Осінь увірвалася до Санкт-Петербургу з першим подихом північних вітрів. Олександрівський парк, широкими мазками розписаний золотом, припрошував насолодитися своєю ошатністю і чарівливою тишею. У кронах дерев, наче човники на хвилях, дрейфували тисячі маленьких листочків. Ранкову прохолоду наповнювали пахощі віденських булочок і терпкий аромат кави, що злинав з невеличкої кав’ярні біля Кам’яноостровського проспекту.
Мар’я Олександрівна з гіркотою розуміла: її життя, як і танець того крихітного липового листочка, що кружляє над її головою, не підвладне їй. Ось-ось цей шматочок органіки упаде додолу, і вона також опиниться на дні свого життя – тихого, непомітного, без сім’ї та будь-яких надій на щасливе майбутнє.
Дрімоту жінки стривожив м’який дотик до її зап’ястка. Повіки мимоволі розплющилися, вимальовуючи на долоні золотаві прожилки зів’ялого листочка. Білявка з химерною родимкою на переніссі випросталася на лаві і сховала кілька неслухняних кучерів під яскравий рожевий капелюшок, що, як іноді їй здавалося, більше пасував би легковажній курсистці, ніж жінці бальзаківського віку. Тонка шаль оповила її плечі поверх клітчастої вовняної сукні, і тремтливі від холоду пальці щільніше затягли зав’язки на високому комірці.
Крадькома проводжаючи поглядом закохані пари, що гуляли парком, Мар’я Олександрівна зітхнула.
«Михайле Петровичу, де ж Ви зараз, коли я так за Вами сумую? – щеміло в серці запитання. – Мабуть, насолоджуєтеся недільним ранком у товаристві дружини та дворічного сина… Знаєте, з часу нашого останнього чергування в шпиталі відчуття Ваших поцілунків ще й досі обпікає мою шкіру. Цікаво, чи думали Ви про свою дружину, коли моє тіло здригалось під Вашим у темній комірчині? Вірите чи ні, але я б усе віддала, аби хоч раз прокинутися з Вами в одному ліжку як законна дружина…»
Насилу відігнавши нав’язливі думки, що сльозами блищали на повіках, жінка розгорнула газету «Новое время» від 1 жовтня 1913 року та пробігла очима поміж друкованих рядків. Її погляд ковзав від закордонних новин і докладної хроніки до оголошень великих компаній і некрологів. Раптом очі зупинилися на статті відомого публіциста Михайла Меньшикова. Мова йшла про найповажнішу паризьку ворожку-хіромантку та ясновидицю мадам де Теб, у певних колах знану ще як Ганна-Вікторія Савари або ж Антуанетт Саво. Вона передбачила неминуче розгортання однієї з найкривавіших воєн у світі, що покладе кінець давньому пануванню Пруссії та Німеччини в Європі. Мар’я Олександрівна недовірливо опустила очі в низ колонки, де жирним шрифтом яснів промовистий заголовок: «Мадам де Теб абсолютно безкоштовно проведе обряд привороження. Єдина умова угоди: душа після смерті тіла замовника переходить у власність виконавця».
Мар’я Олександрівна замислилася: «А може, варто спробувати? Раптом допоможе? Та ні! Побрехеньки все це!» Вона швидко згорнула газету й від гріха подалі заховала в сумочку. Дорогою додому жінка невпинно лаяла себе за майже дитячу легковірність. Того вечора, лежачи в холодній постелі тісної орендованої кімнатки на околиці Санкт-Петербурга, Мар’я Олександрівна так і не змогла заснути. Їдкий сморід вигрібної ями, крадучись крізь шпарини у старому вікні, паморочив і без того стривожений мозок, а високі голі стіни, просякнуті вологою пліснявою, дивилися на неї так презирливо, немов засуджували за небогобоязнені думки.
Уранці, після тривалої боротьби із власним сумлінням, Мар’я Олександрівна все-таки наважилася надіслати листа до Парижу. Тремтливі пальці вивели на папері кілька рядків французькою: «Шановна пані, переконливо прошу приворожити раба Божого Расторгуєва Михайла Петровича до раби Божої Вознесенської Мар’ї Олександрівни. Цілком погоджуюся на Ваші умови. Із вдячністю, М. О.»
Не минуло і двох тижнів, як зі столиці Франції надійшла відповідь акуратним почерком: «Прохання виконано. До скорої зустрічі з Вашою душею».
- Не буде ніякої зустрічі. – Жінка зім’яла клапоть паперу та жбурнула його на підлогу. – Напевно, глузує з мене стара пройдисвітка. І як я могла повірити в таку нісенітницю?
Того ранку, запізнившись на трамвай, Мар’я Олександрівна підтюпцем бігла на роботу до шпиталю, що знаходився на іншому боці міста. Будинки виринали з молочної пелени туману, наповнюючи довколишній простір величністю столітніх колон і витонченістю кутих із заліза балконів.
Прошмигнувши до приймальні шпиталю, Мар’я Олександрівна відразу ж відчула щось недобре в німій тиші, надто незвичній для того часу дня. Завжди завзято балакучі медсестрички зараз ледь чутно шурхотіли по закутках, наче мишки.
- Що сталося, дівчата? – Мар’я Олександрівна підійшла ближче до своїх товаришок і стримано усміхнулася. – Про що пліткуєте?
- А Ви не чули? – Пишнобока, схожа на медичну грілку, жіночка опустила повіки. – Дружина та син головного лікаря вчора відпочивали на озері, а там такий вітер здійнявся, що аж усі рибалки від страху повтікали. Кажуть, Ольгу Іванівну та її Олежика човном накрило. Нібито відразу на дно пішли. Тільки на ранок їх, бідолах, розшукали.
- Михайле Петровичу…
Медсестри водночас озирнулися на хриплий голос санітарки, і розгубленість, немов тугий вузол, стягнула горло Мар’ї Олександрівни.
У дверях стояв високий чоловік з рідкими прожилками сивини в рудому, наче іржа, волоссі. Його обличчя вибілював дошкульний біль, роблячи його подібним до шматка мармуру. Нервово знявши з широких долонь гумові рукавички, він жбурнув їх на стіл і поспіхом вискочив надвір.
- Бідолашний… - Старша медсестра змахнула сльозу з побитої віспою щоки. – Бути присутнім на розтині власного сина… Як я йому співчуваю…
Ошелешена такою новиною, Мар’я Олександрівна навіть не знала, у що вірити: був це наслідок привороження паризької ворожки чи звичайнісінька випадковість? Здоровим глуздом більше схиляючись до останнього, жінка несподівано відчула, як прихована від людських очей радість сколихнула її нутро.
Тижнева відсутність Михайла Петровича у шпиталі стривожила весь персонал. Того ранку, коли він знову повернувся до роботи, на санітарному столику Мар’ї Олександрівни з’явився букет білих хризантем, наступного – плитка дорогого швейцарського шоколаду. Ще за тиждень до її підсобки увірвався сам Михайло Петрович і, одягнувши на її безіменний палець золоту обручку, благав вийти за нього заміж. Не тямлячи себе від щастя, жінка погодилася, і на початку листопада вони справили скромне весілля.
Перший місяць подружнього життя промайнув для Мар’ї Олександрівни, неначе солодка мить. А потім одного ранку Михайло Петрович повідомив, що на кілька днів від’їжджає з міста у справах. Наступного тижня це повторилося, а потім знову і знову. Згодом жінка відчула, що жаги в обіймах та поцілунках її чоловіка з кожним днем стає все менше. Він уникав розмов із нею, іноді скоса поглядав та щось тихо бурмотів собі під ніс. Непривітний і байдужий до всього, Михайло Петрович щоразу знаходив нову причину, аби якнайшвидше вислизнути з дому. Єдине, що тепер прикрашало самотні вечори Мар’ї Олександрівни в розкішних апартаментах у центрі міста, – це тепло від каміну, вогонь якого поступово згасав, як і її сімейне щастя.
Жіноче серце не полишала гнітюча підозра: «Зрадив дружині зі мною, то цілком може зрадити й мені з іншою. А якщо вже зрадив? Що, якщо всі його нічні чергування та термінові відрядження є лише прикриттям для його зрад? Ні, не хочу в це вірити…»
Однієї ночі Мар’я Олександрівна прокинулася від легкого шарудіння в передпокої, де ледь помітно мерехтів полум’яний язичок свічки. Коли Михайло Петрович, одягнений у довгий сірий плащ, квапливо зачинив за собою вхідні двері, жінка накинула на плечі пальто й вибігла вслід за ним. Чоловік довго блукав нічними вуличками із керосиновим ліхтарем у руці, а Мар’я Олександрівна, відстаючи на добрі два десятки кроків, стежила за ним, аж поки дорога не вивела їх обох до міського кладовища. Несподівано Михайло Петрович упав на коліна біля однієї зі свіжих могил і гірко заридав.
- Як же мені без вас жити, любі мої?! Мені так тяжко без вас! – Чоловік у відчаї впивався пальцями в сиру землю. – Що ти кажеш, Олечко? Я ледве тебе чую… Так, так… Я скоро прийду до вас, мої рідненькі, тільки покінчу з тою клятою відьмою, що насильно тримає мене на цьому світі…
Михайло Петрович із ненавистю жбурнув на могилу якийсь папірець і, вихопивши з кишені складаного ножа, одним махом встромив у землю його гостре лезо. Схопившись на ноги, він поспіхом залишив кладовище, так і не помітивши дружину, що тремтіла під розлогим дубом.
Спантеличена Мар’я Олександрівна з острахом підійшла до могили та злегка нахилилася, намагаючись розгледіти залишені чоловіком речі. Серце жінки немов нанизали на тисячі в’язальних спиць, коли, черкнувши сірником, вона угледіла на чорно-білій фотокартці своє усміхнене обличчя, з якого стриміло вістря ножа.
