Думати…
Думати в самотності…
Думати про самотність…
Думати крізь самотність…
Думати попри самотність…
Може, думати – це і є самотність? Авжеж, коли ти не самотній, живеш усупереч своїм думкам.
Яка дивна річ – людська думка! Забагато думаєш – і ти вже самотній, замало думаєш – теж самотній. Зосереджуєшся на думці про щось, що тобі ще не байдуже у цьому безнадійному світі, – і ти вже на самоті.
Я на самоті…
Звідки ці дошкульні думки? Ніколи не замислювався. Ніколи, доки не потрапив сюди…
Бачу маму. Здається, вона зістарілася. Цікаво, коли встигли з’явитися ці сріблясто-білі смужечки на її скронях? Вона ріже цибулю на борщ і тихо плаче. Ніж вислизає з тремтливих пальців і з брязкотом падає на кахельну підлогу.
Мимоволі згадую той серпневий вечір, коли я повернувся додому від тітки Олі з Новосибірська. Гостював у неї два тижні й навіть цигарки в зубах не тримав. Ще змалечку пам’ятаю: «Ой, нє курітє в квартірє. У мєня алєргія на табачний дим». Хух! Нарешті вдома! Можна й трави покурити. Ще й хлопці гарненьку «п’яточку» принесли! Затягнувся раз, другий – полегшало! Тепер можна й жити. Пацани підбили на ще дві затяжки. Кайф! Перед очима все пливе, мерехтить, розчиняється. Відчуваю, як за спиною виростають крила та несуть мене до кращого світу…
Неохоче повертаюся додому, ховаючи від батьків почервонілі очі. Мама схилилася за кухонним столом, затуляючи русявими кучерями смутне обличчя. Поруч стоїть насуплений батько в позі Наполеона.
- Сама такого сина виростила! Менше треба було з ним панькатися! – Батьків голос хрипкий, наче старезний двигун його «Москвича». – Ні вдома, ні в школі пальцем об палець не вдарить! Тільки й знає, що зі своїми друзяками-наркоманами по закутках вештатися! Ти лише глянь на нього! Знову обкурений!
- Дістали вже… - ледь чутно шиплять мої неслухняні губи. Ноги заплітаються, і я падаю горілиць у коридорі. – Чорт!
Мама плаче.
Тримаючись за стіну, намагаюся підвестися. У черепі кипить каша з болю та галюцинацій. Батькові нарікання, наче опіки від паяльної лампи, шкварчать у вухах.
- Навіщо ти, бидлото, у тітки Олі гроші поцупив?! Осоромити нас із матір’ю хотів?!
Похитуючись у різні боки, наче маятник, протираю очі.
- Які ще гроші?
- Тисячу доларів, що в серванті лежала! Тітка з Новосибірська щойно телефонувала, казала, що, крім тебе, нікому було їх узяти! – Запотиличник дзвінким відлунням вривається до моєї свідомості. – Де гроші, питаю?!
- Нічого не знаю. Не брав.
- Не вірю, свиното! – Дужі руки хапають мене за комір. – Де гроші?!
- Який сором… - Мамині долоні струшують сльози зі зблідлих щік, і синюшні ниточки вен проступають поміж п’ястуків. – Як же тепер родичам в очі дивитися?
З моїх грудей, немов скажений собака, що насилу звільняється від цепу, виривається протест:
- Та не брав я тих грошей! Чому ви мені не вірите?!
- Вірити тобі?! – Батько нависає наді мною, мов кам’яна брила. – Та ти дихнути не можеш без брехні!
- То що мені, повіситися, щоб ви нарешті повірили?!
- Роби, що хочеш, мерзотнику, тільки без тітчиних грошей додому не повертайся!
Розлючено грюкаю дверима та поспіхом збігаю східцями. Хлопці під під’їздом знову кличуть курити. «Та йдіть ви!» - відмахуюся від них і біжу до ліска, що густо простягся за дві вулиці від мого будинку. Завжди любив ці дерева на околиці міста, особливо тихий шелест листя під стрімкі пориви вітру. Як і в дитинстві, верхівки старезних дубів підпирають небесну таріль із розсипаними на ній мерехтливими рисовими зернятками. Заплющую очі та відчуваю себе велетнем. Як добре тут на самоті!..
Знову бачу маму. Як завжди, ще вдосвіта готує сніданок на кухні. Дивно, що сьогодні вона вбрана не по-літньому, а в довгу чорну сукню з бабусиної шафи, що тхне нафталіном. На щастя, цей сморід не в змозі затьмарити солодкий аромат пиріжків зі свіжими яблуками та корицею. Гарячі, мої улюблені. Авжеж, мама знає, як мене потішити.
У квартирі лунає телефонний дзвінок.
- Алло, - тремтить материн голос.
- Прівєт, Тонічка! – зринають зі слухавки слова тітки Олі. – Пєрєдай моі ізвєнєнія Юрасіку. Нє брал он дєньгі, то мой муженьок іх пєрєпрятал, а мнє нє сказал.
Довге мовчання у трубці.
- Алло, Тонічка! Ти слишиш мєня?
Дві сльозинки поволі котяться до маминого підборіддя.
- Повісився Юрасик. Учора поховали…
Повісився? Дивно, чому ж тоді й на цьому світі так самотньо?
