Текст створений у співавторстві з ТАЛОЮ ВЛАДМИРОВОЮ
Паріс зосереджено працював над мімікою біля дзеркала. Спершу Джульєтта вдавала, що терпляче чекає своєї черги, хоча люстер довкола вистачало. А хто зважився б економити на постановці спектаклю самого Морана Тарабаса?
Згодом дівчина вже відверто спостерігала за тим, як кривлявся Паріс. «Стиль Джима Керрі», - визначила вона. Раптом гримаси, що карколомно спотворювали обличчя актора, змінилися майже непорушною маскою. Джульєтта вагалася: «Сільвестр Сталлоне? Арнольд Шварцнеггер?» Нарешті за характерним перекошеним кутиком губ вона визначила виконавця ролі Роккі й збагнула, що Паріс переглядав фільми кінця ХХ – початку ХХІ століть.
Підступні сльози проклали собі стежини на щоках і Джульєтта поспіхом відвернулася. Тільки б він не помітив: заплакані дівчата гарні лише в уяві сценаристів і на сцені! Але швидко опанувати себе, попри роки виснажливих занять, вона не змогла. Завтра вистава…
Джульєтта згадала мить свого тріумфу. Вона завжди викликала спогади про ті доленосні проби, щоб відволіктися від неприємних переживань. Режисер виділив її серед сотень інших претенденток і сказав: «Те, що треба! Будеш Джульєттою!» Вона заточилася, втрачаючи свідомість від щастя, а перелякано-радісні очі на юному личку стали величезними. Режисер збуджено стрибав довкола і торочив своє «те, що треба».
Скільки ж кастингів було до того! Минали місяці у чергах. Вона приречено волочилася між студіями, щоб вкотре побачити, як поталанило іншій. Натомість підробляла офіціанткою в кафе, двічі на тиждень прибирала квартиру призначених господарів, іноді прислуговувала на їхніх вечірках. І помалу втрачала надію, що її колись помітять режисери, аж тут сам Моран Тарабас звернув свою увагу на гру актриси. Головна роль!
Після перших репетицій Годувальниця, котра дочекалася сивини на другорядних ролях, не втрималася, просвітила «дитину»: дехто з продюсерів не в захваті від такого вибору. Дівчина, заради якої хочеться вмерти, могла би бути й більш ефектною. Чи залишиться задоволеною публіка? Може, шановний метр зволить переглянути ще кілька кандидатур?
Моран Тарабас навіть не вибухнув – щиро здивувався: «Навіщо?! Вона створена для ролі Джульєтти! Це хіба останній йолоп не помітить!» Його глибоко запалі очі сяйнули божевільним блиском. Сперечальники змовкли: доводити щось шаленцю, котрий уже подумки перенісся до середньовічної Верони? Шкода часу. Та й визнати себе останніми йолопами… Вистава покаже, хто має рацію.
Зазвичай на підготовку до спектаклю давали три місяці, але геніальному Моранові Тарабасу виділили півроку і бюджет удвічі більший, ніж в інших.
«Ви – щасливці! Та ті Монтеккі з Капуллетті вдавилися б від заздрощів, зобачивши ваші строї!» - задоволено вигукнув він, оглядаючи сценічні костюми на генеральній репетиції.
Тібальт і Меркуціо потай перезирнулися. Це жарт? Треба догідливо всміхатися? Та що ближче до спектаклю, то менше режисер звертав уваги на вияви поштивості від акторів.
А Джульєтта знала: вони – щасливці. Не тому, що таке пишне вбрання. Через отих сто вісімдесят три дні скажено напружених репетицій. Дні, які вартують більше, ніж усе попереднє життя. І її сльози – то від щастя. Так, саме від щастя…
- Подивимося разом фільм Дзефіреллі? – долоня Паріса м’яко лягла на плече дівчини.
- Так… - озвалася Джульєтта, схиливши голову, щоб приховати зрадливу вологу.
Довге хвилясте волосся водоспадом прикрило заплакане обличчя.
- А хочеш, переглянемо, як танцює твою партію Уланова?
- Так! – дівчина рвучко підняла голову й усміхнулася.
З усіх фільмів, мюзиклів, вистав найбільше вона любила балет Прокоф’єва.
- Ну-ну… Моє пташеня… - Паріс витер з личка Джульєтти солону воду.
Дівчина заплющила очі від несподіваного відчуття невагомості. Лагідні пальці обережно ковзали її щокою. Голова вмить спорожніла. Жодних думок, лише запаморочення і ніжний вогонь, що розпромінюється від пестливих доторків і запалює у ній ласкаве золоте сяйво.
Його долоня опинилася спочатку під вухом, потім підібралася під буйні хвилі каштанового волосся на потилиці, завмерла там, де шия переходить у спину. Ця мить була така важка… Просто нестерпна у своїй тягучій тривалості! А їй хотілося розірватися надувною кулькою, хай… ну нехай! нарешті голка проб’є цю невизначеність і кулька оглушливо вибухне. Чи його руки ковзнуть униз, хребтом?.. Дрож пройшов тілом від передчуття цього зневолюючого руху, після якого її затрусить від безумного стрибка та польоту вниз без парашута і дихати не буде чим, бо прискорення наросте так стрімко, що роздере легені, щойно розтулиш вуста. Чи ці теплі долоні втримають її голову, обважнілу і неслухняну голову, розчісуючи пальцями пасма волосся? І отой порух звільнить з неї кішку – пазуристу дику істоту, що впокорилася, віддалася на поталу ніжних рук.
Вона, акторка, втратила всі слова всіх ролей, збилася і загубилася. Раптом грім його шепоту проник так глибоко в Джульєтту, а пальці, прочитавши оскаженілі й геть протилежні бажання шиї, пішли у танок електричного тертя – туди-сюди. Занурювалися у густий текучий шовк і спурхували нижче, перебігалися трошки хребцями, наче клавішами й рушали вгору. В цього фламенко був свій ритм. І цигансько-мавританський вогонь Андалузії.
Вибух поцілунку нарешті розшарпав надувну кульку чекання та став спопеляючим сонцем всередині. Полум’я враз швиргонуло назовні, спаливши старий світ. У новому, що існував уже безмежно довгу хвилину, було місце лише для них двох. Ні, для цілого Всесвіту, нового й прекрасного!
Джульєтта цілувалася на репетиціях безліч разів. Режисер горлав на юних акторів так, що мало піна з рота не йшла: «Більше пристрасті! Дайте мені дію!!! ДІЮ!!!» А потім уже до неї: «В тобі живе збіса багато вогню! Так випусти його назовні, ну! Хай публіка попечеться! Аби це була правда, а не усі-пусі!» На поцілунок під час свята у домі Капулетті було згаяно кілька діб, поки Моран Тарабас визнав, що епізод виглядає так, як він прагнув.
Тепер, коли її вуста запізнали цю м’якість, пружність, силу, ніжність, Джульєтта зависла в такому болючо-солодкому сновидінні… Навіть дрібного уламка чогось схожого на оте деспотичне щастя вона не пережила, хоч складай докупи всі ті імітації з Ромео. Здавалося, що цей вогонь тепер не зможе загасити ніщо!
- Що тут таке?!
Три слова миттю обернули полум’я на крихкий лід. Виявляється, що буває й так... Джульєтта думала: вона знає, що то – справжній біль. Таке засвоюєш швидко, ледь не з пелюшок. Як же вона помилялася! На мить захотілося вмерти от просто зараз, коли на вустах ще смак поцілунку коханого. Вмерти, аби не бачити оцінююче-колючого погляду Морана Тарабаса, що прискіпливо вивчав розпашілі обличчя двох акторів.
- Що таке, я питаю? Ти що, дівчинко, сплутала?! Це – не Ромео, а твій осоружний жених!
Рука Паріса проти волі хлопця смикнулася до пояса – там повинна бути шпага, за допомогою якої й захищають честь найдорожчої. Місяці репетицій, рух, доведений до автоматизму… Зброї на дешевім паску джинсів, звісно, не було. Чоловік ступив до режисера, стиснувши кулаки.
- Ні! – Джульєтті здавалося, що вона кричить, зриваючи голос, та сил вистачило лише на шепіт.
Вона не встигла, не могла встигнути зупинити захисника. Пальці режисера ледь ворухнулися і Паріс завмер на півкроку, скоцюрбився, прокусив губу, щоб не застогнати вголос перед дівчиною.
- Ні, схоже, не сплутала… Отже, Ромео… він? – режисер, уже не звертаючи уваги на хлопця, вирячився на зблідлу акторку. – А раніше не могли?!. Ви би ще перед підняттям завіси на прем’єрі... Та-ак… Де той костюмер?! Дідько! Невже встиг уже вшитися?!
Дивно, але кімната хутко сповнилася сторонніми. Як же, така історія перед самою прем’єрою! Липкі погляди сплутували закоханих павутинням. Добре, що ніхто навіть пошепки не зважився пліткувати, бо раптом шеф почує? Хто б хотів утрапити під гарячу руку спітнілого від збудження режисера.
Костюмер злякано кліпав очима: костюми-бо шилися за індивідуальним проектом, примірялися десятки разів! Аж тут нашвидкуруч підігнати вбрання Ромео Парісу, а Парісове – колишньому головному героєві! Звісно, в театральні костюми такого рівня вживлені нано-нитки, адже актор за час підготовки вистави може погладшати чи, частіше, схуднути. То що, псувати враження від строїв?! Але настільки обмежений час для масштабних переробок?! Правою рукою активізуючи потрібні коди, костюмер лівицею хапався за серце.
- На афішах – моє зображення, - екс-Ромео нагадав про це підкреслено ввічливо.
Отак пролетіти мимо головної ролі… Але скандалити з Мораном Тарабасом?.. Це для дурнів, як той колишній Паріс. Зрозуміло ж, що режисерові начхати на думку акторів. Ото публіка здивується, що Паріс красивіший і талановитіший за головного героя! Він покаже себе і в цій ролі - про нього довго згадуватимуть! Хлопець мимохідь ковзнув поглядом по Джульєтті – його вродливе обличчя на мить стуманіло: а все ж шкода… Проте, якщо дурепа проміняла його на цього… Чого тим жінкам не вистачає? І красень віддано зазирнув у обличчя режисерові.
- Що?.. Афіші? Так, звісно, займіться там усім, чим потрібно, - кинув режисер до своїх помічників, напружено щось обдумуючи. – Кілька сцен треба таки прогнати ще раз…
- А якщо я забуду текст і все завалю? – втрутився новий Ромео, не відводячи погляду від Джульєтти, ніби її думка важила більше, ніж режисерська.
Забути текст не міг жоден з акторів: кожен із них давно вже вивчив п’єсу напам'ять – щонайменшу мізансцену, найтонший відтінок не лише своїх, а й чужих реплік.
- Залишишся в театрі! Попрацюємо… Ніч довга, встигнемо прогнати з дублеркою! – сухо наказав режисер і повернувся до Джульєтти, - А ти негайно підеш до гуртожитку. Жодних розмов, навіть на сцені… до того, як завтра розпочнеться спектакль! Не кажу вже про щось більше. Що не встигли, надолужите під час вистави!
- Але… - розгублена дівчина ледь не наважилася на протест, та вчасно схаменулася.
- Зрозуміло? – з притиском запитав Моран Тарабас, гнівно звівши кошлаті брови над переніссям.
Той, кого тільки-но нарекли Ромео, кивнув і зробив крок до Джульєтти. Доторк вуст до її скроні, до очей. Ледь чутний, ніби вона з тендітної порцеляни. Безгучний шелест слів: «Кохана… пробач…»
Новий Ромео вийшов з кімнати. Двері мали б зачинитися з хряскотом, та в останню мить актор передумав. Причинив їх нечутно. А присутні згадали, що треба дихати.
- Дідько… А якби я пропустив такі пристрасті… - пробурмотів режисер.
І раптом накинувся на акторів і помічників:
- Чого стоїте?! Нема інших справ?! Геть звідси!
Повторювати не довелося. Свідки блискавичної заміни Ромео напередодні прем’єри, не згадуючи про субординацію, штовхаючись, вшилися з кімнати. За кілька секунд залишилися лише Джульєтта й Моран Тарабас.
Дівчина мовчала, розглядаючи на долівці брелок, який хтось загубив. Люди розтоптали дешеву цяцьку під час панічної втечі з гримерної. Біле личко ляльки, зодягнутої в пишну рожеву сукню, розкололося.
Щось гидко клекотало всередині Джульєтти. Та краще зараз не підіймати очей, не дивитися на режисера.
- Марш в гуртожиток! Цю п’єсу будуть згадувати, як шедевр, довгі роки. Ти будеш найкращою Джульєттою!
Якби вчора вона почула таку похвалу, то у неї виросли б крила. А зараз…
Замість тривожно-радісного очікування вистави, вимріяного нею під час репетицій, довкола колихалася брунатно-сіра мла. Свинцевим кольором були знебарвлені сходи і стіни гуртожитку, ковдри на акуратно заправлених ліжках, втомлені після роботи обличчя сусідок по кімнаті. Сірі пластикові автомати в їдальні після ідентифікаційного доторку руки чітко видавали одноразові тарілки з концентратами, збагаченими вітамінами й мінералами. Пхати цю гидоту до рота не було жодного бажання. Але довелося силувати себе над кожною ложкою: не вистачало знепритомніти від голоду під час вистави!
Без поспіху повернулася до кімнати. Сподівалася, що сусідки кудись вийшли. Де там! Дівчата якраз сварилися:
- Та не моя черга прибирати!
- То може моя, так, моя?!
Джульєтта, не підводячи погляду, пройшла повз них і сіла на своє ліжко. На неї невдоволено глипнули сусідки, але за мовчазною згодою не стали чіпати. Що вимагати від тої, в кого завтра прем’єра в такій ролі? Мабуть, прикидають, кого потім підселять на її місце.
Джульєтта спробувала уявити, як воно завтра буде. Почути чудові слова від Ромео, побачити його вперше на маскараді… Але сварка не вщухала:
- Ну чому я завжди мушу прибирати, що я, найрудіша тут?!
Джульєтта слабко усміхнулася, бо в скандалістки голова таки відсвічувала міддю.
- Питаю, хто тут найрудіший, я?!
- Мня-а-у! – почулося з-під ліжка. Звідти повагом, переможно задерши пишного вогненного хвоста, виступив кіт Вільям, контрабандою притягнутий в гуртожиток. І котисько мав рацію: ще одного настільки яскраво-помаранчевого звіра ніхто з мешканок кімнати та їх знайомих ніколи не бачив. Дівчата вибухнули сміхом.
Джульєтті стало трохи легше. Саме тоді вона зрозуміла: ця безкінечна ніч теж колись закінчиться.
Дівчина дістала зі своєї тумбочки голопроектор, натиснула кілька кнопок, звично вставила у вуха навушники, відгороджуючись від світу. Затанцювала свою партію божественна Уланова. Джульєтта всоте пожадливо вбирала кожен її рух.
Тільки не озиратися. Тоді можна уявити, що позаду неї – Ромео. Так само не відводить погляду від виконавців геніального балету, а рука хлопця повільно наближається до її долоні й от-от делікатно стисне тендітні пальці. Його подих ледь лоскоче їй вухо…
_____________________________________________
Продовження тут: http://gak.com.ua/creatives/1/32753
