Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2438
Творів: 43646
Рецензій: 85072

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Так нам дано

© Артур Сіренко, 14-04-2012
                                                       « ... - Навіщо Вам Зона?
                                                              - Ну, я все таки в певному сенсі вчений.
                                                                А Вам то вона навіщо?»
                                                                                                       (Брати Стугацькі)

Я працював на теренах Зони у 1990 році. Моє кількамісячне перебування там – окрема історія. Не знаю чи зможу я колись оповісти про це все, точніше, не оповісти, а передати те відчуття, коли вдягаєш потріпану «штормовку», наплічник, на шию дозиметр і в Зону… А там – кинуте село, завивання осіннього вітру, старезна дерев’яна поліська хата, безлюддя, проби ґрунту і божевілля дозиметра від нескінченних радіаційних плям… Я в свій час кинув цю роботу зрозумівши марність своїх мрій докопатись до істини в царині радіобіології, але в мене є хороші знайомі, що досі працюють там – досліджують, вивчають ризикуючи життям, кладучи своє і без того кволе здоров’я на олтар науки, прекрасно усвідомлюючи на що вони йдуть на відміну від «біороботів» - простих чернігівських селян яких наймають розгрібати радіоактивне сміття без належного захисту… Кожен візит мого доброго знайомого N – справжнього фахівця своєї справи, що досі працює в Зоні для мене несподіванка. Він з’являється раптово – як сніг на голову – і завжди з купою історій і новин. І ті новини, що приходять із Зони дивують, шокують, вражають. Слухаю і думаю – Зона – вона як дзеркало: абсурд  того замежового світу – це абсурд нашого хворого суспільства.
- Скільки літ, скільки зим! Тільки не кажи, що забіг на хвильку статтю подати і по справах. Ні, мусиш сісти розказати. Які новини і як там Зона? Я не був там 20 років!
- Сучасна Зона це безглуздя, що шириться. Коли люди залишили той край – він здичавів. Розвелися олені, лосі, вовки та інша звірина. Крім звичного з’явились там три табуни здичавілих коней. На місцевому жаргоні «коні прижевальського». Але на сьогодні звірини поменшало. З трьох табунів коней лишився один і то потріпаний – вітчизняні нуворіші і скоробагатьки перетворили Зону в місце «царського полювання» - дичину відстрілюють ще й вживають м’ясиво вбитих тварин, особливо коней та оленів в їжу.
- Але ж та звірина нахапалась радіонуклеїдів! Їсти їх м’ясо м’яко кажучи не корисно…
- А їм байдуже. Вони живуть по принципу – день прожили, кулю від кіллера не отримали – то й добре. Що завтра буде – не відомо. Живуть сьогоднішнім днем. Ніхто з них про здоров’я не думає. Перетворили Зону в місце розваг – катаються на швидкісних човнах на фоні Саркофагу. Рибу ловлять в ставі-охолоджувачі яку тут же і споживають. Цікаво, що якби туди пускали вільно – ніхто би туди і не їхав – нічого там дивитись – кинуте брудне місто… А так не пускають – заборонений плід… Потрапити в Зону не так уже й складно – лізуть всілякі бовдури. Не так давно зловили групу «піонерів» - підлітків, що пробрались до самого четвертого блоку і фотографувались на його фоні в оголеному вигляді. Охоронцям було б може і байдуже, але коли дійшло до таких непристойностей – це їх «дістало». Зловили і відвезли за колючку. А ще не так давно зловили трьох студентів – вони пробралися в зону і фотографували як «мисливці за металом» - збирачі металобрухту вантажили радіатори парового опалення зняті з кинутих будинків Прип’яті. Таким промислом – збиранням і продажу радіоактивного металобрухту промишляють як правило колишні кримінальні злочинці. Побачивши, що їх фотографують вони почали тих студентів бити – але на щастя з’явилась охорона і всіх пов’язала. Як виявилось у тих «чорних збирачів металу» був на це дозвіл – яким чином і хто це міг такий дозвіл дати – велика загадка, але в нашій країні все можливо. Із Зони багато розповзлось різного радіоактивного металу по всій країні у вигляді запчастин, будматеріалів і просто брухту – хтось та захворів на онко отримавши дозу від того металу… «Люди гинуть за метал!»
Колеги, які працюють в Зоні це взагалі окреме питання – такі кадри трапляються – ніякий сатирик не вигадає. Колись дали мені одного асистента зі словами: «Ось тобі хлопець-помічник. Молодий, веселий – ви спрацюєтесь.» Іду я з ним по Зоні за зразками, навколо безлюддя, а йому весело – з усього сміється. Одні дерева високі, інші низькі – ха-ха-ха, ой як смішно! Трава зелена, а небо синє – ха-ха-ха, як весело! Ну, думаю, дивак якийсь… Він каже: «Давайте перекусимо – в мене тут пиріжки є!» «Дивні якісь в тебе пиріжки…» «Хороші пиріжки! Сам пік – з коноплі…» Я потім кажу керівництву: «Заберіть від мене цього ідіота, не можу я з ним працювати!» Дали мені іншого. Іду я з ним по Зоні на об’єкт – навколо безлюддя, ліс, тиша, тільки вітер шумить к кронах дерев. Бачу вигляд у нього якийсь переляканий. «Ти чого сумний якийсь?» «А це правда, що тут вовки розвелись?» «Так, правда, цілими зграями бігають. На людей нападають. Не так давно тракторист пропав – тільки куфайку роздерту закривавлену знайшли, а місяць тому троє робітників пропало – царство їм небесне… А ось, дивись!» - коло дороги лежав вибілений скелет лося, вже десь роки три не менше, здох від чогось, напевно – «Задерли, сіроманці, до кісток об’їли… А, чуєш, чуєш???» «Ні, не чую…» «Та прислухайся, виють!» «Та то вітер…» «Та який вітер! Вони, вони… Як нападуть – ти до мене спиною повертайся – спина до спини – і палицю візьми, тільки вже, може відіб’ємось як нападуть…» Він тоді чомусь зблід, зовсім зажурився і більше на роботу до мене не приходив. Дали мені третього асистента. Пішли ми з ним на «точку» - дійшли до вагончика серед лісу де було деяке спорядження і інструменти. А він чогось під вагончик зазирнув. «Ой, глянь, що тут є!» Дивлюсь а там цілий виводок вовченят маленьких. Асистент мені: «Ой, глянь які собачки! Які цуценята симпатичні! Давай собі одного песика візьмемо!» «Ні, краще не чіпай цих «собачок» і давай звідси ходу і то швидше, а то зараз їхні тато з мамою прийдуть…»
Він ще довго розповідав, а я слухав і думав: «Ось живемо ми, люди, тут собі в містах і селах, думаємо, переживаємо, накопичуємо, сваримось, ворогуємо, ненавидимо… А зовсім недалеко спить Зона – шмат забрудненої землі, де ще кілька тисяч років жити людям буде небезпечно, і серед цієї Землі Відчаю височить Саркофаг – розтрісканий, розшарпаний негодою та ерозією, і жевріє в ньому поволі Велика Незрима Смерть якої стане щоб вбити всіх людей на Землі…»

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

Правда.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Tamara Shevchenko, 16-04-2012
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.49012303352356 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Літня книжка» Туве Янссон про дитинство, втрату, буденне та неможливе
Ніжний мох під ногами, теплий вітер, непокірливе море. Самотній острівець, на якому коротають літо герої, …
Класифікуйте конфлікти – полегшає!: Огляд книги “Результативний конфлікт”
Класові, расові, ґендерні — будь-які конфлікти виникають на підґрунті влади. У вступі до цієї книги …
Подорож у пошуках власного імені: Огляд роману Сола Беллоу
Книжкова серія «Нобелівські лауреати» видавництва Жупанського є унікальним зібранням творів десятків …
Жити, щоб літати: Огляд книги “Йди за мрією. Все можливо”
«Йди за мрією. Все можливо» — роман, побудований на реальній людській історії дівчини, яка перемогла …