Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2635
Творів: 48232
Рецензій: 92931

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Двадцять кроків до кав’ярні

© Юлія Єліна, 05-04-2012
Добігаю до кінця паркової алеї і ледве не падаю від утоми. Три ночі без сну! Більше так не можу! Холодне повітря обпікає легені зсередини. У голові паморочиться від їдкого запаху зіпрілого листя. Темний силует птаха кружляє під густо-блакитним полотном неба. Більше не витримаю! Хочу бути птахом. Хочу розправити крила і зникнути за кудлатими хмарами, там, де народжується сонце й помирає пітьма. Хочу оселитися там і ніколи не повертатися. Але ж вона чекає на мене… Вона…
Тіло струшує болісна судома. Перед очима пливуть смутні осінні пейзажі. Столітні каштани – жива огорожа з трухлявого гілляччя й пожовклого листя – жадібно всмоктують денне світло. Мерехтливі постаті людей кружляють у невпинному безладному танку. Їхні голоси гострими шпичками врізаються в мою свідомість. Чую пронизливий дитячий вереск. Зовсім юна мати простягає пляшечку з молоком до колиски. «Заспокойся, синочку. Тс-с-с…» Хромові чоботи поважно підступають до компанії молодих людей, що весело цокають пивними бляшанками на лаві. «Чому заборонено, товаришу міліціонер? День студента все ж таки…» Поодаль пропливає тендітна жіноча постать у рожевому спортивному костюмі. У руках пляшка мінеральної води без газу й новенький МР3-плеєр. Зрозуміло: година ранкових страждань заради примарного стандарту ідеальної фігури. «Шаурма! Гаряча шаурма!» - вигукує продавець із віконця облупленого кіоску. «Купити тобі?» Міцна рука сина підтримує скоцюрбленого батька, який ледве човгає по асфальтованій алеї.
Мої пальці до білих п’ястуків стискають стебла оксамитово-червоних троянд, придбаних на половину аспірантської стипендії. Нарешті бачу її: ефектна блондинка з красою не менш рідкісною, ніж її ім’я Віолетта, спокусливо погладжує кінчиком пальця вінце бокала з улюбленим полуничним коктейлем. Чорт! Запізнююся на перше побачення з богинею юрфаку, мріями про яку було згаяно стільки ночей! Крижаний холод з повітря перетікає в мої судини, коли бачу, як її діамантово-рожеві вуста щось кокетливо шепочуть на вухо незнайомцю за сусіднім столиком. Ревнощі, наче злодії-домушники, тихо та швидко проникають до моїх думок.
Різкий подих вітру підкошує ноги, і я безсило падаю на лаву. Ні, не можу дозволити собі заснути, не можу знову випустити його назовні. «Забирайся туди, звідки прийшов! Залиш мене в спокої!» - відчайдушно кричу я, але слова застрягають у горлі. Із жахом усвідомлюю, що не маю більше сил боротися та протистояти його бажанням, таким несхожим і таким подібним до моїх. Треба було слухати бабцю й не чіпати ту окультну книгу. Але хто ж знав, що стара, стоячи однією ногою в могилі, не просто плела чергову нісенітницю, а застерігала від повторення власних помилок?  
Що ж, тепер уже надто пізно. Я засинаю і знову віддаюся в неволю його дикій, неконтрольованій сутності. Відчуваю, як він відривається від кінчиків моїх нервів і просочується крізь шкіру в реальність. Кожна моя клітинка з болем вириває із себе частинку його. Він наче я і не я. Він – те, чого я боюсь і прагну більше за все на світі. Він – моє друге єство, приховане від людей: аморальне, але відверте, не підвладне жодним законам, але чесне із самим собою.
Він вийшов із мене, і світ навколо знову змінився. Той жах, який мені доводиться переживати щоразу, коли втома бере гору над прагненням не спати, знову стає дійсністю. Моє тіло непорушно лежить на лаві, і я не єдиний у парку, хто втратив контроль над своєю другою, не найкращою сутністю. Густий туман, що витікає з невидимих пор землі, відносить у безвість заціпенілі тіла десятків людей. Напівпрозорі примари, первісні частинки своїх господарів, обростають плоттю й починають власне життя, що не знає компромісів.
Інший «я» проходжу повз матір з колискою, і його очима я бачу, як вона, не бажаючи більше заспокоювати своє дитя, підпалює сигарету та йде в напрямку кав’ярні сама, без того, хто став її тягарем і змусив до подружнього життя, буденні реалії якого вона так і не зуміла прийняти. Міліціонер відбирає у двох студентів бляшанки з пивом і, мало не захлинаючись, спорожнює обидві. Він по-братськи плескає парубка по плечу, обіймає русяву студенточку за талію і веде до кущів. Її хлопець не проти: вона вже давно йому набридла. Ліворуч сидить інша, яка згодна провести кілька ночей із симпатичним товаришем і підтверджує це легким покусуванням мочки його вуха. Пробігаючи поряд, спортсменка в рожевому костюмі зупиняється біля кіоску. «Шаурму мені та швидше!» Продавець жбурляє їй шматок лаваша з недосмаженим м’ясом і грюкає дверима під брязкіт шибок. Запалюючи сигарету, він швидко наздоганяє жіночку, чиє покинуте дитя плаче посеред парку. «Бідолашне маля», - гугнявить старий, крадькома поглядаючи на колиску. «Бідолашне? Своїх дітей ти й хлібом черствим не годував! – Син штурхає батька і той падає. – Додому не повертайся! Квартиру я забираю собі!»
Мій двійник поспішає в напрямку кав’ярні, де на нього чекає Віолетта. Букет троянд летить у смітник, коли ми бачимо, як дівчина сідає на коліна до гарно вбраного чоловіка та жагуче цілує його слиняві губи. Наша кров закипає від люті в міру того, як її долоні все глибше занурюються під його дорогу сорочку.
Мить – і ми уже на порозі кав’ярні. М’язисті руки, що належали мені ще п’ять хвилин тому, хапають суперника за комір і рвучко жбурляють на підлогу. Він швидко підводиться, і я відчуваю потужний удар у відповідь, а потім ще один і ще. Не втримуюся на ногах, падаю і знову підіймаюся. Моя здичавіла половина рветься в бій, і я її не спиняю. Не хочу, адже, як не дивно, подобаюся собі таким: упевненим, хоробрим і без докорів сумління.
Раптом чую свист автомобільних гальм і брязкіт розбитого скла. Бачу, як кількатонна вантажівка з п’яним водієм за кермом врізається у вітрину кав’ярні й зупиняється, вчавивши кабіну в протилежну стіну. Істеричний жіночий вереск. Надокучливе дзижчання у вухах. Відчуваю нестерпний біль у ногах і не можу поворухнутися. Знаю: я повертаюся до свого тіла, як і завжди. Незрозуміло тільки, чому для цього я неодмінно маю помирати? Невже така кара за мою цікавість?
Поволі розтуляю повіки. Очі сліпить полуденне сонце, а в ребра тиснуть дерев’яні дощечки паркової лави. Жадібно хапаю ротом повітря. Все ще живий!
Крізь тишу прорізається тихенький сміх немовляти. Значить, усе гаразд. Таки знову примарилося. З полегшенням зітхаю та кидаю погляд на годинник.
О жах! Проспав майже півгодини! Можливо, вона все ще чекає на мене…
За двадцять кроків до кав’ярні зупиняюся. Віолетта сідає в сріблястий «Porsche» іншого чоловіка та зникає за рогом…

25.12.2011

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Олексій Тимошенко, 05-04-2012
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.58763384819031 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …