Щоранку іде вона до школи, вистукуючи каблучками по асфальтованій дорозі, а навкруги все квітує, пахне. Це весна! Сімнадцята у її житті! Нічого не губиться під пильним поглядом: навкруги світ чарівний і барвистий, трава бринить у вранішніх росах, переливами грає листя, співає птаство.
Дивиться дівча закоханими очима на цей яскравий світ і бачить, як білочка зустрічає її на подвір’ї школи, чекаючи горішка, як молоденький дубок про щось шепоче з берізкою, як клен зелений свої долоньки простягає сонцю і теплу, як небом, ніби лебеді, пливуть хмарки білі. І музика весни наповнює усе навкруг.
Від такого божевілля фарб, буяння світу, весняних радісних мелодій у неї паморочиться голова. А зовсім поряд пустотливо грає полохливий вітер і ніжно шепоче їй на вухо: « Ти - чарівниця , ти – ніжність, ти – чарівність!»
Іде дівча асфальтівкою. А за нею Місяць Травень, світлий, сонцесяйний, ( дівча з цього квітучого Травня), а він їй услід: « Удачі тобі, моя дівчинко! Попутних хмаринок і зустрічних Зірок! Високого польоту! Хай збудуться всі твої бажання, плани, мрії! І прихильна доля відкриє тобі « всі свої невидимі двері!»
Дівчина раптом зупиняється і зводить догори руки: «Спасибі тобі Місяцю Травень, за теплі слова, за перші квіти, за музику в душі, за життя, що мені ти подарував – за усі твої щедроти!»
Травень посміхається і у відповідь махає їй рукою: « До нових зустрічей, щебетухо моя!»
… Іде дівча асфальтівкою, а їй сьогодні сімнадцять років.
