... Цей нестерпний свербіж під лівою лопаткою з’являється, коли йдеш у натовпі вулицею. Хтось дивиться. Випадково чи ні, але хтось позаду вперся очима у мою сіру куртку і зіницями протирає в ній дірку. Терпіти цього не можу – здається, ніби зараз у спину влетить куля. Поцілить точнісінько в те місце, куди спрямовано погляд. «Почухає».
Це дико незручно. Наче тебе «пасе» прицілом снайпер. Жахливий дискомфорт, відразу виникає непереборне бажання кудись сховатись.
Навіщо, ну навіщо мене розглядати? Чим я цікава? Маленький мікроб загальної біомаси, непримітна амеба суспільства. Повзу собі, та й повзу, нікого не чіпаю. Нічого ані доброго, ані поганого не роблю. Нічим не вирізняюсь. Не ношу фіолетового волосся та купи пірсів, не ходжу одягнута, як інопланетянка чи втікачка із Кульпаркова.
Я за всіма канонами нормальна, адекватна людина. Існую, як решта мікробів людства – рухаюсь, дихаю, харчуюсь, щось роблю, десь працюю.
Все, як і в решти.
То навіщо на мене дивитись?
Але свербіж не зникав. Не посилювався, що означало б невідворотне наближення «кіллера», але і нікуди не дівався.
Дивно.
Де ж куля?
Продовжувала іти вулицею, старалась не звертати уваги.
Кілька разів озирнулась, але так і не помітила, хто ж наполегливо свердлить мою спину.
Дійшла до під’їзду. Відчуття не зникло. Воно було наче кіт-приблуда, якого вистарчає раз погладити – і він за тобою увесь день пробігає в надії на те, що можна буде залишитись.
Цей погляд… Він приклеївся до спини, як жуйка до підбору. І не відлип навіть тоді, коли, вже не на жарт перелякана, вбігла до квартири.
ЩО ЦЕ????
Звідки така паніка? Чому мене переслідує постійне відчуття, що на мене хтось дивиться?
Та і кому я, власне, потрібна? Безликі інфузорії в туфельках ніколи не привертають уваги.
Мені було більше, ніж комфортно у своїй непомітності.
Тепер ж хтось порушив священний спокій. Хтось нагло поставив ногу першовідкривача на terra nova моєї особи і розігнався своїм поглядом малювати карти по tabula rasa моєї свідомості закарлючками збентеження та розписувати ієрогліфами неспокою.
Хто? Що за нахаба відважилась протиснутись у мій мікросвіт? Кому таке цікаве життя пересічного мікроба?
Не знаю.
Але погляд не зникав. Від нього не рятували ні стіни, ні двері, ні одяг, ні інший натовп. Навіть коли почала підкрадатись, тихо цокаючи кігтиками, істерика, і я, мовчки схлипуючи, сповзла по стінці, забившись в куток – він БУВ. Пиляв очима чи то зі стінки, чи то стояв на дворі і спостерігав за моїм божевіллям – не знаю. Але був ПОСТІЙНО.
Не виражав жодних емоцій. Це дивно. Не метав ножі злоби, не розстрілював ненавистю, не пестив ніжністю, не дряпав хіттю. Його не цікавили мої справи, дії, маршрути, слова – йому потрібна була я. Моя середина.
Цілий тиждень день у день під лопаткою разом зі мною прокидався свербіж. Ходив за мною по п’ятах і дивився, дивився, дивився, дивився…
Почала помічати, що поводжу себе як параноїчка. Постійно панічно озираюсь у пошуках тих ненависних очисьок. Врешті-решт вийти на вулицю для мене стало справжнім покаранням, а проста прогулянка нагадувала середньовічні тортури Інквізиції.
Зашторила в кімнатах всі вікна. Нагадувала собі останнього психа, але відчуття не минало. Позаду наче постійно висіла пара очей, яка супроводжувала мене всюди – у ванні, на кухні, в ліжку… Відчувала себе голою, увесь одяг став скидатись на невидиме вбрання казкового короля.
Погляд вгризся не тільки в спину – він блукав моїм організмом, наче якийсь невідомий вірус. Розливався венами неспокоєм, страх тік капілярами, жили набрякали від паніки. Мізки тріщали від напруження, іскрили божевіллям, як стара проводка. Мене трусило лихоманкою різноманітних здогадів, знаки запитання набридливими мухами роїлись перед очима.
Дах не просто їхав – він мчав із швидкістю світла назустріч незвіданим просторам. Свідомість оскаженілою блохою скакала в голові, пробуючи хоч на мить забути про ті очі, які методично відколупують від мого ego крихти здорового глузду. Але свербіж був тою антиамнезійною таблеткою, яка ні в день, ні в ночі не давала спокою моїм бідолашним, вкрай замученим мізкам.
Щодня прокидалась (якщо взагалі засинала) із вогником надії – а раптом зник? Але іскра гасла, як тільки пальці звично тягнулись до спини.
Ходила навіть до церкви. Постоявши якусь часину перед образами, постійно, наче заразна, чухала лопатку.
Хто, хто встромив моїй ляльці-вуду у спину голку, яка вже стільки часу не давала повернутись до рідної пробірки? Кому і навіщо здався такий мікроб, як я?
Зрештою, не витримала. Порозсувала всі фіранки, стала посеред кімнати і голосно запитала: «Доки?!».
І жодних тобі спецефектів – ані грому з блискавкою, ні диму з блискітками, ані моторошного потойбічного голосу.
І відчуття спостереження не зникло – от тільки ніби перемістилось кудись глибше…
Чомусь вхопила люстерко, яке валялось на столі. Уважно вдивилась – та ні, нічого особливого… От тільки очі із сіро-зелених стали чомусь майже смарагдовими і в них танцюють якісь незрозумілі та небачені досі іскорки, як язички полум’я під час лихоманки.
Раптом все усвідомила.
І розреготалась – куди ж ти, дурненька, увесь цей час тікала? А найосновніше – від кого? Невже так сподобалось у стерильній пробірці, що продезинфікувала й власну душу? Забула, небого, що ти – людина, в якій порівно як чистоти, так і багна? Думала, воно от так просто візьме та й змиється хлоргексидидном? І будеш отака стерильно-хороша, безлико-мікробна?
А не вийде. Нелегко, навіть нереально витравити з себе віруси злості, заздрощів, депресії, ненависті. Вакцини добра не існує, щеплення проти негативу поки не придумали.
Якщо вважаєш, що виблювала все зло назовні, то воно так просто від тебе відчепиться?
Ні-і-і-і… Воно чумою висітиме за тобою і мовчки розглядатиме ліву лопатку – це щоб до серця поближче. А в один момент прицілиться і вгвинтиться крижаною кулею так, як і належить злу – в спину. Підло. Підступно. Невідворотно.
Забула, ідіотко, що антитіла проти зарази виробляються лише тоді, коли в організмі є хоч і маленький, але подразник.
От тепер і маєш – не в спину пройшло, не до серця. Через очі – прямий шлях в душу.
А там антибіотики безсилі.
