Гарбузи лежать коло клуні під сірим брезентом. З городу тягне прогірклим і промоклим огудовим димом. Дід, як лелека, стоїть посеред двору у шапці набакир, з двома помийними відрами. Кухвайка на ньому пахне дертю і висівками, пахне свіжо натертим буряком і щойно вивезеним гноєм. Біля колодязя на приступці стоїть відро води, а на цямрині сидить здоровенний білий індик. Дідові очі дивляться кудись крізь хлів, крізь паркан, дідові очі повні музики. Він щось мугикає собі під носа про мадярку, яка вийшла на берег Дуная й бросила в воду цвіток. У нього навіть пальці ворушаться, він уявляє, що під ними не дужки відер, а клавіші гармошки. Його пальці замазані мокрою дертю і буряком, але він не зважає. Його серед двору, біля колодязя, запопала музика, і сили їй противитись – немає. Навіть цей дощ, ця нудна листопадова мряка, ці нашорошені понурі кури, собака коло буди теж піддаються тій музиці. І я. І корова, що вистромила морду з хліва. Морда мокра і дихає густим паром, а мені вона чогось схожа на лик. Бо ж над нами, між хмарами, світиться просинь, і листопад відчувається так гостро, що хочеться кричати і бігти не знаючи куди, як од голосу мертвих, як од води, крихкої, з брунатним листям на дні.
Хочеться взяти в руки обчухраний ножем білий ціпок і просто зараз погнати ту корову пасти. Розстебнути курточку, закурити приму, і йти кудись за коровою і минулим, і минувшим, і подейшлим, у якісь далекі осінні луги, там де душами стоять копиці покинутого синього сіна, там де ліщина шумить і теплими руками напихає кишені горіхами. Там де баба Манька, найдобріша баба в селі, теж пасе свою корову коло болота. А корова її теж Манька, а в жовтій торбі у баби хліб і сало, і прибрезклий сивий огірок. І йде та баба по мокрому холодному піску, по слідах від ратиць, і несе та баба свою запахущу торбу, так несе, що серце болить і не знати куди тікає. А вербова слина падає бабі на плечі і на хустку, співають уві сні вужі, схожі на чорне мотуззя, а баба Манька переходить через потічок, а ногами води не торкається… І я сідаю навпочіпки, поклавши палицю поряд, і дивлюсь на туман і на тіні од вербових гілок, і в моєму горлі росте щось тяжке і високе, воно не дає мені дихати, воно змушує мене кричати і водночас тамує мій крик. А баба Манька з коровою минають уже другий байрачок, і корова Манька дме, немов хоче догукатися своїх товаришок у цій непроглядній осені, а вони мовчать… Не чує Маньки й моя корова, жумрає собі пожовклий терпкий травостій, і пахне дідом, і хлівом, і підстилкою. Я ховаю голову в коліна і сиджу так довго й напружено, аж поки моє лице не стає гарячим і червоним. Тоді я піднімаю голову і дивлюсь на другий байрачок, а там уже тільки кущики терну, тільки несміливі дикі грушки, а на травостої сліди такі, немовби й не ноги там ішли, а тягнулись довгі сувої полотна…
- Бааабоо Мааанько, я прииийду до вааас увееечері!!! Помооожу куури загааааняаать!!! Ви пряааникііів нааапееечееетееее?!! – кричу я, а з мене вибігає душа білим хлопчиком, лопотить по стежці, біжить не знати куди, женеться, та хтозна чи дожене.
- Наааапеееечууу!.. Приииихооодь! – відповідає мені з туману голос баби Маньки, а корова Манька дме на весь луг, дме і надіється, чекає – не дочекається, жде, та хтозна чи діждеться.
І я дістаю з кишені чорну шкуринку і підставляю її дощу, а в кишеню кладу дику грушку зі стежки, жовту і пахучу. Грушка плаче-плаче, та пахне ж пахне – погребом, небом і червоними кісниками, немов оце їхали її батьки з косовиці, а вона заснула на сіні та й скотилася вниз, і лежить та од плачу аж заходиться.
Хмаровиння на небі розсіюється, прозирає тендітне суботяне сонце. Я жену корову назад, додому, додому, додому! Так страшенно мені хочеться одчинити поскоріше наші ворота з вицвілою хусткою набакир, взятися рукою за древні стовпчики, глибоко потріскані, але непорушні, поставлені тут навіки моїм прапрадідом Охтанасієм, який завжди взував чоботи навпаки і гримав на невісток, щоб не топили всього молока на сир, що йому молока хочеться, що йому молока б оце… А сонце освітлює свиридунівську порожню хату, і колоду, де діди чекають на корів, і здоровенне неприкаяне листя кінського щавлю, червоне і зелене.
- Ціпу, ціпу, ціпуууу, - виходить зі своєї хати стара кривонога Курячка з підситком чи то підрешітком.
- Гей, Мазурко, йди вже, бо як оперіщу! Іди мені, кажу! – тягне на мотузці свою нахабну розбещену козу Варка крайня.
- Іди, Васю, йди в хату, йди, я тебе прошу, - тихим ласкавим голосом загукує в хату сорокалітнього сина-п’яничку Оляна.
А коли я нарешті прочиняю хвіртку, прибираю руку зі стовпчика, впускаю в двір корову і знову визираю з двору, Куряччина хата знову зяє дерев’яними дірками на стрісі, мов шкірить зуби, на Варчиних дверях висить здоровенний страшний замок, а по Олянчиній садибі бродить якась фарбована дачниця в чепірадлистому капелюшку і зносить у багажник червоної лади свої дорогоцінні рожеві гарбузці, огидно тримаючи їх пальцями за самісінькі хвостики, відставивши руки, немов боїться забруднитись об гарбузи, дурепа.
Я зачиняю за коровою дверцята, і йду в хату. Йду і дивлюсь просто перед собою, просто перед собою, перед собою. Повз колодязь з індиком, повз приступець з відром, повз гарбузи під брезентом. Відчиняю зелені двері веранди, блакитні сінеші, і сині хатні, і спиняюся на порозі.
У хаті справді стоїть клубами пахучий дим. Я б оце зараз умивався тим димом замість води, такий він тепленький і легітний. А баба пхає тріски в плиту, з грюкотом зачиняє дверцята і знову відчиняє. Баба зігнута, руками вперлася в свої коліна, хукає на дрова, закашлюється, падає на стілець. З-за припічка виходить неймовірний розкоханий сибірський кіт Мицик, стукається головою об бабині валянки і падає лапами догори, підставляючи сите пузо.
- Ош, Серьожка, ош викинь отого чорта! – сплескує баба руками і зразу ж сама хапає кота за шкірку і несе до дверей. Точніше, їй здається, що вона його несе, а насправді той кіт сам ступає задніми лапами по долівці, примружує очі, прикидається ображеним і приреченим, але насправді аж геть не боїться цієї старої баби Явдошки в рясній спідниці і з ключем на поясі, який давно вже нічого не відчиняє.
Я вихоплюю в баби кота, беру його на руки і зариваюся обличчям у смугасту шерсть. Баба з подивом сягає очима за моїм рвучким рухом, спиняє очі на котові і дивиться на все з недовірою. Я погладжую котове сите пузо, він цього не дуже любить і піднімає на мене товсту волохату лапу. Баба дивиться на нас із котом, розтуливши рота.
- Синок, ош покинь отого кота! Він де попало лазить, і по гімнах, і скрізь! А ти його до рота! Ош геть викинь його до корови, бо ще за пику вдряпне!..
Кіт не дурний і все добре розуміє. Кіт знається на мені і на бабі. Кіт чудово знає, що краще нехай я займатиму йому пузо, аніж баба зараз таки винесе його, розігрітого, на дощ, та ще й, чого доброго, колодочкою од ножа, по спині на прощання опереже. Тож краще він потерпить мене, а як уже зайде в хату дід, і йому нічого не загрожуватиме, можна буде таки трохи дряпнути мені пику, а тоді стрибнути до діда на ліжко, лягти на нього зверху і спати скільки душа забажає… І
Баба бере з ослонця чавунець з борщем і тягне його до плити гріти. Борщ червонуватий, буряки й картопля в ньому плавають великими шматками, баба важко дихає, але ставить той чавун спершу на краєчок, а потім відсуває дві найдрібніші конфорки і садовить посудину як у гніздо. Плита гуготить, тьмяно блискає лампочка. Баба ще сидить коло плити, ще варить борщ і локшу, ще чистить буряки коло ганку, закутана глухо в хустки, мов капустина. Баба ще крекче, викидаючи кота, ще вмивається голосно холодною водою о пів на шосту ранку. Баба ще не лежить пластом на ліжку, ще не звертається моторошно невідомо до кого „Домачок, маненький, іди, лягай коло Явдошки”, ще не прохає діда серед зими піти й упіймати бджолиний рій, щоб не замерз. Баба згадує як ловила неводом рибу у таємничому лісовому озері Лозуватому. „Мужики запливали на човнах, розкидали неводи, їй же бо колись наловили отакенні ночви… Якби не та риба, хтозна шо було б…”
Те озеро Лозувате я колись шукав літнього ранку. Не знайшов. Тільки глибочезна і широчезна балка там була з ріденькими комишами на дні. Казала баба, що озеро те саме набиралось на її пам’яті двічі – раз у тридцять третьому, а раз у сорок першому. Казала баба, що довго ще потому, їздячи підводою повз те місце, пильно вдивлявся в балку її чоловік, а мій прадід Трохим – чи не забили джерела, чи не виходить знов із-під землі вода рятувати троє сіл од горя і голоду.
Тим часом дим у хаті розсіюється. І я вже бачу не білі стіни, а якісь замацькорені шпалери. Бабиного ліжка немає. Тільки біла колодочка ножа та ж сама. Але вже ні глечиків з молоком, ні витопленого білого сиру. Тільки дуби за вікном ті самі. І дід – лежить собі на ліжку, поруч гаромошка і будильник. Працює телевізор. Але мицики наші, сірі, смугасті, з товстими волохатими лапами, перевелися. Не мурчать і не залазять ранком у ліжко гріти. Може тому – мені тепло, але холодно. Мені рано, але дуже пізно. І не можна знімати вицвілих хусток з воріт, і не можна йти надвечір на кладовище. Можна вийти надвір і слухати осінь, що пригортає до грудей гарбузи під брезентом коло порожньої клуні.
І можна зачинити за собою хатні двері, і йти. Йти і дивитись просто перед собою, просто перед собою. Невідомо як і невідомо чим відчувати коров’ячий лик у хліві та ще індика на цямрині. І ппроходити, проходити повз блакитні, зелені і сині двері. І не оглядатись, ні в якому разі не оглядатись…
