Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2438
Творів: 43653
Рецензій: 85096

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Постмодерн

Древолаз Поліванов

© Артур Сіренко, 11-04-2012
                                                              «Коли свідчу про себе сам,
                                                                То свідоцтво моє неправдиве.»
                                                                                                (Івана, 5:33)

Вперше з древолазом Полівановим я зіштовхнувся впритул на сопці Ведмежій. Точніше не з ним самим у плоті людській, а з його слідами на холодному снігу.

Це було років десять тому. Була холодна розтерзана вітром весна 2001 року. У травні місяці, коли сніг з кудлатих сопок того химерного краю волохатих клишоногих звірів зійшов ще не до кінця, пішов я з двома своїми супутниками-товаришами з ущелини річки Оленячої через вершину сопки Ведмежої до витоків струмка Ситний. Взагалі то, є туди стежини і легші, й простіші – якщо спуститися вниз по Оленячій, а потім по Ялицевій, в обхід сопки Товста, а потім вгору. Але то навколо човгати та човгати… До того ж буреломи там є, і все одно вгору дертися. Струмок Ситний швидкий та повноводний, але раптово під землю пірнає і знову виринає з-під скель серед старезного лісу. І дертися там догори нелегко так само, та й стежини всі давно заросли. Не ходить туди ніхто, навіть браконьєри, звір там неляканий – місця там глухі та пропащі. Якщо комусь закортіло гибіти – так туди. Яруга Ситного місце холодне – потік ущелину на північному схилі Ведмежика пробив – холодильник та й годі. Сніг там лежить довше звичайного, а кедровий стелюх – жереб-кедрач там нижче з сопок сповзає.

Хоча, направду, є ще один шлях з Оленячої на Ситний. Це як звернути на струмок Горіховий. Праліс там вологий, сирий – сурамінь заболочена, місцями тяжко там продиратися, заблукати можна легко (як вперше мене туди понесло – то довго блукав), але якщо вчасно з долини потоку вгору звернути, то можна вийти на сідловину між сопками Товста та Ведмежа, а там вниз – і на Ситному опиняєшся. Там на сідловині ще старезна хатинка кинута стоїть. Напівзігнила, але на горищі сухо і дах добрий – можна заночувати.

Але я тоді тої дороги не знав і гадав, що вся Ведмежа на горі «голець» - ґерґіт, тобто, суцільний, і зверху по каменях буде легше. Окрім того ми до самих витоків Ситного дійти хотіли. Та й був я тоді молодшим, шрамів мав поменше, старі рани не такі були зболені. Напросилися зі мною йти два юнака – Олексійко Боков та Сергійко Клен. Один москалик типовий, а інший з нашого роду-племені – нащадок виселених. Вони молоді – їм все байка. Сильно захотіли, щоб я їх з собою в подорож взяв. Вони думали, що я геолог (оповідок моїх про каміння наслухавшись) та ще й фортуни улюбленець (то вже ні – мені коли щастить, коли як). Брати їх з собою мені – відлюдьку, не хотілось особливо, але на Ситний самотою я би не пішов – не тому, що лячно – лячно тому хто лісу не знає, просто сумно було би дуже. А я в ті роки сумував… А краєвиди там такі зажурені, так тоскно іноді стає на ті сумні дерева дивлячись, що можна собі до голови стрільбу прикласти та й гачок натиснути.

Повів я їх західним схилом. Я знав той схил до вершини. Виведу, думаю, їх на голець, а там як судилось. Буреломів не мало би бути – прорвемося. Ведмежа вона сопка крута, схили часом прямовисні. Знизу ліс старезний – ялина, ялиця, кедри. Як вони за скелі та каміння чіпляються – Бог тільки відає. І не так ті ялини старі, як давні – кожному дереву років по двісті – не менше. Велетні часом та вітром покалічені, мохом та лишайником всі поросли. А вище по схилу – каміння суцільні, брили, ґерґоти, скелі, бердо. І кожен камінь хитається, на шмарках висить. А на плечах наших ще й вантаж чималий. І то ще західний схил для такої подорожі ще безпечним вважати можна. Північний – то самогубство суцільне, там щорік каменепади, зсуви. Я тільки одну людину знав, що північним схилом на Ведмежу здійнялася. Ігорем його звати, якщо живе досі. Він хлопець відчайдух затятий, але казав, що як по схилу поліз, каміння раптом вниз з гуркотом поїхали – і то не подекуди, а добрячий шмат схилу. У повітрі, направду, паленим запахло. Врятувало його тільки те, що зсув поруч пройшов, а не там де він стояв. Казав він мені, що ні до, ні після того він такого жаху не відчував.

А познайомився я з Ігорем  ось при яких обставинах (прізвище його я не пам’ятаю, тай ні до чого мені це). Було це року Божого чи то 1993-го чи то 1992-го. Я в ту осінь холодну сам один на Оленячу пішов. До самих верхів’їв. Та й заблукав. Нині мені дивно – як можна в тих краях заблукати – двадцять років я туди мандрував з року в рік. Вздовж і впоперек все сходив, мало не в кожну яругу та ущелину забирався. А тоді до витоків Оленячої та до сопки Марійчина вдруге пішов. Хотів вийти на Столи – багато про це дивне урочище чув, а потім хотів звідти на сопку Довга піднятися, а там по хребтам та відрогам – навіть не вирішив куди – подивитися, подумати, ватрою небо скоцюблене погріти. У той час про золото в тих краях і не чули, річку Оленячу знали як місце, де добре ловиться кета та мальма. А восени ніхто й не потикався туди – навіть браконьєри. Мені не щастило – погода зіпсувалася не на жарт – туман густий, мжичка, не видно довкола нічого, блукаю як їжачок у знаменитому мультику. Я тоді ще й наївним був – мапам вірив, не знав, що частенько вони брешуть. Особливо совдепівські. Буржуйські ще якось більш-менш, а совкові… Інколи просто марення якесь намальоване – нічого і схожого на місцевості немає. Певно, хміль рукою картографа водив. Так і тоді. Дивлюсь на карту як баран на гетьманські універсали. Навколо болота, ліс дрімучий, стежки всі давно заросли, холодно, мокро і дощ хоч би на хвилину перестав дріботіти… Подерся вгору – на голець якийсь піднявся. Але на який – незрозуміло – і вгорі теж туман… Блукав я так три дні. Остаточно перестав розуміти де я і куди йду.

Вийшов на галявину – а там хатинка напівзігнила, давня, кинута бозна коли. Хто її там поставив – певно Бог тільки й знає. Зайшов – пічки немає, палилась колись по-чорному. Розпалив вогонь з мокрих дровиняк – дим очі виїдає, дах тече, але кашу якусь собі зварив. Хоч і змокло на мені все і в наплічнику також, але спальник був сухий – поспав нічку, відпочив. На ранок знову на тіло мокрий одяг вдягнув і рушив через ліс навмання – дерева велетнями столітніми нависають, ноги по коліна в мох провалюються. Раптом бачу – сідловина між сопками, а на ній галявина чимала, а на ній добряча дерев’яна хата, дим з комина йде. Ну, думаю, дива. Або з головою в мене вже щось не гаразд – немає тут ніяких поселень людських. Немає і бути не може. Огорожі навколо хати немає, собаки поруч теж, на господарство якесь все це не схоже. Гукнув, в двері постукав, зайшов відповіді не почувши. Виявилось, що то станція була. І жила там зміна – двоє «ведмедів», як їх тоді називали. Завербувались і мусили цілий рік у тій глушині жити. Вся служба – раз на день на зв’язок вийти і зведення передати. Тоді такі станції були – як зараз – не знаю. Нудьга у них там була неможлива – це ж глузд втратити можна: двоє хлопів у лісі дрімучому вдвох цілий рік жити мусять. Без жінок, без телевізії, без горілки. Без електрики навіть – генератор бензиновий тільки для зв’язку. Влітку ще якісь розваги є – гриби збирати та ягоди. (А гриби та ягоди в тих місцях сильні – що є то є.) У них для того там і сушилка була. За сезон можна було кілька мішків того добра насушити. Але взимку… Живеш як у світі замкнутому – тільки й слухаєш як вітер виє.

В хатинці їхній стояв сморід, висів в повітрі дим – хоч сокиру вішай, панував безлад. По кімнаті були розкидані брудні речі, стіл був завалений брудним посудом, серед бруду та недоїдків валялися розкидані засмальцьовані карти та шахові фігури. Моєму візиту вони не здивувались, хоча я був першою людиною яку вони бачили за останні півроку. Певно, дивуватись вони вже відучились. Кажу їм – так, мовляв, я заблукав, змок, мені б просушитися, відпочити та дорогу розпитати. «Сушись, - кажуть, - відпочивай. У бігах, певно, давно?» Це вони подумали, що я з в’язниці втік і в тутешніх лісах ховаюся. «Ні, - кажу, - я тут зі своїми інтересами блукаю.» Чаєм напоїли гарячим, супом нагодували їстівним. Пічка у них чудова була – став я свої речі мокрі сушити, про те, про інше з ними балакати – і їм цікаво, і мені. Щоправда їх засмутило, що я не маю цигарок – тютюн у них закінчився і вони курили якусь дику суміш з моху, чорниці та чаю. Мозок вимагав отрути але ще не настільки, щоб вони полізли через ліси і болота за тим заморським трунком. Хоча до найближчого населеного пункту було недалеко – як пішки йти, то три дні лісом, потім два дні болотом, а там і рукою подати…

Виявилось, що один із них – Ігор – колишній військовий. І служив колись у якомусь дивному підрозділі  «рятівників» - майже як Чіп і Дейл. Він вкрай нездало приземлився з парашутом і все собі переламав – все що можна і не можна. Військовий лікар у шпиталі (а військові лікарі люди жорсткі і відверті) сказав йому, що лишилось йому жити недовго, а якщо довго – то в інвалідному візочку. Калічкою він твердо вирішив не бути, але жага життя вирувала – він вирішив, що буде ходити будь-що, або буде жити нормальним життям або не буде жити взагалі. І пішов. Але до війська – куди ж тепер. З того часу перебивався випадковими, але все одно авантюрними заробітками: наймався до геологічних партій, ось тепер на станцію завербувався. Шкода, що тіло хоч і загоїлось, але голова підводила – припадки бували неочікувані.

Другий стаційний черговий – Володимир – «вольняшка». Відсидів своє, вийшов, але додому не поїхав, то тим, то сим перебивався. А за що сидів він, я так і не зрозумів з розмов їхніх – чи то із-за жінки чи то із-за власної дурості. Я не допитувався, мені зрештою все одно.

І я так зрозумів, що остогидли вони один одному гірше пареної ріпи. Лаялись та сварились без кінця, і до бійок доходило.

І ось сиджу я, гріюся, чай п’ю, а вони знову сварку якусь розпочали. Із-за чого – незрозуміло. І матусю згадують! І кричать як навіжені! Влодко ні з того ні з сього ніж схопив та в Ігоря кинув. І якщо б той головою не смикнув, так було б вже по Ігорю батьковичу. І ніж  той - не хліб різати і не пера гострити – «фінгал» такий, що Господи прости. На вуйка волохатого клишоногого йти можна. На пів леза в дерево ввійшов. Ігор репетує: «Ти що – дурень?! Ножами кидаєшся!» Потім якось заспокоїлись – Ігор по дрова пішов. Влодко – «Вова» по-їхньому – ходить по кімнаті, злиться, сам із собою говорить: «Я цьому козлу зараз влаштую!» Взяв пляшку горілки, три склянки, налив. І в одну склянку якогось білого порошку насипав. Мені сказав – ось тобі – чиста, ось мені. А це йому, тому цапу смердючому. Я свою склянку до рук взяв, і коли Влодко відвернувся в щілину поміж дощок підлоги вилив. Ігор зайшов, а Влодко йому зразу: «Братане! Ну чого ти! Давай мирову вип’ємо! І за знайомство!» Сам свою склянку в горлянку миттєво й вилив, та Ігорю повну простягає. Той взяв до рук, дивиться то на склянку, то на Влодка:

- Не буду я пити! Ти, певно, мені туди якоїсь бридоти насипав!
- Та ти що, братане! Ти за кого мене тримаєш? Та я при ньому наливав! – і пальцем в мою сторону тикає.

А я до пічки притулився, наче і не чую нічого, наче випив. Не моя то справа. Не буду я лізти у сварки їхні.

А вони знову за своє, Ігор не п’є. Сваряться. Влодко тоді вкрай розпалився:

- Та ти що, думаєш, що я тебе отруїти хочу??? На, дивись!!!

Взяв і випив залпом. А через хвильку впав на підлогу – «вимкнувся». А під ранок і помер. Я так і не довідався – що він туди насипав. А з Ігорем ми до пізньої ночі по всіляку всячину говорили: про буддизм, про ліс, про звичаї евенів, про поведінку звірів тутешніх, про трави цілющі, про камені та мінерали, про Далай-Ламу, про творчість О’Генрі, про бандерівський рух, про перуанських індіанців, про королів, про капусту. Мені тоді вперше в житті трапився москаль який не просто позитивно відгукувався про постанців, а говорив про них захоплено, піднесено, якось навіть урочисто: «Все те, що писала про них радянська пропаганда, то брехня, це були справжні герої!» При цьому він знав чимало настільки дрібних деталей про той партизанський рух, що я просто дивувався. Наприклад, міг розказати, як повстанці розпалювали ватру або які трави використовували при лікуванні поранених. Чому він цим цікавився і звідки він все це знав – незрозуміло.

Вранці я почав збиратися, прощатися. Було приємно одягти на себе сухий теплий одяг. Я думав, він розпитувати мене почне або попросить допомогти поховати свого товариша. Ні, ні про що не запитував, нічого не просив.  Тільки сказав, що за такої погоди він мене на сопку Довга не пустить – пропащі там місця, тільки й гибіти, як піду в такий туман, то годі буде звідти й вибиратись. І щоб я вниз ішов – там річка, а як вздовж річки йти, то до людей вийти можна. Я так і зробив. А сопка Довга лишилася в мріях ще на дев’ять років.

Вперше на сопку Довга вдалось дістатись мені восени 2001 року. Осінь тоді була на диво суха і прозора. Осінній вітер дарував не вогкість і не бодлерівську безнадію, а чистоту і одкровення. Ця подорож була тоді для мене відчайдушним зривом – лише місяць перед тим я, отримавши важку травму, побував у стані клінічної смерті, летів через чорний тунель і бачив Бога. Щоправда, повернувся назад, але пережите лишило в моєму єстві якийсь глибокий слід – я інакше почав сприймати і життя, і саму смерть. Хоча і до того я розумів, що смерть це лише хиткий місток між двома існуваннями, чи між існуванням і злиттям з абсолютом Всесвіту, але одна справа мислити про це, а інша справа відчути це всіма своїми атомами. Не те, щоб я почав прагнути смерті, ні, я почав її спокійно чекати.

Ця подорож була необхідна мені як випробування – чи здатний я ще блукати дикими горами в пошуках великого невідомого, таємної істини. Якщо не здатний – то чи варто жити взагалі?

В цю подорож я взяв з собою трьох студентів – знову ж таки на свій страх і ризик, хоча був впевнений, що все відбудеться як слід, і повернемось звідти ми живі, здорові, просвітлені.

Йшлося на диво легко – перевал долався за перевалом, дрімучі ліси зачаровували мовчанням, кольори осені в холодному прозорому повітрі були насичені і яскраві, вода в потоках була як ніколи холодна і прозора.

Сопка Довга давно кликала мене – чомусь вже більше десяти років постійно тягнуло туди і постійно дійти на цей довгий і дикий горб не вдавалось – то збивався з дороги, то негода псувала мені всі плани.

Іншої мети крім помилуватись красою не було. Матеріал збирати вже було пізно – все шестиноге, що могло поснути вже поснуло.

Сопка Довга здивувала – вона відрізнялась від всіх оточуючих пагорбів. Теж голець як і решта, але практично без каміння – хребет вище лісу був вкритий високою травою, що для тих місць рідкість. Криволісся там теж не було – жереб-стелюх чомусь на тих схилах не ріс – ні на північному, ні тим паче на південному схилі. У тих краях різні трапляються стелюхи – низькорослі покручені карликові дерева, що повзуть по землі, ніби бояться чогось: трапляються кедрові, ялинові, соснові, вільхові, ялівцеві і навіть березові стелюхи. Тільки модрина та ялиця ніколи в тих краях не гнуться перед вітром, перед снігом і морозом, не стеляться по землі в надії вижити. Мимоволі я став поважати ці два дерева і прислухатися до шелесту їх високих крон.

Ми довго йшли по тому дивному хребту, роздивляючись панораму навколишніх сопок та лісів, аж поки не збагнули, що сонце сідає, короткий осінній день добігає до краю і слід шукати притулку на ніч, ставити табір. Хотілося дихати і думати. Вітер був легенький, хоч і холодний, вирішили ставити табір прямо на хребті серед трави, аж раптом я помітив в заглибині на південному схилі сопки кілька старих дерев’яних хаток критих гнотом, що тулились одна до одної, утворюючи щось схоже на неолітичне поселення. Це було дивно. Я твердо знав, що ніяких людських поселень в цих краях немає і бути не може. Кілька самотніх зрубів, що були в тих диких землях ми давно лишили позаду.

Ми спустилися до того маленького селища – біля десяти добре зроблених маленьких затишних хаток. Кожна з пічкою, чиста і акуратна. Збудовані без єдиного цвяха, але колоди так ретельно підігнані одна до одної що не було навіть щілин. Віконечка зовсім маленькі з якимись мініатюрними шматочками скла. Такі зруби ставили, певно, на Русі ще тисячу років тому – тільки без скла. Замість скла затягували вікна «бичачим міхуром». Дві стайні – спільні на всіх. Видно, що колись тут тримали худобу, можливо, коней, корів, кіз. Але навіть запаху вже не було, послід давно виїли жуки-копрофаги.

І тиша. Мертва тиша. Почули якийсь скрип – виявилось, що то вітер хитає дверима стаєнки. Таке було відчуття, що це селище люди кинули (саме кинули, зірвались раптом, захопивши тільки саме необхідне і пішли разом з худобою) років тридцять до нашого візиту. Вітер і негода ще не встигли нічого поточити і зруйнувати. Тим паче місцина та була прикрита відрогами сопки від вітру. На «зону» це було абсолютно не схоже – це були явно не бараки – видно було, що люди будували для себе – охайно, красиво і з любов’ю. Навіть час не зміг стерти цю красу.

Я потім розпитував у багатьох людей, що за хатки стоять там, на Довгій. Ніхто нічого не знав. Одні казали, що немає там ніяких хаток, інші казали, що є, але хто їх будував і коли – невідомо. Можливо там жили якісь сектанти, що сторонилися людей – якісь старовіри або що… А потім пішли далі – у більш глухі місця, коли їхнє селище виявили…

Ми вибрали навмання одну з хаток і розташувались на нічліг. Розпалили пічку, зварили спочатку суп, потім кашу, чай. Тим часом сутінки перетворилися на глупу безмісячну ніч. Зорі висіли як виноградини рясно всипавши чорне небо. У пічці тріскотіли дрова, ми вийшли помилуватися зорями чи то просто подивитись на безмежжя Космосу, що висіло над нами і нагадувало по якій малесенькій кульці ми приречені довіку блукати.

Почалась розмова – звичайна розмова подорожі, яка забарвлює темні вечори. Тема якось непомітно ковзнула з місцевої флори і фауни на «снігову людину». А в мене якраз в ті часи був хороший знайомий, який все своє життя присвятив пошукам «снігової людини» - блукав по дуже диким землям, знаходив її сліди, шерсть чи то волосся (причому експертиза підтвердила, що жодному із відомих науці видів ссавців ця шерсть не належить) і навіть стикався з цією істотою віч-на-віч. Але мені було не цікаво розповідати, що ось, мовляв, один мій знайомий, десь там далеко, колись… Я вирішив трохи пожартувати. Розповідь свою побудував я так – ось я торік біля сопки Ведмежа коло струмка Озерний весною бачив сліди босих ніг на снігу і на землі коло потоку і жмуток шерсті на стовбурі кедра… Потім ще додав, що той жмуток я ношу завжди з собою як талісман. Витяг з кишені пластикову коробочку з жмутком конячої шерсті яку знайшов годину тому у стаєнці, показав. Потім почав розповідати, як два роки тому біля сопки Малої знайшли трьох старателів з відірваними головами – саме не відрубаними, а відірваними – це й яку силу треба мати в руках, щоб таке вчинити (це вже я вигадав, колись читав про такий випадок в Канаді, але сумніваюсь у його достовірності). Кинув фразу:

- Певно, вони його поранили цього волохатого великонога… Ось він і розізлився… З того часу в цих місцях часто люди пропадають… В Карпатах «снігову людину» шугайстером називають, в Гімалаях – йєті, а як його тутешні орочі та евени називають я навіть і не пам’ятаю…
- А тутешні люди, які в цих хатках жили – вони куди поділися?
- Цього вам уже ніхто не розкаже…

Троє моїх супутників чомусь не захотіли більше бути на дворі, зайшли в хатинку, запалили свічку. У їхніх очах я побачив відблиски страху. Вони сиділи біля розчинених дверей і дивилися на зоряне небо. Розмова непомітно перейшла на НЛО, літаючі тарілки та паранормальні явища. Якось хтось згадав, що там де бачили «снігову людину» в тих же місцях бачили і НЛО. Тут уже мене понесло… Захотілось пофантазувати. Бувають в мене такі настрої. Я тут же придумав і розповів історію про величезну блискучу кулю яку бачили біля вершини сопки Синя. І бачили тоді ж і там же двох карликів з непропорційно великими головами без одягу з шкірою сірого кольору з величезними очима і мініатюрним ротом. І зникли в той день два мисливці – знайшли тільки їхні рушниці з оплавленими стволами. Супутники мої замовкли і з якимось завороженим виглядом дивились на зоряне небо, на сузір’я Лебедя, на Чумацький шлях…

І тут у небі з’явився дуже яскравий об’єкт, що швидко рухався. Це був явно не літак і не вертоліт. Це було схоже на супутник, що падав і згорав в атмосфері. Так воно, напевно, і було.

- Що це???!!! – на моїх супутників поява такого літаючого сяйва справила неабияке враження та ще й під час такої емоційної оповідки. Звісно, казати свою банальну і найбільш вірогідну версію мені було нецікаво і я якимось урочисто-трагічним голосом з нотками фаталізму сказав:

- Це вони… Знову… Так само як три роки тому – день у день, секунда в секунду… Так само як і тисячу років тому…

Більше нічого я вже сказати не встиг. Вони влетіли в хатинку мало не збивши мене з ніг ледве протиснувшись у двері втрьох одночасно. Двері з гуркотом зачинили і тут же забарикадували якимось дошками та колодами, що були в хатинці. Я подивився на їхні обличчя у світлі каганця свічки. В очах вже був не страх – в очах був жах.

- А якщо комусь знадобиться вийти серед ночі? Або мене можуть покликати…

Але мене вже не чули. У чомусь переконати їх вже було неможливо. Я заліз у свій спальник і заснув. Мені було тепло і затишно. Я відпочивав після важких переходів. Я навіть не знаю чи спали вони тої ночі.

Але більше я ніколи не буду так жартувати з людьми – тим паче з молодими, яким життя видається суцільною дорогою радості, по якій можна йти нескінченно довго і весело, які занадто цінують цю «мить між минулим і майбутнім», які ще не знають, що життя це страждання, велика ілюзія… Просто осінній вітер мені щось наспівав у ті дні і я цю пісню втілив у казку… Трохи страшну. Але всі казки трохи страшні.

А того «ведмедя» Ігоря, що жив і працював на станції на сідловині Столи я більше не зустрічав. Був я в тому місці – на Столах п’ять років потому – у 1998 році зі своєю подружкою Веронікою, і в тій хаті ночував. Тільки не треба казати, що, мовляв, я «з бабою по сопках бродив». Про неї не можна так. Ця «тітка» справжня подруга бойова. По таких диких та споконвіку безлюдних місцях ми з нею блукали, в такі пригоди потрапляли і вибирались…

Вона сама по гарах, по тайзі ходить – а це про щось та говорить. Одного разу пішла вона в той дикий край з одними людьми – бувалими, відчайдушними. Стали вони табором, зібрались вже спати, а до табору ведмідь прийшов. Реве, лапою землю шкребе. У всіх нерви як струни – хапаються хто за що. А вона вилазить з намету, дивиться на його морду  незадоволену і як крикне: «Іди звідси, волоцюга клишоногий!!!» Він розвернувся і в ліс пішов. Всі в таборі так і не спали тої ночі, біля вогню сиділи і темряву дивились, а їй хоч би що – спала собі тихо і мирно до ранку. Таких ще в горах та в тайзі «тітками» називають і кажуть, що «тітки відчайдушні до божевілля». Це якраз про неї. Дах її давно знесло разом з комином, і хто знає яким ураганом.

Щоправда, її боялися в гори і тайгу брати – закономірність дивна була – як тільки її візьмуть, так вічно якісь пригоди не в тему траплялися. То заблукає хтось, то хтось впаде і травмується, то ще щось. Але то інше питання. Я з нею вдвох п’ять років по горах, сопках та лісах дрімучих ходив – і нічого. Цікаво, що коли ми в місто до людей верталися, то якось сварились, розбігались і майже не зустрічались. Але коли знову в дикий край тягнуло – тут же «збігалися» і їхали світ за очі до дерев, туманів, водоспадів і світанків. Не знаю чому так - може тому, що там було життя справжнє і ми там були справжні, а в місті...

Потім вона пішла від мене – якось раптово нічого не пояснюючи. Тільки кинула в порожнечу – «все, я розлюбила». Я досі не можу її забути, хоч стільки років пройшло. І як я блукав потім по Оленячій самотнім вовком або з такими ж шибайголовами як і сам, то все згадував і згадував – може не стільки розумом – тут ми змокли під дощем і сушили одяг біля ватри, а потім залізли в один спальник щоб зігрітися, а тут ми ночували на вершині сопки, серед каміння, дивилися вдвох, як сонце за обрій котилося розпалюючи на небі заграву, а потім прокинулись, коли темрява тільки почала сіріти і зустрічали сонце, що викочувалось з моря туману, який стелився там внизу, і вершини сопок здавалися островами, милувались барвами світанку. І цей камінь на фоні червоного неба здавався нам старезним скам’янілий філософом, а хмари – сходами в небо, в космос, до глибин Галактики. А тут ми влаштували баню. Розпалили величезну ватру, накидали в неї каменів, які розжарились до червоного, а потім зверху над цими каменями поставили шатро зі скручених гілок обтягнутих поліетиленом, зайшли голими в середину і вилили на каміння води. Повалила пара і ми били один одного ялиновими віниками, а потім розпарившись вибігли і стрибнули під водоспад крижаної води. А на цій галявині ми ночували, а на світанку, коли вилазили з намету побачили оленів, що дивилися на нас вологими і добрими очима повними здивування і роси…

Так ось – прийшли ми тоді до тої хатки, а там і станції ніякої немає, чергових – тим паче. І хатинка вже втомлена. І жила там пара молодих людей – гриби та ягоди збирали, сушили поки сезон. Ми їм – переночувати можна? А вони – не наша це хатинка, самі прийшли, бачимо - порожня, ось і живемо.

У тих краях – на Оленячій і навколишніх сопках і річкових долинах – хатинки подекуди були (старенькі, щоправда, напівзотлілі, але жити можна): на сопці Бабина – майже на самій вершині, на струмку Весняний, біля струмка Горіховий, під сопкою Верхнижня (ну, і назву придумали!), на сідловині між сопками Товста і Ведмежа, на Столах. І все, здається. Але майже всі ті хатинки потім хтось спалив. Хто і навіщо – не знаю. Дурні!

А всі ті сопки і струмки орочі по своєму називають. А ці назви нові – придумали їх, коли карти складали. Мені якось один старий ороч розповідав, як що називається, але я забув, не записав. А потім той дід помер, так що і розказати тепер немає кому. А орочі в ті місця не кочують нині. Там і оленів пасти ніде – каміння одні. Хіба що на полювання та на рибу туди приходили. А зараз дичину браконьєри розлякали. Знав я трьох орочів. Крім старого Гаврила та пастуха Івана ще й шамана їхнього. Навіть бачив як він шаманив – чум свій обкурював травами – звіробоєм та конюшиною та в бубон бив. Орочів ще евенами називають. Але це інший народ. Плутають просто.

Так ось, залізли ми на голець – на Ведмежу – я і два юнака. Сніг майже зійшов – тільки північних схил білою кашею вкритий, а решта гори – так, плямами. І то сніг сірий, злежалий. Свіжий не падав давно. Полізли ми з вершини в сторону Ситного – по хребту. Вершина, треба сказати, у Ведмежої потрійна і скеляста. Якщо з Товстої чи з Великої дивитись, то Ведмежа як тризубець в небо стирчить. Як вічний пам’ятник землякам моїм, що в цій землі в Велике Ніщо пішли.

З третьої вершини, значить, ліземо донизу, а там стелюх-кедрач суцільний навколо – і кінця-краю йому не видно. Те не простий – вище людського зросту вгору стирчить ще по землі стелиться, а лапи в нього товщиною як дві людські руки. Нема на то ради – полізли в кедрач. Ледве-ледве продираємось зі швидкістю черепахи на гілки наступаючи. А місцями сніг глибокий – провалюємось по саме нікуди. А під снігом теж кедрач, ноги між гілками застрягають. А сніг то мокрий. І вітер холодний не ласкавий… Тяжко йдемо.

Раптом бачу – а місцями на снігу сліди поперед нас. Старі, але не дуже. Тижневої давнини – не більше. І взуття на ногах того «слідача» легше за наші «краги». І йшов він так наче і в сніг не провалювався, з гілки на гілку стрибаючи, тільки інколи на снігу сліди лишаючи. Здивувався я спочатку, а потім як просвітлення на мене найшло і з уст вирвалось:

- Так це ж древолаз Поліванов попереду нас йшов! Його крок м’який…
- Точно! Він! Ілля Петрович Поліванов! Древолаз!
- Так казали, начебто він помер…
- Ні, то не він помер. Це не Поліванов помер, а Полікарпов. І не Ілля Петрович його звали, а Петро Андрійович! І не древолазом він був, а лісорубом. А древолаз Поліванов живий-здоровий. І нас переживе. Древолази вони всі довгожителі. Чув я про одного древолаза – Сігнєва Олексія. Так він дожив до ста і двадцяти літ. І помер від того, що з дерева головою вниз стрибнув. Заліз на дерево, на вершечок і сказав: «Нудно, ви, люди живете! Остогидло мені з вами!» І з вершини вниз та головою на камені.
- Цікаво, а чого це древо лаз Поліванов на Ситний помандрував? Невже золото мити?
- Ні. Древолазам пісок золотий мити замовлено. Ніякий древолаз навіть миски старательської в руки не візьме. Вони навіть до золота (нехай воно прокляте довіку буде!) навіть не торкаються. Навіть обручки зі срібла роблять. Певно, у нього інтерес на Ситному був. Мені то як знати? Древолази – вони народ замкнутий, дивний навіть, незрозумілий. Я в їхні справи не втручаюся. Хоча, дарма, напевно…
- А може то і не древолаз зовсім? Може просто перехожий який або брат наш старатель, що в пошуках золотця блукає…
- Ні. Я слід древолаза ні з чиїм не сплутаю…

Бачу – не вірять, сумніваються… І очі дивним блиском загорілися… Я це помітив і засумував дуже, зажурився. Зрозумів від чого отой блиск і чому. Я ж з цими хлоп’ятами за рік до того пішов до сопки Два Брати. Тільки то не весною було, а восени. Заблукали ми тоді – з дороги збилися, по лісу йдемо мало не навмання, по руслу якогось струмка висохлого орієнтуємось. І раптом на паморозі, на землі мокрій ледве-ледве легким морозом скутій сліди людські помітили – старі. Пішли по сліду і людину побачили. Лежав він бідолаха на землі, відійшов, певно, вже давно – звірі його погризли і птахи обличчя подзьобали – впізнати годі. Паперів в нього ніяких не було, так що хто то був – так і лишилося для нас таємницею. Але в його наплічнику хлоп’ята мішечок знайшли з полотна, а там золотого піску фунта два – не менше. Більше й нічого в нього хорошого і не було. Ніж і той нікчемний – тільки щурів різати. Хлопці на пальці в нього обручку помітили – зняли, не погидували. І кажуть мені:

- Давай золото тут порівну і поділимо, щоб нікому образливо не було.
- Собі забирайте, не треба мені нічого…
- Та ти що, вуйку, чого від частки відмовляєшся? Золото воно ж тепер нічиє! Мужик то мертвий, диви. І перстеник вже йому без потреби.

Я ще подумав: «Чого ж ти мені тикаєш? Я ж тобі як батько за віком…» Але нічого не сказав. І так мені тоскно якось стало, так на душі гидко. Особливо як я побачив, що вони обручку навпіл сокирою розрубали – щоб все порівну, значить. Захотілось мені їх кинути і в ліс подалі піти, на сніг лягти та замерзнути. Але якось перегоріло потім чи що – адже пропали б вони без мене, назад дорогу би не знайшли. А потім я їх знову з собою брав – може колись і зрозуміють, що в житті до чого… А хлопаку того бідолашного я камінням закидав, потім мохом – могилу в тій землі я би все одно не видовбав – каміння одні та скелі. І хрест який-не-який поставив. А хлопці дивились на мене як на дивака якогось пришелепкуватого.

А на Ведмежій довго лізли ми по жеребу кедровому, нікого не зустріли, потім у ліс зайшли, коли нарешті хребет нижче пішов. А праліс там… Ялинова сурамінь стара, волога, дрімуча. Подушки моху під ногами на лікоть товщиною, ялини – в трьох треба обхоплювати. А там і струмок помітили – Ситний. З сил зовсім вибились – там же тих подушках з моху і спали. М’яко, але мокро. Навіть ватру якусь розпалити спромоглися – суп зварили. Потім виявилось, що трохи не дійшли до місця сухого, де галявина величезна і потік Ситний під землю пірнає. І ліс там навколо – вже не ялини, а кедри, трохи вбік берези та горобини. Але золота на струмку Ситний немає зовсім. Та і породи там не ті – не золотоносні. Жодної крихти золотої не знайшли.

У тих місцях золото тільки на Олениці і є. Та ніде окрім. І не біля витоків як думають, а нижче по течії. Я там самородок золотий знайшов. Маленький, щоправда, але все одно. І золотого піску намив. Це якщо вниз по течії Олениці піти, далі, нижче водоспадів Гримлячих, нижче струмка Горіхового, майже до впадіння річки Олениці в річку Ялицеву. Там місце є, де під час паводку річка шмат берега забрала. Там то жила і оголилася. Хоч і маленька, але приклавши зусилля…

А біля струмка Весняного золота немає. Я Весняний обнишпорив від витоків до Олениці – і не раз. Не золотоносна там земля. Так, стояв там Порфірій Лукін, хатку там збудував і було в нього золото. Так. Але він не там мив. Це той самий Порфірій Лукін, що його потім сокирою зарубали за жменю золотого піску. Як воно було, я, звісно, не знаю. Але, певно, було так: зайшли до нього тютюну попросити (а тютюн у нього славний був! Особливий!). А він нікому не відмовляв, добрий мужик був. Якщо хтось мимо йде – так він і ночувати пустить, і чаєм пригостить. Він повернувся за тютюном у комірчину, а вони його ззаду сокирою по голові і торохнули. Так його з тютюном потому і знайшли.

А від хатки його нічого не лишилось – був я в тому місці пару років тому – розвалилася хижка зовсім. А я ж знав його, бував у нього, балакав з ним про те, про се не один раз. Перший раз зайшов до нього у 1991, потім у 1993. По батькові його Євстахієвич звали. Хоча, казали, що він зовсім не Порфірій, і не Лукін. І що прізвище у нього зовсім інакше. І начебто, він партизаном був, а потім за свою партизанщину двадцять років у таборах на Колимі відсидів. Вийшов, але не повернувся додому і в цих місцях осів. Не знаю, чи правда се – для старого партизана він трохи молодо виглядав, хоча… Він міг у боївці ще хлопчиком бути. Або просто хліб в ліс партизанам носив, а його за шматок хліба на двадцять років в табори. Українську мову він добре знав – коли я з ним останній раз говорив, то непомітно на нашу мову і перейшов. Він теж. Але про минуле розповідати не став. Зате про ті місця багато розповідав і золото своє показав, хоча і не сказав де його мив. Він всього то жменьку і намив. Я думаю, він або біля витоків Оленячої жилу знайшов на одному зі струмків, що від сопки Марійка течуть. Але не на Гниляку і не на Чорному. Там немає. Ще він казав, що в верхів’ях Олениці літак лежить. Розбився він там давно, ще у 1935 році, а може і раніше. Зогнив нанівець та мохом поріс. А не знайшли його ні тоді, ні після тому, що він в ущелину впав. Знизу туди не пройти – водоспади, буреломи. А якщо зверху заходити – то мотузка добра потрібна, щоб в ущелину спуститись. Але де те місце – він показати відмовився, і взагалі, до витоків Оленячої йти відмовляв – казав, що місця там – погибель одна. Може й так, а може він там жилу золоту знайшов.

Шкода його. Такі мужики нині в рідкість. І не пив зовсім – навіть не нюхав. Чому він на Весняному зруб поставив – не знаю. Місце там погане. Сире, мокре, сонце туди ніколи не зазирає. Весняний ніби як ущелину пробив між сопками Мала та Марійка. Але знайти те місце було важко – якщо не знати. Може тому.

А нижче по течії, де впадав в Оленячу струмок Безіменний, там жив дід Микола Харітонович Скобліков. Не знаю, чи живий він досі, тоді в ті роки йому вже було під дев’яносто. Певно, і Колчака пам’ятав. Ну, не те щоби жив – приходив від снігу до снігу як і всі, а потім на зиму в поселення людське повертався. Так той пив страшно. І мухомори курив. Назбирає тих моримухів, насушить, а потім курить. Як він з такими звичками до старості давньої дожив – зрозуміти неможливо.  А може він в старості до цих звичок та припав… Один мій знайомий до нього заходив, теж спробував мухомори курити. Як затяжку одненьку зробив – так потім тиждень йому такі чортяки страшні ввижалися! Як він тільки здоровий глузд не втратив – не знаю.

Так ось – про древолаза Поліванова вони обидва чули. Він навіть заходив до них, гостював. Ще про нього я чув від пастуха-ороча Івана під сопкою Сива. При цьому розминувся я з древолазом Полівановим всього на один день:

- Був, проте, Поліванов, був вчора, проте. Чай пив, трубку курив, ось ножа мені подарував. Пішов, проте, в тайгу пішов! Куди – не знаю… Сонце знає. Старий крук Туа знає. Сивий вовк Омо знає. У них спитай…

Майстерність древолазів нині рідкісна. Мистецтво їх забуте. Чутки про тих затихли. А в давні часи були вони на Русі відомі та шановані. Вміння їх цінувалося, звичаї їх поважали.

Риючись у костромських архівах я, наприклад, натрапив на лист єпископа Смоленського Епіфанія до князя болохівського та путивльського Всеволода Борисовича, який історики датували роком 1326. Там, зокрема, писалося: «…древолази наші хоч і схильні до єресі, і звичаї їх незрозумілі, але норовом вони прості і людинолюбні. Службу можуть тобі послужити хорошу…»

А в «Мінських хроніках» ( в тому числі в тих частинах, що були скопійовані з «Оксамитової книги») у записах від 1370 року знаходимо: «…великий князь Ольгерд в місто прибув, мистецтву тутешнього люду дивувався. Особливо захоплювався майстерністю древолазів Кирила і Прокопія…»

У записах Межигірського спаса (що під Києвом) був у свій час виявлений цікавий документ – цитую: «…і в се літо 6998 прийняли постриг: брат Никифор, що був до сего теслею, брат Микита майстер, маляр та богомаз, та брати Хведір і Василь – древолази з Лучеська…»

Також у листі Дмитра Шемяки Івану Можайському від 12 грудня 1446 року про них теж іде мова: «…мені майстрів потрібно, та скоромохи теж знадобляться. Надішли. А якщо є в тебе древолази так таким же чином до мене з обозом їх відправ…»

У Псковських хроніках від 1570 року є цікавий запис: «…а також по наказу Івана Васильовича були скарані на голову троє древолазів, звинувачені у змові і співчутті до невинно убієнного князя Володимира Андрійовича Старицького, який майстерність древолазів цінував…»

Більш близькі до нас часи теж дарують цікаві звістки – пощастило мені натрапити на оголошення в газеті «Вятские ведомости» від 16 листопада 1836 року: «… Артіль древолазів. Сідоров та сини. Якщо кому потрібно – заліземо на будь-яке дерево. Влаштування хатинок на деревах, порятунок кошенят та інші потреби.»

Навіть у Леніна знаходимо згадку про древолазів у листі до голови тамбовського губ. ВЧК від 20 березня 1920 року: «Тов. Клиновський! Зверніть увагу на так звані «товариства древолазів», що вельми чисельні у вашій губернії. Їх ідеологія це архіконсервативно. І може бути використана для підготовки куркульських повстань. Древолази повинні бути ліквідовані як контрреволюційна організація і шкідлива для трудового народу секта. З пов. Ульянов (Ленін) В. І.»

Древолази були довгий час якоюсь замкненою громадою, певним кланом зі своєю філософією, зі своїми суворими законами. Виникнувши у глибині віків, у хащах старої Русі, вони не зникли як тінь минулого. Навіть ота радянська влада не зуміла їх знищити. Нині професія древолазів знову стає потрібною – особливо в зв’язку з вивченням тропічних лісів. І їх світогляд доречі теж. Наскільки я знаю, у Бобруйську та Гомелі є люди, які активно вивчають спадщину древолазів і які жадають відновити сей суспільний стан. Як знати – може їх зусилля будуть не марні, а там і Русь та її призабута мова відродяться з небуття…

Мені не судилося зустріти древолаза Поліванова і поговорити з ним про буття старих дерев. Шкода. Я більше не поїду в ті краї ніколи, не побачу річку Оленячу сопку Ведмежу. Щось обірвалось у моїй душі, щось загинуло. Ось чому я написав цю повість. І якщо ти, мій читачу, ризикнеш і поїдеш у ті краї шукати золото – не здіймай руки ні на звіра, ні на людину. Нехай тобі щастить. І нехай з тобою буде Фортуна.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Victor Artxauz, 15-04-2012

супер

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© George, 13-04-2012

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Росткович Олег, 13-04-2012

Класна оповідка!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 12-04-2012

Подорож у просторі та часі

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Галина Михайловська, 12-04-2012
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.34112596511841 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Буктрейлер новинки «Чи скучила за мною твоя борода?»
Новинка видавництва Nebo BookLab Publishing — «Чи скучила за мною твоя борода?» — найніжніша і найзворушливіша …
Бог помер. Людина теж: Огляд книги «Angry Bird» Джанікашвілі
«Angry Bird» — книжка сучасного грузинського письменника Баси Джанікашвілі, яка містить лише дві п’єси: …
Назустріч власній тіні: Огляд І книги серії “Земномор’я” Ле Ґуїн
Вигаданий світ, і чарівники, і їхня школа, і дракони — але все не таке, як можна очікувати. Більш дивне, …
Українські книги, які читають у всьому світі
Перед вами добірка видань українських письменників, які відомі не лише в Україні, але й за кордоном. …