За два дні лежачого режиму Марко багато дечого переосмислив, щоб уже на третій прозоро відчути неабияке зближення з Олесею. У його душі народилося незгасне почуття чогось справді гордовито-міцного й доброго, бо саме йому довірилась дівчина в усьому найсокровеннішому, і він був у відповіді за це довір’я і за неї саму. Той незапланований випадок так зблизив їх обох, як не змогли б вони пізнати одне одного безліччю зустрічей і поглядів.
Хоч Марко вже й твердо стояв на ногах, проте Олена категорично заборонила йому виходити на роботу, тужно хвилюючись, як і всяка мати, про здоров’я власної дитини, навіть коли ця дитина вже далеко вийшла з дитячого віку. Цілими днями він марудився, снуючи з одного кінця подвір’я в інший, аж поки не знаходив заняття до смаку. Занудно було самому з ранку майже до вечора: ні з ким перемовитися словом, ні з ким пожартувати. Та все це ще важче було знести такій неспокійній натурі, як Маркова. Щохвилини жив надіями, з нетерпінням чекав вечора, щоразу клянучи нескінченно довгий день. Бо саме ввечері має прийти Олеся і легеньким порухом брів розвіяти весь накопичений сум. Вона зумисне проходила повз Марків двір і, забачивши хлопця, ніби мимохідь зупинялася, щоб перекинутися з ним буденним слівцем. Він, радий з її приходу, схилявся на тин, а дівчина обережно стискала пальцями штахети і, як завжди, цікавилася його здоров’ям. Вони любо розмовляли до тих пір, аж поки на сусідській призьбі не з’являлася цікава до всього баба Текля. Можна було вже й не сумніватися, що навколишні баби та молодиці знають, коли до Карпового Марка ходить Тихонова Олеся. Саме тоді Олеся звільняла свою руку від Маркової і, попрощавшися з ним, рушала далі. Баба хоча й ловила кожного разу облизні, проте завдяки бурхливій фантазії її постійна аудиторія була вчасно інформована, про що власне щебетала молодь.
Ось і тепер Марко сидів на вербовій колоді в очікуванні дорогих кроків і спостерігав, як майстерно горобці обкльовують соняха. Намацавши біля ноги цурпалка, хлопець не цілячись, запустив ним по злодіях. Той дошкульно влучив у соняшникову шию, і покльована голова сором’язливо повисла на в’язах.
– От тобі й на! – зачув позаду себе знайомий голос. – З ким це ти воюєш?
Обернувся – навпроти нього, спершися ліктями на тин, стояв Гриць і широко всміхався. Марко підійшов ближче і простягнув руку.
– Здоров-здоров, – навзаєм привітався Гриць, міцно потискуючи запропоновану долоню.
Марко не чекав його сьогодні і через це трохи розгубився, та все ж був йому вдячний.
Гриць одним цибком переплигнув невисокий тин і опинився поруч Марка.
– А ти вже нічогенький, – діловито підкреслив Гриць, поспіль усміхаючись. – Оклигався нівроку.
Він довго розповідав про всілякі дрібниці, а коли скінчив, то знову заходився випитувати Марка за той злощасний випадок, на що Марко відповідав з неохотою і ввесь час пильно стежив за шляхом: невдовзі мала з’явитись Олеся. Марко і сам того добре не розумів, чому він остерігається, щоб Гриць бачив їх разом, адже він усе прекрасно знає, – на те ж він і Гриць! Марко радів його приходові, але він був невчасний, і тому хлопець намагався знайти безліч причин для того, щоб Гриць пішов і не заважав їхній зустрічі.
– Ет! Мені ж треба замісити свиням, а я тут із тобою ляси точу, – спохватився Марко, вдаючи із себе забудька, хоча свиней він нагодував щойно перед Грицевим приходом.
– На біса ж його місити, коли вони мовчать? – небезпідставно замітив Гриць.
– Е, Грицю… у нас тварини зовсім іншої породи, – на ходу складав Марко, збитий з пантелику цим зауваженням. – Вони тобі з голоду конатимуть, а не пискнуть.
– Ану ж покажи мені їх! – підхопився той і, не чекаючи запрошення, направив до хліва свої зацікавлені кроки.
Марко лише руки опустив, розгублено дивлячись йому вслід.
– Свині, як свині, – не забарився з висновком Гриць, уважно розглядаючи брудні туші.
Марко знехотя заходився товкти в баняці на ранок зварену картоплю, віддавши кермо своїх дій до рук випадку. Він уже не сподівався випровадити Гриця, бо лякався ненароком ще щось не те бовкнути.
«Але де ж Олеся? – намагався здогадатися Марко. – Чи запізнюється, чи не склалось? А, може, побачила Гриця, та й завернула? Якщо так, то все гаразд».
– Ну, я вже пішов, – винувато мовив Гриць, подаючи на прощання руку. – Мені пора, – і на доказ тому глянув на годинника. – Вичунюй.
Відтак переплигнув через тин, хоча за два кроки від нього була хвіртка, і, засунувши до кишень руки, хутко потяг шляхом. Тепер Марку стало шкода, що він пішов: усе рівно ж Олеся не прийде. Він перехилився через штахети і довго дивився йому вслід, милуючись парубоцькими вихилясами. Гриць незабаром зник за рогом вулиці, і Марку зробилось, як ніколи, сумно.
Одначе випадок, якому в безнадії довірився Марко, скерував подальші дії в потрібне русло. І це русло за всіма законами випадку вихлюпнуло прямо перед Марковим носом сусідського хлопчика, який без зайвих церемоній пошепки повідомив, що Олеся чекає його, Марка, в бéрезі на місточку коло розчахнутої блискавкою верби.
– А що за це даси? – як усяка малеча, зажадав посильний винагороди за послугу.
Марко на радощах дав йому легенького щигля, кинувся до перелазу, а потім стежкою спустився до річки. Притишив ходу, і серце від хвилювання частіше застрибало в грудях. Здавалося, чого б хвилюватись, адже не вперше стрічаються отак одні і вже достатньо знають одне одного, а все ж таки це таємниче почуття зустрічі не дає спокою душі, несе завжди щось нове, незвідане.
Ось і місточок, і розчахнута навпіл верба. Дівчина стояла, спершися ліктями на поруччя, і дивилась у воду. Зачувши кроки, обернулась – і лице одразу спалахнуло радістю. Коли вона усміхалась, Маркове серце приємно калатало. І цей раз не був винятком, тільки воно забилося в грудях якось особливо, по-новому. Як ніколи ще, Марко відчував його дзвінкі удари. Здавалося, воно щось говорило, але що саме – він ніяк не міг розібрати, лише безпомилково знав, що воно сповіщає про щось радісне, світле, добре. Він підійшов до неї, і вона, усміхаючись, простягла йому свою маленьку руку. Він з трепетом прийняв її, але не відпустив, накрив ще й другою долонею. О, якби в нього було ще хоч кілька рук, він знайшов би їм застосування! Її погляд швидко бігав по його очах, а він дивився на неї невідривно й жадібно, неначе багато-багато років вони не бачились, і він забув риси її обличчя.
Дівчина легенько стиснула пальцями його зап’ястя і, крутнувшися назад, потягла його за собою. Хлопець зрозумів, що тут їх можуть побачити, і, не опираючися, слухняно пішов за нею, мов дитя. Не доходячи до кінця місточка, що похило спадав на берег, Марко сплигнув на траву і широкими долонями обхопив тонкий дівочий стан. Вона обвила руками його шию, і він відірвав її тендітні ніжки від опори, та не відразу опустив їх на землю. Вона взяла його за руку, і вони, мов закохані діти, босі, сміючись, побігли по густій теплій траві, куди їм підказувало щастя. Їхні пальці сплелися в одне нерозривне тіло. Він притулив її руку до своєї щоки і тихо поцілував куточком губ. Вона – усміхнена, щаслива – дивилася на нього, а він – на неї. Мов зачаровані, вони навіть не зчулись, як зупинилися, потрапивши в обійми одне до одного, а їхні губи злилися в довгому хмільному поцілунку.
Коли Марко дивився на Олесю, торкався її рук, губ, волосся, його молоде тіло наповнювалося невичерпною енергією чогось величного і сильного, а самому конче бажалося вчинити щось добре, незвичайне. Розбурхану юну кров ще переконливіше під’юджували наповзаючі звідусіль вечорові сутінки, спонукаючи мрійливу свідомість до чогось романтичного. Сказано: закохані – ті ж самі діти, від дітей їх відрізняє лиш те, що вони вже не діти.
Опинившись у старому занедбаному саду, який, видко, давно вже не чіпала турботлива рука господаря, Марко здогадався, що сад належить старій Миронисі, а за садком, на узвишші, має бути стара клуня – надійна схованка для їхнього з Олесею усамітнення. До мети було недалеко, тим більше, коли не йдеш, а вже летиш на крилах взаємних почуттів.
Ось уже й груша, скорчена літами, як потороча старої клуні, зустрічає гостей терпкими гниличками, яких валом було під ногами. Напіврозвалена споруда осунулася на широкий стовбур дерева і таким чином ще якось трималася на ногах. Дірявий напівзогнилий дах, густо обліплений чорним мохом, прогнувся, і здавалося, що від найменшого доторку він з гуркотом обвалиться. Проте це було не так: він ще добре тримався на своїх давніх кріпленнях. Ізсередини клуня була завалена сіном, яке з часом вижухло й осіло, але ще не зовсім утратило лише йому властивих пахощів.
Марко підсадив Олесю, а далі й сам з розгону вискочив наверх і, легко поваливши її на м’яке сіно, обсипав поцілунками.
– Та ж годі вже… – благала дівчина пощади, крутячи головою навсібіч, очманіла від його губ.
– Ні, – надолужливо сопів Марко, – годі буде тоді, коли на твоєму лиці не залишиться й крихти нецілованого місця…
Давно вже згасли на небі останні відблиски сонця, і повний місяць вирізав силуети дерев, кущів і замшілий дах клуні. Зненацька порушувала тишу своїм падінням грушка, з переляку хапаючися за гілки та листя, – і врешті-решт глухо вдарялась об землю. З-під трухлявої колоди дрімотно торохтів цвіркун, чемно повідомляючи про свою присутність двом постатям, котрі сиділи, притулившись одна до одної так тісно, що в темряві важко було розібрати, чи там хтось один, чи їх двоє.
– Була б я зозулею, – зворушено щебетала дівчина, – накувала б тобі багацько-багацько років…
– Химерна ти якась, їй-богу! Ну де б я поневірявсь усі ті багацько-багацько років, коли була б ти зозулею? – перебив її хлопець. – Нехай краще інша яка зозуля кує мені роки. І хай скільки вона мені їх накує, я твердо знатиму, що проживу їх поруч із тобою.
– Ех ти, мерзотнику! Знаєш тільки насміхатися над щирими почуттями. Ка-по-сний! – примовляла вона, грайливо стукаючи кулачками в його плече. Лягла на спину і, тикаючи пальцем у чималі щілини даху, по-дитячому дивувалась:
– Поглянь скільки зірок! – ніби вперше спостерігала подібне видовище.
– А знаєш, Олесю, – підхопив її подив Марко, – а чи не вибрати нам серед оцієї безлічі мерехтливих вогників свою-одну заповітну зорю?
– Зірок не вибирають, – якось сумно повідомила Олеся, закопиливши губу. – Можливо, вона вже там, серед інших, але яка саме – не знає ніхто.
Марко винувато знизав плечима, ніби й справді в чомусь прошпетився.
– Тоді нехай усі зорі будуть нашими заповітними! – зметикував накінець. – І, коли згасне одна, ми нічого не втратимо, бо в нас їх он скільки!
На цьому й зійшлися.
– Постривай! – щось пригадала Олеся і ще тісніше припала до Маркового плеча. – Є ж навіть таке давнє повір’я, де сказано: коли вірно закохуються двоє, на небі неодмінно народжується ще одна зірка, а коли кохання згасає, вона не втримується і стрімко падає вниз. І, знаєш, що я подумала? Як добре, що на світі є кохання, – без нього, мабуть, не було б зірок! Небо без зірок… Як це страшно! Жалко тільки, що їх не видко вдень. Шкодá, що вони згасають на світанні…
Спозаранку якийсь дідько штрикнув стару Мирониху, щоб їй саме в цей час доконче закортіло всмак поласувати м’якими гниличками на догоду своєму примхливому шлунку. Взула подерті калоші і з тією затією пошкандибала до вже знайомої нам груші. Ще здалеку примітивши розкидані долі жмутки сіна, стара занепокоїлась.
– Проклята собачня! – вилаялась беззубим голосом і підібрала по дорозі чималу палицю, якою намірилася розігнати вдаване собаче кубло. Зморщивши й так пооране лице, вона проворно докульгала до клуні і стала свідком того, чого аж ніяк не сподівалася застати.
Дівчина спокійно спала, підібгавши під себе ноги; на її вустах заніміла радість, а легенька сукня закотилася вище колін, ніби демонструвала загорілі дівочі стегна. Поруч, випроставшись на повен зріст, лежав парубок, такий же спокійний і щасливий. Якби це була картина художника епохи Леонардо да Вінчі, на ній обов’язково з’явилися б маленькі амури з великими вінками квітів і вплетеними в них прозорими шовковими стрічками.
Подумки соромлячи безприглядну молодість, старій нічого більше не залишалося робити, як тихенько піти геть, щоб не накликати зайвих клопотів на свою сиву голову, з якої начисто повилітали і м’які гнилички, і їхні смакові якості, подібно покійним зубам, з ними пов’язаних.
