуми письменника стосуються філософського феномену смерті, як частини трагічного становища молодої людини у ситуації локальних конфліктів. Ще донедавна участь совсолдат у бойових діях на чужій території сором’язливо називали інтернаціональною допомогою. Проте і зараз виявлення істини вимагає від письменника відваги, адже правда війни і смерті (у мирний час!) була і є складною й незручною. Вона, ця правда, вимагає переміни світогляду суспільства. Йдеться не стільки про зустріч минулого із сьогоденням, скільки про переосмислення цього минулого на ґрунті набутого духовного і життєвого досвіду людей, які знають, що таке страх смерті на початку життя: «Ти цілком безпорадний, бо не знаєш, звідки отримаєш отой несхибний удар, після якого тебе не стане. Але як це – не стане? «Куди ж я подінуся?» – запитуєш у простір. Я ж завжди був, є і буду. Мені щойно двадцять два роки виповнилося…».
Авторський наратив – це зона провокативної активності, і входження до неї повинно би супроводжуватися певними інтелектуальними засторогами. Сергій Пантюк звіряється читачеві, оголюючи перед ним свої думки – «Війною можна захворіти, як морем чи горами…». Можливо! Читач вірить, адже прагне чогось гострого й перченого. Письменник не розчаровує і продовжує щиросердно сповідатися: «Вони стріляють на вогник цигарки…». Натуралізм описів кривавих тортур пече й подразнює психіку, викликаючи огиду й відторгнення від реальності, свідком якої був письменник .
Шокуючими висловами, на взірець: «Це просто суперово, думав я, отримати кулю в потилицю, коли цього не чекаєш…», прозаїк свідомо викликає вогонь на себе. Він не втомлюється виставлятися перед читачем не тільки хоробрим і зухвалим, але й розбещеним, дріб’язковим, лякливим, егоїстичним, цинічним («Минуле – це лише величезна купа лайна, у теплих глибинах якої почуваєшся нікчемним черв’яком, себто постійним мешканцем… Іноді я думаю саме так. Іншим разом воно видається великою мискою меду, в якій бачу себе звичайною мухою, що зі всіх сил прагне видряпатися зі свого солодкого полону. Мабуть, правда буде безболісне об’єднання цих двох образів…»).
Але увага! – це не зовсім портрет героя нашого часу, бо Сергій Пантюк у діалозі чи полеміці зі своїм alter ego, попри все, не виглядає мазохістом чи розкаяним грішником. Він – фанат антиномії, і цей дуалізм його почувань і прагнень допомагає читачеві вловити сутність нібито другорядних речей, чогось невимовно незбагненного, що фактично є досвідом катастрофічності теперішнього існування суспільства («Усе колись мусить обірватися, навіть найгрубіша мотузка, про ланцюг мовчу, він хутче іржавіє… Але ти змушений тут жити, ходити на обридлу роботу, багато усміхатися, робити компліменти непривабливим жінкам – словом, бути у сотні разів меншим, ніж ти є насправді. Бо справжнім ти відчув себе на війні»). Щоправда, трохи псують загалом позитивне враження від роману явні переспіви підручника з психології з додаванням містичного флеру (гілка сюжету, пов’язана зі сльозавою історією (a la Д-р!) віртуальних стосунків героя і приватного психолога).
Є в романі ліричний струмінь, пов'язаний з родинними почуттями. Стихія суґестивного саморозкриття письменникові не чужа – на цю тему він пише сентиментально і мрійно (навмисно чи ненавмисно – це ще питання, але точно – послідовно, бо ж роман присвячений дружині й синам): « Я вдячний, що Ти так довго терпиш війну в мені. Ти не просто жінка, яка ділить зі мною життя, Ти – ревний помічник мого янгола-охоронця, моїх ельфів та інших добрих сил…».
Сергій Пантюк володіє поетичним даром бачити навколишній світ ув образах, і як ориґінальна творча особистість тим і цікавий. («Самогубець-вітер хапає гострі кленові листки і ріже ними собі вени. Але, замість крові, в очі міста бризкає ранковий туман (…) Зима подобається мені тому, що вона чорно-біла. Ні, інші кольори я теж люблю, і решту сезонів року насолоджуюся саме ними, але два найголовніші антономічні відтінки світу заворожують мене своєю взаємною непроникністю, зманюють на трепетну межу між собою і подовгу не відпускають».
Чи прагнув Сергій Пантюк відповісти на моральні, філософські та етичні питання війни і миру? А якщо прагнув, то чи вдалося? Я наразі не знайшла у тексті роману вирішальних сентенцій глобального масштабу, окрім, щоправда, оцієї – «Я досі люблю їсти яблука, милуватися снігурами і вірю в диво…». Що може бути найкращого у своїй простоті – переживши події, про які розповідає книга, зберегти sensus нормальної людини?!
