Чи було мені тоді (тепер?) самотньо? Між знайомими, викривленими п’яним майстром стінами, стелею, долівкою. Були блукання захаращеними непотрібним знанням вулицями болючих розмірковувань. Скоріше жалюгідних своїми дитячими намаганнями спіймати істину за хвоста. Електрична лампочка така ж недосяжна, як і далека зірка (а взагалі — вони існують, зорі?) зникала в глибинах кімнатного океану, давнього і сумного від своєї невтішності. Стрибки від думки до думки, від предмету до предмету. Плед, планета, стілець, лезо, стіл, спін… І люди… Різні внутрішньою красою і єдині в своїй тендітності.
Серед космічного вітру, як осіннє листя, здригаються душі, щось кричать одна одній, доки не зірвуться, змучено стрепенуться на мить і... в невідомість... Зостанеться нетривке плетиво спогадів про близьке і рідне. А потім і спогади почнуть бліднути, змішуватися, стаючи нетривкими і пожовклими, як те листя, що в дитинстві любили тримати в руках, запам’ятовуючи кожну, навіть найменшу прожилку.
А найпершим спогадом був сніг. Незнайомий і рідний водночас. Я стояв на порозі і дивився на цю дивину, що сліпила очі. Потім зір звикав і з’являлися, як малюнки, сліди курячих лапок. Як давно це було… (Тепер я не помічаю дрібниць. Тепер я бачу загальне).
Чи було мені самотньо? Дні бігли, скоріше перетікали з одного в інший, нічим особливим не відрізняючись. Мабуть я був одновимірним, як черв’як, який не міг побачити нічого крім лінії свого руху. Я печалився і відразу забував причину печалі, я сміявся і губив сенс гумору. Чомусь не помічалися пори року, можливо тому що все сприймалося на рівні сну. Буття і небуття, сон і дійсність — чи була між ними різниця? Думаю, була. Сон і сновидіння здавалися ріднішими. У сні було життя — вічне і незнищенне, не існувало людського страху перед смертю.
Ще там існували друзі, яких любив, і вороги, до яких ніколи не з’являлася ненависть. Поряд існували люди і сутності. Різні і водночас схожі. Ця схожість була досить прихованою, як розчинена у воді тінь. Вона невловимо пливе, час від часу зникаючи. Але ти знаєш — вона присутня, вона бавиться з тобою, точніше кидає виклик, іронізує і трильйонами молекул води розбігається врізнобіч, залишаючи питання: чи не примарилося все те?
Тільки там дороги, по яких не обов’язково ходити, бо вони рухались самі, змінюючи пейзажі. Золоті світи, наповнені помаранчевим теплим світлом, несли в собі безкінечне добро і лагідність. Навкруги, невідомо ким створене, відчуття абсолютного спокою і миру. Золотий океан і такий же золотий пісок. Скільки хватає ока — неземне, лагідне світло. Кроки по вологому піску легкою журбою поступово зникали, розчинялися і здавалося, що і тебе не існує, як самотньої часточки. Ти — ціле, одне єдине з цим безкінечним золотим світом, ти в усьому: в малесеньких піщинках, що хаотично борсалися у спокійних хвилях, ти у безмірі океану і тримаєш у собі міріади живих істот, розумних і незвичайно цікавих, у безхмарному та, незважаючи на незвичний колір, прозорому небові, ти одночасно відчуваєш цей світ, його любов до тебе, його радість по тобі, його турботу.
Там немає тіла і немає відчуття земного тяжіння. Можна бути птахом, а можна стати рибою. Все сприймається досить заспокійливо. Лише маревом той світ ніколи не здавався. Він виявляв себе реальніше ніж будь—яка реальність земного існування, бо там була величезна присутність Бога. В кожному атомі, в кожному порухові, в кожній думці. Тоді виникало розуміння. Поступово, як джерельна прозора вода заповнює собою глечик, так потрапляла цівочка чогось досі невідомого і утаємниченого глибоко в серце. Як незвично робилося спочатку від того першого доторку, як здригався розум, протидіючи сакральному знанню, і як поступово ти заспокоювався, відчуваючи звільнення від столітньої порожнечі незнання, страху, сліз безсилої людини, схожої на жалюгідну порошинку, котра нічого не могла вдіяти всупереч навіть найменшому порухові вітру.
І глечик наповнювався, але вода продовжувала вливатися, перетікаючи за край. І кожна часточка нової води змішувалася з попередньою, нова з тією сумішшю, що виникала. Всесвіт починав проходити крізь людину, розчиняючись, змішуючись, переносячи частинки твого “я” далі і далі в інші глечики. Так ми ставали співпричетними до себе, до інших, до Творця.
Чи було мені тоді самотньо? Я вигадав цей стан тоді, коли забув про сліди курячих лапок на цнотливо чистому, першому в своєму житті снігові. Я йшов по пустелі життя, не пам’ятаючи початку руху, не знаючи напряму, не здогадуючись про кінцеву мету. Іноді спалахували видіння золотого неба, тиші, спокою. Іноді... Я виринав зі сну, з болючим відчуттям втрати свого знання, своєї цілісності. Все було досить чужим чи незвичним. Пристосування до вимог такого невідомого і крижано—логічного існування серед підробок під добро — хіба не найкраще покарання для того, хто втратив знання. Скоріше не втратив — зрікся навічно, опустившись до чорно—білого шару чистилища, названого Земля.
І тепер (тоді?) — невідомість і самотність між знайомими, викривленими п’яним майстром стінами, стелею, долівкою. Блукання серед хащ, пошуки.
Чи не химери ?..
Сліди курячих лапок ...
