«Ідуть залізні жовніри
Ідуть охоронці віри
Діти Залізного Фелікса
Піднесені страхом мас…»
(К. Єрофєєв)
У молоді роки, наповнений жадобою пізнання істини, став я спудеєм єзуїтського колегіуму який на той час став університетом світським, в якому бурсаки були майже виключно православні – лише окремі студіози були бусурманами чи католиками. Як і личить представникам нашого стану жили спудеї (і я, грішний) у скромних келіях, що належали королю і спосіб життя шукачі пізнання вели аскетичний. У тих келіях ми відпочивали від трудів праведних, готували свою скоромну та пісну їжу тілесну на вогні та вечорами крім тілесної споживали їжу духовну - вели бесіди про красне письмо, малярство та вправлялися в риториці та фільозофії.
Одного вечора (чи то навіть правильніше сказати однієї ночі) у мою скромну келії завітали залізні жовніри – лицарі «плаща і кинджала» - слуги короля, ясновельможного цісаря та святої інквізиції. На моє здивування яке було виражене не риторичною фразою, а виразом обличчя охоронці віри відповіли, що обшук вони здійснюють за моєї згоди і що живу я в келіях королівських, а не у своїх власних і ніякого дозволу на обшук і не потрібно.
А слід зазначити, що в ті часи (року божого 1983-го) діти Залізного Фелікса (першого інквізитора нового цісарства) такий страх серед різних станів посполитих накликали, що ніхто у них нічого і не питав. Проте шукали вони зовсім недовго – на моєму столі рукописи побачивши сказали вони, що почитають сії писання і з тим пішли. А треба сказати, що я в ті часи коли випадало мені короткочасне дозвілля, вправлявся я в написанні оповідок та віршів. І не думаючи, що в писанні сьому є якийсь гріх чи єресь та столі ті чернетки лишав.
Чого саме в мою келію залізні жовніри завітали – того я не відаю. Може того, що вечорами ми – спудеї різні бесіди вели і крім питань фільозофічних дискутували про устрій суспільний. То хтось із спудеїв до святої інквізиції донесення міг написати: «Так мовляв, і так – спудей такий то думки крамольні єретичні висловлює щодо цісарства-королівства нашого та його лад суспільний. Вірнопідданий.» Та могла і інша причина бути. В ті часи свята інквізиція винаходами майстрів різних користувалась. Серед тих винаходів були такі пристрої непомітні, що слова людські записували і на відстані передавали. То інквізиція встановлювала такі присторії у лекційних залях університетських та келіях спудеїв – і слухали залізні жовніри чи немає де крамоли та розмов бунтівничих.
Ще одна причина на той візит бути могла. Сталося в тій порі в цісарстві нашому наступне: ясновельможний цісар Леонід І Літописець взяв тай помер. Коли вість про подію сю в університет дійшла, один з професорів, що викладав нам науку про історію товариства усуспільнення (було таке товариство яке сам цісар очолював і яке прагнуло всю власність людей у власність суспільну перетворити і понтіфики вчення того товариства як істинну віру трактували) наказав всім спудеям до залі однієї великої зібратись. А там пристрій працював який зображення на велику відстань передавав. І от цісаря покійного ховають бозна де – в столиці імперії біля фортеці – а той пристрій показує. А правителя того ми не любили за тупість його та обмеженість, за вчинки нерозумні, брехню та марнославство. Отож сумний вираз обличчя нам зобразити при цьому нам так і не вдавалось. Що й, певно, було людьми причетними до інквізиції помічено.
Такі були причини цього чи ні – але залізні жовніри до моєї келії на гостину завітали. Зрозумів я, що чекають на мене біди і не помилився. Через кілька днів біля входу до келій наших пристрій задзвонив – той що голоси людські на відстань далекі передає. І кажуть мені через той пристрій – зайдіть будьте ласкаві в університет до келії де писано на дверях «Перший відділ». Завітав, я, звісно. А там мене вже залізні жовніри чекають. І грамоту маленьку показують, де написано було: залізний жовнір святої інквізиції такий то. Імення його і не пригадаю – не до того мені було - втямив я що чекає на мене у незабаром. А залізні жовніри і мовлять – говорити, мовляв, нам з Вами необхідно, але для цього мусите слідувати з нами в резиденцію святої інквізиції. Посадили вони мене у бричку самохідну, що без коней їде – мастило гірське в утробі тої брички горить і від того вогню вона і їде. Певно, винахідник якийсь іноземний таку бричку вигадав.
Завезли мене в резиденцію інквізиції – а там при вході кам’яна фігура Залізного Фелікса – першого головного інквізитора – вони йому як святому поклонялися. Завели в келію тай питають: «Знаєш, чому ми з тобою говорити хочемо – по доброму спочатку без випробувань тілесних?» «Ні, не відаю я того.» «Та як же не відаєш, коли ти оповідки та віршики писав?» «Але хіба єресь якась чи бунт в них є?» «Воно то може і немає, але якщо прочитати їх уважно, то висновок можна зробити, що народу посполитому в королівстві нашому зле живеться і багато станів суспільних устроєм королівства незадоволені. І цісарі наші минулого, такі як Йосип І Грізний погані були. А тут і до заколоту недалеко. А якщо хтось із чужоземців сії писання почитає, то погано про цісарство-королівство наше думати буде.» А потім допитувати стали – хто навчив мене ції твори писати та кому я їх читав і як я збирався за кордон ці твори передавати.
Відповідав я, що грамоті та письму ще в школі церковно-приходській був я навчений, а писати вірші та оповідки то кожному закортіти може, і нікому їх не читав, бо незакінчені вони і з іноземцями я знайомств не маю. А вони знову те саме – «Кому читав та хто напоумив?».
І так довго тривало. Зрештою, їм чи то набридло, чи то вони зрозуміли, що з мене нічого не витягнеш – ніякої гучної справи про єретиків. Зайшов до кімнати старий інквізитор зі злими колючими очима. І почали вони в моїй же присутності радитись, що зі мною робити. Я так зрозумів, що не з метою направду раду чинити, а з метою мене залякати. Один мовить – в темницю його кинути на віки вічні, інший – завести у підземелля, прикласти до голови мушкет чи гаківницю та й стрелити, а третій радить – завести його до такого лікаря, що зі здорових людей божевільних робить. А потім сказали мені: «Відпускаємо ми Вас. Ваше щастя, що нікому ці оповідки не читали.»
Кілька днів мені не вірилось, що я ось так можу вільно ходити вулицями міста, дихати, розмовляти, пити каву та милуватись деревами.
Через кілька днів після вищеописаних подій в нашому університеті відбувався іспит – час то того підійшов. Іспит відбувався з науки про історію товариства усуспільнення. А треба сказати, що я хоч і не мав ніяких симпатій до цього товариства, але до наук різних потяг мав, історію того товариства вивчив і на іспиті старому професору то все доповів. Але у відповідь почув я наступне: «Ви говорите не те, що думаєте. А думаєте Ви так, як думав Троцький, що ворогом нашому цісарству та суспільному ладу нашому був. А тому оцінку незадовільну Вам ставлю і зі стану студентського виганяю.» Здивувався я звісно – бо дивно було чути від такого поважного прихильника Арістотеля, що він думки здатний читати. Крім того світогляд мій від світогляду Троцького був дуже далекий.
Але нема на то ради – пішов я грамоти свої, що мене свідчили забирати. А мені їх не дають. Кажуть – відвідайте спочатку збори молодіжного товариства усуспільнення. А треба сказати, що в той час належність до молодіжного товариства усуспільнення було знаком лояльності цісарю та суспільного ладу королівства оборонцем якого цісар і був. І всі конче, хто спокійно хотів в королівстві жити і уваги інквізиції до себе не накликати мусили змолоду в то товариство молодіжне зголошуватись.
Прийшов я на те зібрання – а там крім спудеїв переляканих залізні жовніри та інквізитори сидять. Почали тоді присутні у риториці вправлятися: «Є серед нас товариш, який нам зовсім не товариш, який думки ворожі нашому цісарству і нашому суспільному ладу – найкращому в світі висловлював, які самій ідеї усуспільнення ворожі. А тому слід вигнати його зі стану спудеїв і з молодіжного товариства усуспільнення.» Так вони і вирішили шляхом рук підіймання, і пішов я по світу блукати.
(Написано на основі реальних подій 1982 - 1983 років від Різдва Христового.)
