Ніколи не думав, що дівчата можуть бути такими холодними…
А вона саме така… Крижана королева…
Того ранку я прокинувся від незбагненного відчуття тривоги. Мені знову снилася вона – та дівчина з набридливого марення, напевно, навіяного мені надмірною дозою коньяку, випитого на вечірці однокурсника Дімки. Моя спроба познайомитися і зверхній погляд її зелених, майже відьомських очей – це все, що залишилось у пам’яті від того вечора. Зізнаюся: «шпильки» її туфельок добряче пройшлися по моєму самолюбству. І вона, висока брюнетка модельної зовнішності, презирливо оглянувши присутніх студентів-медиків, випливла за двері будинку, наче пава. П’янкий аромат її дорогих парфумів м’яко проник до моєї свідомості й вирвався звідти ледь чутним «стривай». Рука Дімки по-товариськи лягла на моє плече. «Не парся, Тьомко. Ця пташка просто не твого польоту».
Алкоголь діяв безвідмовно, і моє тіло вже не товаришувало зі здоровим глуздом. Мабуть, і гордість моя втонула в чарці, бо я стрімголов вискочив на терасу слідом за незнайомкою. Вона прямувала до автостоянки, і я стежив за нею з-за кущів, наче маніяк. Цікаво, якби вона мене помітила, чи почала б кричати? І чи написали б тоді про це в газетах? А який був би заголовок? «Маніяк-початківець і його перша невдача»? Ні, хутчій: «Свіженький клієнт у психлікарні імені Павлова». Хм… Було б смішно, якби кров так не бурхала крізь клапани серця.
Хотів гукнути «жертву», показати, що я тут і чекаю на неї, але раптом згадав, що навіть не знаю її імені. Дівчина сіла за кермо білого «Chevrolet» і, різко натиснувши на газ, вилетіла за розчинені ворота. Я ще довго спостерігав, як у вечірній імлі згасали біло-червоні вогні її начищеного до блиску авто.
«От телепень! Ідіот недолугий!» - пошепки лаяв себе, навертаючи чергову чарочку чотиризіркового коньяку.
І на що я сподівався? Що вона помітить мене, хвацького парубка Тьомку, а не ці товстелезні окуляри? Ех, хлопче, годі тобі мріяти! Чи не тебе в школі прозвали «чудилом», «чотириоким», урешті-решт, «орангутангом» через незграбну ходу? І, взагалі, «фейсом» ти не вдався, метр із кепкою в стрибку з табуретки, надміру довгі руки, наче клешні в рака, ще й два передні зуби, коли усміхаєшся, стирчать. А вона ж, певне, донька багатія чи коханка якогось товстопузого папіка. Такі навряд чи підвладні законам природи, тим паче, законам людським. Вони й дихають, без сумніву, зовсім іншим повітрям – чистим, іонізованим, без діоксиду вуглецю.
Так, мій друг має рацію: не для мене ця квіточка виросла. Те повітря, що проникає у мої жили й мозок дорогою до університету, аж геть не іонізоване і смердить так, наче кінець світу вже не за горами й пори землі відкриваються, випускаючи назовні пекельні сірчані випари.
Як і філософи, медики стверджують, що межа, яка пролягає між буттям і небуттям, напрочуд тонка. Як на мене, смерть і є тією незримою гранню, що відділяє нас від інших світів – далеких, безкраїх, можливо, навіть кращих, ніж цей. Ні, я не проповідую вчення про рай чи пекло. Більше того, не боюся ні бога, ні чорта. Я звичайний матеріаліст. Вихований бабусею, заслуженим лікарем України, не зміг, попри її волю, звернути з визначеного для мене шляху. Так, стану хірургом, можливо, років через п’ять, а може, й більше. А зараз я просто студент медичного універу і мало не щодня маю справу зі смертю в її обителі – у морзі.
«А тепер практика: огляд тіла та розтин. – Викладач підводить групу студентів до одного з небіжчиків та знімає простирадло. – Труп невідомої. Документів немає, родичі не зверталися. Вік близько двадцяти – двадцяти п’яти років. Під час ранкової пробіжки жувальна гумка потрапила в дихальні шляхи. Асфіксія. Смерть практично миттєва».
Я підійшов ближче до узголів’я – і завмер. На мене дивилося блідо-сизувате знайоме обличчя, обрамлене серпанком смолянистого волосся. І хоча крізь склеплені повіки не було видно очей, я відчував на собі їх зеленкуватий погляд. Саме той погляд, який тиждень тому зрівняв мене з плінтусом на вечірці однокурсника Дімки.
Яка безглузда смерть! Якщо, взагалі, щось може бути безглуздіше самого факту смерті молодого тіла!
Студенти починають огляд. Я потай стискаю її долоню, і мої пальці німіють. Запах дорогих жіночих парфумів щемить у грудях.
Вона така… холодна. Крижана королева…
А мені й досі не відоме її ім’я…
