Наллю собі у чашку трохи неба. Зроблю ковточок. І сяду тихо у саду плести вінок з ромашок – білих, ніжних. Я не чіпатиму пелюсток їхніх, і «любить-чи-не-любить» не ворожитиму до ранку. Бо знатиму, що любить, просто знатиму… І ноти вітру захочеться мені тихенько проспівати – від радості. І усміхнутись сонцю захочеться – від щастя. І загадково світ довкола мене ще дужче барвами заграє! І заглядатиме мені увічі. І таємницю – нашу, народжену з Любові – вгадувати буде. А я відчую за плечима крила і прислухатимусь до себе. До дива-дивного, що у мені зростає… Є – я, і він, і наш Маленький Всесвіт! Дарований нам Небом…
