Для малого хлоп’яти життя у великому місті має свої незручності, головна з яких – обмеження простору. У чотири роки самостійно гуляти я міг хіба лиш на балконі. Звісно, й з балкона можна багато чого спостерегти, але ж хочеться до людей, вирватись зі свого замкнутого світу.
Чую – поїхали вгору металеві роликові віконниці. То великий маг – чоботар пан Яків відкриває свою майстерню.
- Пане Лейзер! – кричу я, звісившись на балюстраду балкона, – правда, ви хочете, аби я до вас прийшов?!!
Брови сизим розкриллям злітають угору, і майстер вже світить до мене своїми теплими очицями.
- Ходи, ходи, Юрцала-цвайкепеле*! Скучив я вже за своїм підмайстром, бракує тебе...
Звісно ж, я не знав, чому мене, Юрка, він перехрестив на «Юрцалу», тим більше, що би мало означати оте «цвайкепеле»? Та як перше, так і друге мені беззастережно подобались, до того ж знав, що майстер багатьом речам дає свої, незвичні для мого посполитого слуху назви. Свою майстерню, для прикладу, перейменував на «варстат», отож усі, навіть ті, для кого й так звана літературна українська мова була чужою, ходили у «варстат Якова Лазаревича».
- Бусю, мене пан Лейзер до себе запрошує...
- Ой чи?.. – бабуся хитро мружить око. – Йди, та не дуже там пописуйся**!
І от я у святая святих – варстаті старого чоботаря. Уже дорослим чоловіком зрозумів, що мав виняткове щастя – не багато людей могли похвалитися тим, що бачили, як працює майстер. О, це було справжнє видовище. Таких виважених, точних, а відтак гарних рухів не багацько довелось видіти за життя. Звісно, бачив відточені до автоматизму рухи людей, що виконували якусь там одну операцію на конвеєрі, але однаково вправно кроїти верх з найкращих частин шкіри, чинити затяжку на колодки, шити спіціально вощеними нитками, іще вправніше, ніж моя бабуся хрестики кладе... Ні, Лейзер був митець, справжній митець! Милувався теж руками тенісистів, скрипалів, жонглерів, фокусників, та чомусь ні в кого не було такого осяйного обличчя, натхнення від своєї праці.
Чоботарство у родині Лейзерів (як пізніше мені витлумачив мій дідусь, їхнє справжнє прізвище було Елієзер, причому після Е мав обов’язково стояти дефіс, і Яків – нинішній голова сім’ї, страшенно пишався своїм прізвищем, в якому було ім’я Бога) було справою сімейною. І батько Якова, і дід, і прадід шили чоботи. Слово «швець» якось не пасувало до поважної особи чоботаря. Шевцем його, здається, ніхто й ніколи не називав – він переріс свою професію, звертались до нього «майстре», «метре» чи «пане Лейзер». Цікаво, що в такому статусі пан Яків зумів перебути і в часи Радянської влади, коли про приватний бізнес не могло бути й мови, навіть і тоді зумів він оминути шаблон і зрівнялівку. Передовсім завдяки тому, що його майстерня на Дзержинського сусідила із КДБ, й найвищі чини були серед його постійної клієнтури... Але й їм ніколи не давалось дозволу переступити поріг кімнати, де пан Яків разом зі своїм німим від народження братом виготовляли взуття. Коли вперше майстер впустив мене сюди і поважно, мов на трон, всівся на свій чудернацький табурет, де звичне сидіння було обтягнуте смугами шкіри й чимось нагадувало мініатюрний гамак, уважно поглянув мені в очі й серйозно, як ніхто до того, проголосив:
- Обіцяй, що ніколи й нікому з доброї волі чи з примусу не викажеш того, що побачив у цьому варстаті.
Щиро мовлячи, мене пройняли дрижаки, та все ж видушив із себе:
- Обіцяю!
Був гордий з того, що мене, малого, посвятили в таїну й показували священнодійство виробництва найкращого (тепер я впевнений в тому!) взуття й секрети на кшталт того, як зробити шов водонепроникним... Мала зміст і моя клятва, бо недавно доля закинула мене в іспанське місто Ельче, яке славиться найкращим у світі взуттям, яке тут шиють вручну. Ото ж вибобництво взуття, як і обробка шкір, досі тримають в таємниці, й вивідати його ще нікому не вдалося. З певністю тому бренд Kowalski на сцені сучасної моди є й донині неперевершеним.
Приміщення на партері займало три кімнати, та клієнти мали доступ лише у першу, з дзвіночком на дверях. Елієзер ніколи не дозволяв собі вийти до клієнта в робочому фартуху. Тому відвідувач, переступивши поріг, мусив зачекати – пан Яків запашним милом мив руки, опісля іще вологими руками одним дуже елегантним рухом пригладжував волосся на скронях й лише тоді виходив в «приймальню» з утішливим блиском в очах, веселий, як зозуля навесні. Тут, мов у храмі кадильним фіміамом, заспокійливо пахло шкірою. Приймальня була нашихована різноманітними зразками товару, шкірами – не лише телячими, а й овечими, козячими і навіть оленячими. Тож, відповідно до того, яке взуття замовляв клієнт, майстер пропонував йому на вибір матеріал, завше даючи необхідні пояснення – юхта для верху взуття, сап'ян – дуже тонка, м'яка шкіра найрізноманітніших кольорів – для жіночих ніжок. Замшу можуть носити й чоловіки, звичайно ж, не у будні, а для особливих випадків. Сьогодні, побувавши в найкращих бутиках і магазинах Європи, навіть у Міланському пасажі Galleria Vittorio Emanuele II, я не бачив, аби хто з так званих продавців-консультантів давав таке детальне пояснення якості товару, що і в яких випадках слід носити.
Коли хто замовляв нову пару взуття, майстер просив приміститись на крісло, сам всідався на низенький табурет, знімав з клієнта старі черевики, любовно їх розглядаючи, достоту, як художник, оглядаючи своє полотно, згадує час натхнення, яке пережив, створюючи його. Опісля просив поставити ноги на цупкий білий папір і декілька разів обводив олівцем, обмацував стопу пальцями, мов хірург, що пальпацією встановлює діагноз.
- Що, не виросла в мене нога? Не ступцювалась? – часами піджартовували замовники. Пан Яків підіймав поважно свої пелехаті брови.
- Усяке буває – кожні сім років наш організм оновлюється повністю, навіть на клітинному рівні, невже, гадаєте, ваші ноги не міняються?
- Майстер мусить викликати до себе повагу, – тлумачив мені Яків, і він викликав її, а радше завойовував увагою до клієнта, ерудицією, тактом, обов’язковістю.
- Оцінюють людину за взуттям, – любив повторювати, – ну, іще за тим, який годинник носиш на руці. Та годинник не завше вдасться доглянути, взуття ж повсякчас на видноті. Отож майстер мусить викликати довіру...
Та було в Елієзері щось значно більше, що я зрозумів набагато пізніше, – почуття власної гідності. В його сірих очах була мудрість людини, яка пізнала потаємний ідеал – глибоко приховану сутність природи речі. Адже шкіра – матеріал підступний, лукавий, який важко піддається обробці.
***
- Тепер зовсім по-іншому укладатиметься наше життя, – говорив захоплено Яків після настання в Україні Незалежності, – на своїй землі врешті зможу мати свою власну справу!
Невдовзі, коли на руках уже мав патент приватного підприємця, а варстат йому було надано в оренду, на дверях з’явилась добротна вивіска з якимсь кумедним карликом, що, сміючись, перебирав монети.
- Хто це? – запитав я в чоботаря.
- Лепрехун***. - А коли я здивовано звів брови, він витягнув з шухлядки невеличку мосяжну фігурку зеленого чоловічка. – То є, як би тепер повіли, наш родинний талісман. Бог шевства. Пам’ятка іще від прадіда, який походив десь зі Скандинавії. Нічого більш певного сказати не можу. Але з нами він добре зужився й прислужився цілому нашому родові, то тепер час найвищий виставити його як справжній клейнод.
Так Елієзер збагатився іще й прізвиськом Лепрехун, яке тепер вже дав йому я – дорослий Юрцала. То були, так би мовити, наші інтимні прізвиська, бо, як і мене Юрцалою, так і його Лепрехуном ніхто більше не величав. Отримуючи з його рук нову пару взуття, з пошанівком повторював: «Ви справжній Лепрехун!» Старого це втішало – я видів, як запалюються вогники його сивих очей.
На моє весілля (про нього в будинку знали всі) Елієзер пошив мені у презент «шлюбні мешта». Від їх вражаюче темного глянцю несила було відірвати очі. Усе це міг створити лише той, хто збагнув Душу взуття: настільки вони втілювали сутність усього, що можна одягти на ноги. Шити взуття, яке шив він, видавалось мені тоді – та й нині не змінив своєї думки – справжнє чудо!
Усе рідше ми перетинались з Елієзером. Заходити надто часто не було потреби – його взуття аж надто помалу зношувалось... Лише раз у житті, сам не бажаючи того, завдав майстрові прикрощів. Пригадую, зустрів мене, стоячи на порозі свого варстату, коли я повертав з праці, де тільки-но обійняв директорську посаду, відтак у всьому новенькому: придбаному в найкращому бутику. Та вся увага майстра була звернена на мої модельні шкари.
- Це не моя робота, – мовив без показного жалю чи докору, лише констатуючи факт. Та за роки спілкування я надто добре вивчив майстра й тепер розумів, що відбувається в його душі.
- У тих шикарних магазинах – то все показія, заходив я туди. Коли дивишся, ніби воно й гарне, й добротне, а візьмеш в руку..., – старий скривився. – Тепер усе на світі – показія. І на це, здається нема ради...
Усе частіше бачив його тепер вже згорблену фігуру на порозі варстату. Ковзав очима по перехожих, знайомих виглядав чи старих клієнтів... Правду кажучи, полоскочувала мене тривога, та що вдієш – криза в країні, безробіття, де вже тут взуття на замовлення шити?
- Немає роботи, – повторював скрушно. – Не маю чим навіть оренди платити. Я сміявся з їхньої реклами, бо чого вона вартує супроти добротного взуття. А все ж затуманила людям очі. Того й не тямлять – не буває так, аби дешево і добре... Шкода мені людських ніженьок...
- Не занепадайте духом, – потішав я старого. – Пам’ятайте добре наше прислів’я: «Все так не буде...».
- Може все вже бути, надто ж якщо вже є, – мовив і засміявся, мов старий, захриплий крук.
Видів його іще декілька разів – малів, як горіх, що зсихається всередині шкаралупи. Сидів у своїй приймальні за малесеньким столиком, за яким колись оформляв замовлення, змарнілий, осмерклий, ніби знеструмлений. Тримав свою голову обома руками так моцно, ніби вона мала намір скотитися йому з пліч, хилитався з боку в бік і примовляв надтріснутим голосом:
- Краще погана латочка, ніж хороша дірка. Бідність не ганьба, але і не велика честь. Гроші – це лайно, але лайно – не гроші…
- Не розпачайте так, пане Елієзер, – розраджував я його. – Будьте певні – все повернеться на круги своя.
Та старий був невтішний.
- Можна бути впевненим тільки в смерті, – криво посміхнувся. – Дякую тобі, Юрцала, що хотів мене заспокоїти...
Невдовзі фірма, на якій я працював, відправила мене відкривати філію у Дніпропетровську. Вернувся лише через рік. Прикро вразили зачинені віконниці посеред білого дня на варстаті Елієзера.
- Пішов збирати яблука у райських садах – так нам сказав, – вищебетало при брамі сусідське дівча.
Іще за якийсь час приїздив якийсь колекціонер з Англії, розшукував Елієзера. Сусіди сповістили йому, що майстер упокоївся в Бозі й вказали нашу квартиру, знали ж бо усі, що єднали нас дружні стосунки. Він розповів, що вироби львівського чоботаря надибав був у єдиного в Україні колекціонера взуття Миколи Кальченка, та той працює над створенням власного взуттєвого музею й зі своїм експонатом нізащо не побажав розстатись. Англієць спеціально приїхав до Львова, аби придбати щось із виробів Елієзера для своєї колекції. Я показав йому кілька пар добряче стоптаних черевиків, вичинених колись майстром. Та іноземець закрутив головою:
- Ні, ні! В моїй колекції лише нове взуття!
І враз я згадав свої шлюбні мешти. Один лише раз мав їх на собі...
Разюче темний, аж синій глянець гіпнотизував колекціонера.
- Продайте!
Я заперечливо похитав головою.
- Подарунок це, та й пам’ять...
- Тисяча фунтів! – похапливо витяг гаманця.
- Я за них ні копійки не заплатив. Беріть! – несподівано для себе самого вимовив я. – Своє вони відслужили – вдруге хіба не одружуватимусь. Я у них ходив, інші бодай нехай побачать...
------------------------------------------------------------
* Цвайкепеле – дуже мудрий (львівська ґвара)
** Пописуватися – хизуватися.
*** Народна етимологія тлумачить назву «лепрехун», пов'язуючи її зі словом «півчобота», до шевської теорії близька також версія про англо-ірландське leath bhrogan, як «той, хто вичинює шкури, швець». Ще інші пов'язують походження назви з ірл. luacharma’n - «карлик». Лепрехун традиційно уявлявся як невеликий чоловічок, часто з борідкою і ковпаком на голові, одягнутий у все зелене (національний ірландський колір). Ірландці вірили, що лепрехуни займаються шевським ремеслом, а взуття, яке вони роблять, призначається іншим казковим істотам — феям і ельфам.
