Теплого літнього ранку вона йшла Каштановим сквериком, притискаючи до грудей шматок хліба. Неприбрана, зі скуйовдженим сивим волоссям, яке виглядало з–під хустки, у брудному вбранні. Усе майно бабусі було на ній: потерта куфаєчка (і це влітку!), довга чорна полатана спідниця, невідомого кольору хустка, розтоптані черевики.
«Бомжиха!» - сказала молода мама дитині і звернула з доріжки подалі від цієї неприємної істоти. А та, нікого не помічала і не чула, просто йшла робити свою повсякденну справу.
Жінка притягувала погляди перехожих, що дивилися із відразою, а деякі – із жалістю. Її очі були пусті, не мали ні кольору, ні живої іскринки, а губи щось шепотіли.
Присіла у холодочку, на лавочці біля пам'ятника Миколі Чудотворцю, і, майже відразу, до неї злетілася зграйка голубів. Лише тепер вона ожила, очі засвітилися, привітна усмішка осяяла обличчя, жінка наче помолодшала. Бомжиха дрібнила пальцями у пелені хліб і кидала його птахам, а ті кружляли навколо неї, клювали хліб, сідали на руки, на плечі. У такі хвилини вона була щасливою, бо поряд були голуби, єдині у цьому світі, хто її чекав і любив. Птахи відчували появу покровительки і зліталися. Той запах для них не був відразливим, в її очах було стільки добра, що вистачило б на усіх голубів міста Миколаєва, якби лише давав Господь щоранку шматочок хліба.
Світ цієї жінки тримався на крилах сизої голубки, яка сиділа на плечі і щось воркотіла, наче нашіптувала, розповідаючи про вчорашній день...
«На столі голубочка скаче,
Чогось наша Вірочка плаче.
Якщо її Гриша не любе,
Сядь поближче, хай приголубе...»
Співали гості на весіллі, а потім дружно кричали: «Гірко! Гірко! Гірко». Лише наречена не розуміла, чого «гірко», якщо життя таке гарне і солодке, як смак меду із Гриніної пасіки, як запах степових трав, як воркoіння голубів у ранковий час.
«Голубонько моя», - прошепотів Гриша і злився із коханою у солодкому поцілунку, обіймаючи її міцними руками. У голові запаморочилося від щастя, яке, здавалося, належить лише їй. Таке відчуття не може скінчитися, воно вічне, як схід сонця, як ранок, як її кохання.
«Що ж ви, дружки не співаєта,
Мабуть з пір'я зуби маєте:
Боїтеся заспівати,
Свої зуби показати.»
Це вже затягли гості нареченого, але у відповідь чують:
«Перша світилка боса,
А друга без носа,
А третя без вуха,
Ще й та пісню слуха...»
Такі переспівування супроводжуються гучним сміхом та жартами. Наречені слухають та шепочуться, бо ж знають, що у селі усі родичі, сусіди, свати, куми і ніхто й не збираєься нікого ображати.
«Старша дружка гарненька,
Як жаба рябенька.
По столі стрибає,
Світилочок лякає».....
Хто не гуляв на сільському весіллі, той ніколи не відчує всієї урочистості цієї події, необхідності цих пісень, жартів, без яких і свято - не свято. У цій народній «виставі» кожен гість мав свою роль, кожна прикмета могла передбачити майбутнє молодих:
- Дивіться, - шепчуться гості, Гриць першим ступив на рушник, тому й командуватиме він у хаті.
- Молоді житимуть недалеко від батьків, бо тарілка розбилася на великі частини.
- У них хлопчик першим народиться, бо вище підлетів голуб із блакитною стрічкою!
- Пара голубів, випущених із рук молодят, недовго кружляла в небі, то й не.... Ні! Краще про це не думати, щоб і справді так не сталося....
Голова колгоспу дав молодятам новий будинок, а господар побудував там голюб'ятню, обжилися господарством. Казали, що Віруня ніде не працювала, а вона трудилася, мов та пташечка біля свого гнізда, була найкращою господинею у селі: чоловік завжди доглянутий, хата квітами обсаджена, а коли народився синочок, то вже й воркотіла вона біля свого первісточка!
«Голубонька моя!» - тільки так називав її чоловік, хоча вже не один десяток років прожили разом, а вона примружувала очі, світилася від щастя і шепотіла йому щось на вухо. А що вже швидка та вправна була! Друзі казали Грицькові, що його щастя тримається на крилах сизої голубки.
Але страшна звістка перетворила цю сизу голубку на сиву... Здавалося, що після того, як сина привезли у цинковій труні з Афганістану, життя скінчилося, а залишилися тільки голуби. Чоловік не витримав такого горя і через рік помер від серцевого нападу. Віра тепер не жила, а існувала. Щоранку вона прокидалася від воркування голубів, милувалася ними, годувала, бо відчувала, що у цих пташок є часточка душі її сина та чоловіка.
Колись, село було у передмісті, а зараз перетворилося на окраїну Миколаєва, навколо почали зводити великі будинки. Жінці пропонували продати свою ділянку і переселитися у однокімнатну міську квартиру, де є усі зручності, адже справа йде до одинокої старості. Та як покинути тих птахів? Це ж зрада! Вже й голуб'ятню час ремонтувати і стріха у хаті протікає, а якісь голодні волоцюги вночі голубів крадуть. Біда, та й годі!
Одного разу, хтось постукав у двері: «Віро Миколаївно! Я із центру соціальної допомоги. Ходитиму до Вас два рази на тиждень і допомагатиму по господарству.»
Голубка, наче на світ народилася: вправний хлопець ремонтував, лагодив, домомагав на присадибній ділянці, розповідав про своє життя. Пройшов лише місяць, а Василь став для неї, наче сином.
Цього ранку Василько прийшов із гостинцями, допоміг принести води, разом поганяли голубів, милуючись їхніми злетами, а потім пішли до хати снідати. У вікно билася сиза голубка. Пригадала Віра, що таке було перед поверненням сина. Помічник заспокоїв жінку, а вже виходячи і хати, сказав:
- Віро Миколаївно, я ж зовсім забув! Ось, треба договір підписати із центром соціального захисту, щоб я роботу не втратив, хоч і відвідую Вас тепер, як рідну маму, але закон - є закон.
- Давай, сину, де тут підписувати? – відразу відгукнулася жінка, бо так зраділа, що цей хлопець ходитиме до неї постійно. Так звикла вона до нього, полюбила, як рідну дитину, - колись і писати не реба було нічого, а зараз – на кожному папірці підпис. Скільки їх ще там?
- Ось тут останній. Добре! Тепер побачимося у понеділок. Але ще треба Ваш паспорт, щоб у відділенні усі дані переписати. То, може, привезете завтра?
- Куди мені вже їздити? Не люблю я міста. Візьми сам, якщо не тяжко.
- Та що ви? Радий допомогти!
Коли хлопець поїхав, Віра ще довго сиділа у дворі на лавці, слухала воркотіння і промовляла: «Тепер ми не одні, рідненькі мої! Вася такий проворний, він і догляне вас, якщо я кудись подінуся».
Та не прийшов хлопець ні в понеділок, ні наступної неділі. Якось, через місяць, під'їхав до хати закордонний атомобіль, із нього вийшов солідний чоловік і сказав: «Забирайся, бабо, із чужої хати і радій, що її нові господарі, чемні та порядні люди, попіклувалися, щоб тебе до будинку престарілих прийняли...»
Із того часу Віра, мов сиза голубка у вікно, в які тільки кабінети не стукала, де правди не шукала – даремно! Вона ж і паспорту не мала. Бомжиха!
Майже за тиждень її хату знесли бульдозером разом із голуб'ятнею. Добре, що вже маленькі підросли і навчилися літати! Хоч від цієї думки легше.
Не пішла бабця до будинку престарілих. Кажуть, що її прихистили голуби, які щоранку зліталися на сніданок до Каштанового скверика.
