«Влетіла буря, крикнула – дзвінко, просторо:
- Повстання!»
(М. Хвильовий)
Мій дід прожив сто років. Точніше сто років і один день. Дні народження він ніколи не святкував, бо чомусь вважав, що «день смерті кращий за день народження» і у свій столітній ювілей ремонтував дах. Він взагалі все життя був міцний козак і ніколи не слабував. До глибокої старості зберіг ясність розуму і силу тіла. І то при тому, що пережити йому довелось війни, революції, тричі страшний голод, тяжку працю в шахті, репресії, ув’язнення, концтабори… Та й міцних напоїв і жінок у свій час не цурався (так, принаймні, кажуть).
Бувають такі люди – із криці. Особливо в наших степових краях. Помер як і личить козаку – сказав, що «час мені вже й піти». Подивився на сонце, потім заспівав давню козацьку пісню на прощання, ліг на долівку на й помер. Він не просто себе вважав козаком – голив голову бритвою по козацькому звичаю. Оселедця, щоправда не лишав. Була в нього грамота стара ще XVIII століття, де писалося, що такий то (прізвище наше) належить до козацького стану. Прикро, що та грамота не збереглася. На свій сором до діда в гості я приїжджав рідко про ще тепер шкодую до нестями. Скільки всього він би міг мені ще розповісти…
Поховавши діда я вирішив хату дідову подарувати племіннику – мені вона все одно ні до чого, а йому треба десь жити. На останок вирішив з дідівською хатою попрощатися – хоча це не була його рідна хата – надто багато доля кидала мого діда по світу, а хати горіли. Але все таки. Майна у нього було всього нічого. Кілька книжок які він знав на пам’ять. Мені взагалі не траплялися ніколи в житті люди які знали на пам’ять весь «Кобзар» - крім мого діда. Пам’ять він мав дивовижну.
Я піднявся на горище яке біло завалене різними інструментами та брухтом – дід був майстер на всі руки – міг змайструвати з нічого будь-що: від радіоприймача до трактора, хоча ніде не вчився. Майстрував колись і годинники, і приймачі, і праски. Я торкався руками різних недороблених пристроїв, порохи лоскотали ніс, промені світла пробивались крізь щілини. Раптом побачив серед металевого непотребу клунок промасленої мішковини. Щось ніби стріпнулося в повітрі, щось ніби змінилося – промені світла перетворилися в сонячні нитки. Я розгорнув мішковину і на руки мої ліг старий дідівський обріз. Він був теплий, масляний, просився до рук як старий пес, що довго шукав господаря. Руки відчули його зручність і досконалість форми. Це був легендарний обріз.
Дід його змайстрував в той день, коли довідався про смерть свого батька. Прадід мій в ті буремні роки був вільним козаком армії УНР у сотні Паливоди гайдамацького куреня. Зимою 1919 року армія УНР відступала з боями за Дніпро. На хутори між Драбовим і Золотоношею (тодішня Полтавська губернія) де власне і жив весь мій рід з XVII століття заїхав козак, що й розповів що в бою в степах зійшлася в бою з ворогами сотня. Стиналися на шаблях не на життя, а на смерть. І серед бою побачив прадід серед ворогів свого брата. Обмінялися вони поглядами й зрозуміли, що така їхня доля і пішли рубатися. Так і поліг мій прадід від руки свого брата. Так що то не вигадка і не міф: «брат на брата» - так і було.
Почувши ту оповідку мій дід зрозумів, що хату боронити вже немає кому. Будуть приходити чужинці і займати. І як сам він свою хату не оборонить, то не зробить це за нього ніхто. Залізяччя в ті часи в Україні було доволі – тлумились туди-сюди різні армії кидаючи зброю або міняючи її на хліб. Дід змайстрував обріз і пішов його освятити в церкву за десять верст як колись святили ножі гайдамаки. Батюшка - старий і сивий священник - отець Вафоломій родом з Чигирина покропив обріз святою водою і сказав: «Бережи цю свячену зброю, бери її до рук тільки на діло праведне – за Вітчизну і віру ставай, здіймай її на безбожних упирів-комуністів. Ленін-антихрист явився – боротися треба. І простяться тобі всі гріхи вільні і невільні які ти цією зброєю здійсниш. А як поляжеш зі свяченою в руках, буде тобі цей обріз перепусткою до раю – покажеш його святому Петру.Во ім'я Отця, і Сина, і Святого духа. Амінь.»
Вперше заговорив цей обріз своєю простою селянською мовою у 1923 році коли черговий раз заїхав у село комісар. Заїхав сам, бо Прохор напився, а Грішку викликали в губком. Заїхав у те маленьке село з метою боротьби з самогоноварінням шляхом конфіскації незаконно виготовленого напою, конфіскації майна у «куркулів» для допомоги бідним чекістам-сиротам. Заодно планував полапати дівок та молодиць. Конфісковане вантажив на бричку. Там уже лежало кілька мішків з «надлишками», несплаченим «продналогом» та кілька великих бутлів каламутного напою коли він зайшов в хату мого діда. Поживитися там особливо не було чим і це його розлютило. Побачивши на стіні портрет гетьмана Мазепи старовинної роботи він тикнув пальцем і прохрипів: «Снімі ето!» На що почув відповідь: «Геть з моєї хати!!!» Це його просто вразило: «Што?!» І вихопив маузер. Але перед ним виникла дилема – чи спочатку застрелити мого діда, а потім зірвати і розтоптати портрет чи навпаки. Мить поміркувавши вирішив, що треба насолодитися своїм торжеством принижуючи непокірного, тому вирішив спочатку зірвати портрет. Це і вирішило його долю. Він не встиг дотягтися рукою до картини. Під лавою в діда був обріз. Тьохнув постріл – та й по комісару. Його, звісно, потім шукали. Але в селі «ніхто нічого не бачив і не чув». А всі ставки та вигрібні ями обшукати було неможливо. Та й невідомо було в яке саме село він поїхав. А його бричку знайшли десь аж у Хоролі, а коней в Січеславі.
Вдруге обріз заговорив страшного 1933 року. На село черговий раз прийшли (не знаю навіть як їх назвати. Виродки? Так наче ж нормальними народжувались) забирати останній хліб у голодуючих людей. Дід чотирьох катів тут же і поклав. Вони чи то отямитись не встигли чи то подумали, що то їхні поплічники по селянам стріляють. Так що то неправда, що наші люди покірно йшли на смерть під час геноциду. Опір чинили. Шкода, що не всі.
Конфіскований хліб селяни повернули собі назад і чесно розділивши заховали. Дід розумів, що хліба того надовго не стане. І ті знову прийдуть. Тому зібравши жінку та дітей (малих на руки, великі своїм ходом) вони з села втекли. Взяв з собою тільки найдорожче – обріз. Дід цінував тільки життя, тому дешево його віддавати не збирався. Тікати було непросто – кругом були патрулі НКВД – тікаючих від голоду селян розстрілювали. Але якось ярами, балками, лісами пробрався він на Донбас. Робочих рук там бракувало, тому взяли його «в забій» і без паспорту який він «загубив» поселивши сім’ю в бараці.
Обріз дід сховав. Обріз мусив чекати свого часу – слушного часу. Діставав його під час війни, коли ховався в лісі від німців і партизанив. Шахту свою шахтарі підбурені моїм дідом двічі висадити в повітря не дозволили. Один раз коли це хотіли зробити НКВД-исти при відступі совітів, другий раз не дозволи це зробити німцям вже при їх відступі. І в обох випадках обріз, я думаю, прислужився, хоча дід при це не розповідав. Може до стрілянини і не дійшло - просто залізли в шахту і перед самим вибухом дроти перерізали. І нічого дивного тут немає – копальня годувала і після вибуху (в обох випадках) самим же шахтарям довелось би її відновлювати.
Після війни обріз знову пішов до сховку а дід до копальні «в забій». Заарештували його в 1946 за те що на весіллі затягнув пісню «…пиймо за щастя, пиймо за долю, за неньку за Україну!» Це вже вища несправедливість. Червоних комісарів на той світ відправляв, а посадили за «виконання політично неправильної пісні». Цікаво, що вся шахта поголовно пішла під НКВД діда визволяти – на ті часи вчинок відчайдушний. У беззбройних людей могли стріляти. Але шахтарям було якось все одно – кожен день на смерть під землю лізли. Хто вертався, а хто ні… Так чи інакше – в народ тоді не стріляли, діду враховуючи його партизанське минуле і порятунок шахти дали як на ті часи мало. Дід повернувся додому і ще довго працював, майстрував, плекав сад, ростив дітей та онуків (а дітей у нього було десять, а онуків і не перерахувати). А обріз лежав та й лежав чекаючи господаря, прагнучи до його теплих рук.
