Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2685
Творів: 51005
Рецензій: 95752

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 32657, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '18.189.180.244')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Юнацькі пригоди

Зорі згасають на світанні (2)

© Олег Завадський, 03-04-2012
                                                                                    ІІ

«Як хороше, як добре жити, – думав Марко, йдучи додому. – Як приємно ступати по цій м’якій теплій пилюці босими ногами, пеститися під вечірніми променями стомленого сонця. Так гарно скрізь, так усе пригортає око: і це небо, і ці хатки, і цей широкий запахущий степ, що простягся ген-ген за обрій…
Ех! Був би я птахом, облетів би всі закутки й схованки навколишніх садків, підслуховуючи короткими літніми ночами потаємний шепіт закоханих, для яких нікого на світі не існує, крім них двох. Та краще я полетів би до милої і цілу ніч аж до самісінького ранку співав би їй пісень, розганяв тугу. Ні, не розвіяв би я жури, будучи птахом, – ні чарівними піснями, нічим. А все-таки людиною бути найкраще, найцікавіше, хоч не так-то й просто, як здається насправді, не так-то легко нею бути. Бо життя прожити – не кладку перейти; бо є в ньому радощі й тривоги, є щастя й горе, є звичайні людські клопоти, які так міцно переплітаються між собою, які так неминуче йому потрібні; є найголовніше – суто людська любов. Ось чому варто бути людиною, ось чому не розвіє пташиний спів дівочу зажуру, – бо він не пригорне її до себе, не розкриє своє гаряче серце, не поцілує в пругкі малинові уста».
Марко притишив крок, огледівся навкруги, куди його в задумі привели ноги. Замість того, щоб завернути на вулицю, обліплену з обох боків бісером хаток, він опинився на дорозі, що вела до битого шляху, який ледь торкався краю села і котився далі у степ.
Недалеко, за рогом, стояла в гущавині старого запущеного вишняку криниця, до якої рідко хто ходив по воду із сільських, позаяк вона була далеко від господ. Її воду споживали почасти люди проїжджі, мандрівні. Хлопець вирішив, що то спрага заманила його напитися холодної води, і, піддавшись цій думці, він прудко почовгав до цілі, нарочито здіймаючи ногами товстий шар пиляви. Зачувши кілька голосів, зупинився.
Біля криниці було двоє хлопців: один зіперся руками на цямрину, а другий стояв навпроти дівчини, яка, певне, хотіла набрати води, і не підпускав її до відра. Марко відразу здогадався, що хлопці нетутешні по їхній говірці, а дівчину не впізнав: вона стояла до нього спиною і мовчала, до того вже й смеркало.
«Невже до наших дівчат залицяються?» – промайнула думка, і Марко в очікуванні подальших дій тихо, мов тінь, причаївся за розлогою вишнею, що надійно ховала його довгим гіллям.
Дівчина рвучко повернулась, а той, що стояв ближче, миттєво обняв її і, видко, хтів поцілувати, але вона в’юном вислизнула з його рук, відійшла вбік. Тепер Марку було вже чітко видно кругловиде розпашіле дівоче обличчя, – і це йому сперло дух, боляче кольнуло під серцем. Руки, мов неживі, важко повисли на плечах, тягнучи донизу розм’якле тіло. Ноги ніби хто прикопав, і він не міг ними зрушити з місця. На очі накотилися непрохані сльози – і все нараз чомусь розпливлося, посіріло, стало каламутним. Хлопець намагався задушити дрібні сльози, але дарма: вони все прибували й прибували. Вуздечка, що висіла на плечі, з брязкотом упала долі, і, неначе по цій команді, сльози рясно потекли по щоках, потекли всупереч волі, – не від того, що скажено боліло тіло, ні.
«Невже Олеся могла?..» – не вмів того збагнути, навіть заборонив собі думати про те. І стояв, ледь згорбившись, опустивши, немов два важкі ціпи, руки, які майже сягали колін. Кліпнув повіками, щоб зігнати сльози, але це йому не вдалося; тоді швидко підняв руку і за одним махом стер їх широким рукавом сорочки. Подивився вперед, потім різко відвів погляд убік, не бажаючи більше того бачити. Але передумав: хотів чітко переконатися, чи то вона, чи йому лише так привиділось. Міцно стулив повіки і, блискавично розплющивши їх, глянув. Ні, йому не здалося, то була вона, стояла з ними поруч, а вони їй ласо посміхались.
«Невже Гриць казав правду?..» – прикрив долонями ображене лице, розтер по ньому аж до підборіддя сльози, відчув їхній солоний присмак на порепаних губах. Він ніяк не міг збагнути, що плаче; йому зробилося дивно, навіть соромно за себе, – і він озирнувся: чи ніхто, бува, за ним не стежить? Давно він уже плакав, навіть не пригадує коли, а бісова рідина все просилась і просилась на волю, нестерпно роз’їдаючи очі.
– Ех, Олесю… Олесю… – тихо для самого себе простогнав Марко, і невимовний смуток охопив його душу. Для нього все тепер утратило свій сенс, усе перемішалося, злилося в один суцільний звук. У голові запаморочилось, – і він уже не знав, чи стоїть, чи лежить, чи, може, просто спить…
Сильно ущипнув себе за ногу. Ні, він не спить, бо ясно відчуває біль. Це тривало всього якусь мить.
«Що це зі мною? Що сталося? Чому розревівся, мов дівка після весілля? Дивно, надто дивно!»
Міцно стис кулаки, напружив м’язи – і нарешті став приходити до тями. Не хотів більше дивитися в той бік, та й не міг. Серце поступово втихомирилось, до голови надійшла кров. Тепер він чітко все відчував, пам’ятав і бачив. Лише не міг вирішить одного: чи йому йти звідси геть, чи діяти кулаками та позчісувати цим посіпакам пики, щоб надалі не волочилися тут. Але якось ненароком пригадав Грицеві слова: «Тут уже кулаки не зарадять».
Окремі фрази ледве долинали до Марка, і їх намарне було розібрати. Але ця остання, яку він почув, була вимовлена розбірливо й голосно:
– Ану, Якове, кінчай торги. Велика цяця!
З цими словами відро лунко забряжчало об стіни криниці і глухо бовкнуло у воду. Марко незчувсь, як повернув голову і, налякано подивившись у той бік, закляк на місці.
Той, що стояв обпершись на цямрину, притьмом виріс перед Олесею, схопив, як шуліка курча, її за плечі, хтиво зиркнув на маленьке декольте сукні і впевненим різким рухом роздер тонкий ситець. Груди, мов злякані зайчата, випорснули назовні, і вона зараз же прикрила їх рукою, другою в нестямі оборонялась. Хотіла крикнути, та було вже пізно: широка долоня щільно затулила їй рота, і лише розпачливе хрипіння долинало до Марка.
«Ну ж сволота! Так оце…» Ні, йому не можна було думати в цю хвилину: кари гідна була кожна мить вагання! Він знав лиш одне: треба негайно бігти туди, якнайшвидше. Ще б, він утямив це найкраще, воно витіснило все: і те, що вона його дівчина, і все інше, – хай там хто, треба оборонити! І він міцніше стис ще й досі стиснуті кулаки так, що шкіра на руках туго напнулась, жили набрякли. Побіг.
Схопив за горло першого, що був до нього ближче, відтяг від Олесі і з усієї сили зацідив по вусі. Від несподіванки той роззявив рота, вивалив очі і безсило впав на землю. Не чекаючи ні секунди, кинувся до другого. Той уже облишив дівчину і очима, повними остраху, блиснув на Марка. Марко не завагався, сильно вперіщив його по ледь відкритих губах, – вони чавкнули і облилися червоною юшкою. Чужинець захитавсь, але не втратив рівноваги. Марко вдарив удруге. Той немов підстрибнув – і глухо гаркнувся спиною об землю, аж у грудях щось виразно кавкнуло. Марко спохватився і ладний був допомогти, та не посмів: якась лиха сила стримала, – то був його ворог, його й Олесин. Він бачив, як той скородить пальцями землю, рве густий спориш, очима, повними гніву, дивиться на нього, хоче підвестися, та не може, – чи то від болю, чи то від страху, що Марко підскочить і знову завдасть удару. А, певно, так. Так, бо Марко, мов дикий звір, стояв над ним, стояв і стежив за кожним його рухом, готовий кинутися на нього будь-якої миті, вчепитися в горло – і терзать, терзать, терзать… Марко й сам, якби зміг подивитися собі в очі, злякався б того погляду, що живцем витягав усе зсередини.
– Марку!.. – якось божевільно крикнула Олеся.
Хлопець моторошно здригнувся, перелякано окинув її оком: вона як заклякла, то так і стояла на тому самому місці, стуляючи докупи розпанахану сукню, але дивилась не на нього, а десь далі повз нього, ніби хто прикував туди її погляд. Марко озирнувся – на нього здалеку вп’ялися осоружні вуглі очей, жадаючи помсти. Він лише тепер збагнув, що
на нього суне той, з ким першим йому довелося розквитатись, і несамовито трясе рукою, в якій погрозливо стискає камінь. Марко, не роздумуючи, кинувся назустріч, на що той ще дужче затряс рукою і, зупинившись, замахнувся. Хлопець незчувся, як тіло саме швидко пригнулось, м’язи стислись, та це було трішки запізно: камінь поцілив у чоло трохи вище ока, розсік брову. Марко лише відчув сильний удар, але не чітко зрозумів де: в нього шалено боліла вся голова. Він оступився, але не впав, переборов ту силу, що хилила його до землі. Схопився за голову – і відчув щось тепле й липке, що лізло між пальці, стікало по руці.
«Кров», – збагнув він, кинувся до ворога. Та що це: в очах потемніло, – він нічогісінько не бачить! Замахнувся навпомацки – і в цю ж мить відчув сильний удар у живіт. Зігнувся, хотів випрямитись, та тут же впав лицем у траву. Потім чув, як боляче його штовхають чимось твердим під ребра, вибиваючи звідти хрипкі звуки. І останнє, що він почув – це чийсь розпачливий крик, що відлунням замовкав десь на дні серця, наче в порожньому просторі. Більше він не чув нічого…
    
Прокинувся від чогось холодного, мокрого, що стікало йому по гарячих скронях. Розплющив очі – над ним висіло темно-синє небо, на якому вже мерехтіли поодинокі зорі.
«Де я? Що я тут роблю? Невже мокну під дощем? Негайно треба йти додому…»
Спробував підвестися, та з цього вийшов лише стогін. У нестямі опустився назад.
Хтось поруч хлипнув. Він повернув голову, примружив очі, бо ще не зовсім чітко міг бачити, – і в них відбилося щось знайоме, рідне, миле.
«Олеся?.. Що їй тут потрібно?»
Вона стояла над ним на колінах трохи розпатлана, схиливши русяву голову, і чомусь плакала. Сльози тікали донизу і зупинялися на розбухлих устах, залишаючи по собі довгий блискучий слід. Вони все бігли й бігли, і вона їх ненароком ковтала, ховаючи в роті солоні губи.
Марко здивовано усміхнувся, але, завваживши, що вона на нього не дивиться, згасив усмішку, накрив її маленьку руку своєю долонею. Вона здригнулась, висмикнула руку і поправила на грудях роздерту сукню, яка постійно розлазилась. Радо зазирнула йому в очі, але скоро відвела погляд кудись у далину. Марко, скориставшись цим, любо оглянув її обличчя, шию, плечі.
Тільки де ж подівся той рум’янець, де поділась та мила серцю усмішка? Де?
Він дарма намагався вгадати, аж поки несподівано для самого себе помітив той розрив сукні, який так старанно вона стуляла рукою. Відвів погляд. Усе одразу постало перед очима заново. Все – так, як було: і ті хтиві посмішки на їхніх обличчях, і той тихий розпачливий крик, і… Ні, не хочеться навіть згадувати. Ой, як не хочеться! А воно саме, саме лізе з пам’яті, довбе мозок, тіпає за виски. Кинувся б зараз, пригорнув її до себе, поцілував, та ба – не може ворухнутись. Так усе болить, так ниє, що ось-ось заплачеш від цього безсилля, мов хлопчак, от-от бризнуть сльози. Вона біля нього, – і йому так хороше, так добре! Здавалося, підхопив би її зараз на руки, як дитя, і поніс кудись далеко-далеко, де не знано горя й печалі, і не втомився б нести таку милу ношу, не ослабли б від неї руки.
Олеся виполоскала почервонілу хустинку і знову приклала її до рани, з якої вже ледь-ледь просочувалася густа кров. Опустилася на коліна і заходилася клопітливо обтирати навколо брови запечені згустки. Марко вдячно відчув, як злегенька тремтять її ніжні пальці. Повернув голову – і зустрівся з ласкаво дитячим поглядом. Вона не витримала його споглядання, а тому облишила роботу і відвела вбік зніяковілі очі. Марку вона тепер здавалася золотавою бджілкою, яку далеко від доми застала ніч. Він будь-що хотів її втішити, сказати щось особливо приємне, та не знаходив слів.
– Олесю… – нарешті вимовив з натугою, щоб відігнати геть оцю тишу, яка безжально смоктала душу – …тобі подобаються ромашки?
Вона без жодної ознаки здивування подивилася на нього, ніби давно вже чекала того запитання, пригорнула до себе поглядом:
– Так, мої улюблені.
Марко розтулив губи, але не наважувався говорити знову: він не впізнавав свого голосу, що змінився якимось дивним хрипінням. Після короткої паузи насмілився – запитав, аби не мовчати:
– Чому вони пахнуть якось дивно?
Дівчина глянула йому в очі так ретельно, що він навіть помітив у її очах своє відображення, відвела погляд, бо на щоці забриніла сльоза. Марко ніяк не міг осмислити, що з нею трапилось: чи він її чимось образив, чи не встерігся й не те сказав? А, може, їй просто захотілося поплакати – так, ні з чого? На те вона й дівчина.
«Нехай поплаче, – міркував він, дивлячись на неї, – може, легше стане».
– Що ти, рідна? – вирвалось якось ненароком. То не він сказав, то його душа.
Вона легенько здригнулася, ніби мороз пронизав тіло, довірливо зустріла його погляд і замість відповіді розчулено схилила голову йому на груди, в яких радісно збентежилося серце, розганяючи застояну кров. З очей бризнули сльози і гаряче обпекли тіло. Олеся вже не соромилася хлопця, не затуляла рукою розхристаних грудей, що пружно впирались у його занімілу руку, майже зовсім вилізши із сукні, а лише плакала, й сама добре не розуміючи з чого. Була такою щасливою в цю хвилину, – мабуть, від того, що він за неї заступився, а разом з тим почувала себе такою винуватою перед ним, що готова була будь-якої миті на себе взяти всі його страждання, хоч у самої незгірше боліла душа.
Марко тільки тепер, пластом лежачи на закривавленій траві, зрозумів, що ця дівчина потрібна йому не лише як кохана, а й як вірний товариш, як друг. Непомітно повернув голову і нечутно притулився губами до її волосся. Вона підняла обличчя, уважно роздивляючись його підборіддя, млосно заплющила очі і несподівано поцілувала його в гарячу щоку. Сором’язливо відвернулась. Вона не могла не поцілувати, інакше неодмінно зомліла б чи збожеволіла від надміру втаєних почуттів!
Марко ще раз глянув на вечірнє небо, вщерть засіяне зорями, перевів погляд на Олесю, яка з невимовною силою притягала його до себе; засунув під спину руки і, відшукавши за кілька спроб точку найменшого опору, сів. Дівчина без слів угадала його намір, зараз же підхопилася, кинулась на допомогу. Взяла його під пахви і пособила встати. Марко зразу відчув, що заточується, і, щоб ненароком не впасти, щільно обхопив її тонкий стан.
Щоб ніхто не зглядався та не витріщав очей, пішли не вулицею, а поза хатами. Запахло польовими квітами й житом, що по-особливому п’янили свідомість цим теплим літнім вечором. Десь біля стежки, зовсім близько, в притрушеній зоряним пилом траві сюркотав цвіркун, і його тихе сюрчання спокійно і звично доповнювало цю вечорову тишу, як настінний годинник не дратує своєю присутністю сну мешканців кімнати.
За шаром густої темряви проглянулась копичка соломи, що, трохи зсунувшись, обіперлася на присохлу вишню.
– От я й прибув, – якось із жалем видихнув Марко і звільнив з обіймів Олесю.
– Може, тебе провести до хати? – потурбувалася дівчина, споглядаючи його кволе тіло.
Марко доброзичливо глянув на її кумедно розведені брови і заперечливо хитнув головою:
– Ні, краще не треба. Я сам…
– Та як же сам? Ти й так ледь на ногах тримаєшся! – напосідала Олеся, хапаючи його за руку, але зараз же її відпустила, почервонівши до самих кінчиків вух.
Марку сподобалась її настирливість, тому він коротко пояснив:
– Я б із радістю… та ти ж не знаєш мого батька.
Він потер судомними пальцями перенісся, насупив брови і після недовгої мовчанки вже весело, без жодної ознаки суму:
– Та ти не хвилюйся: я ще й затанцюю! Хочеш?
І, не чекаючи згоди, тут же підстрибнув, розмахнув руками – і, якби не Олеся, так би й загримів на землю.
– Бач… бач… – заледь не плакала вона, цупко вчепившися йому в руку, і все ще не наважувалась її відпускати, боячись, що він упаде, коли вона не буде його підтримувати.
«І треба було таке втнути? – картав себе за видумку Марко. – Добре ж знав, що не вийде, так ні – гицнув. От і догицався, от тепер і маєш…»
Злегенька схилив її голову собі на груди, заспокійливо гладячи м’які розплетені коси. Вона не опиралася, слухняно притулилась до спілості його тіла. Хлопець чи то не хтів бачити її сліз, що лилися тепер без ніякої причини самі, чи то передбачав їхнє наближення, чи сам відчув, що от-от заплаче, бо ще дужче пригорнув її до себе і, стуливши повіки, з насолодою набрав повні легені свіжо-запахущого повітря, затамував подих. Сп’янілий від цього і від збудженого дихання її теплих грудей, що туго підіймалися й опускалися по його принишклому тілу, він схилив голову, ледве торкаючись губами її волосся, і, легенько скуйовджуючи його, видихнув.
«І чому, Олесю, я до тебе так міцно прив’язався? Чому ти стала подобатися мені ще більше? Чому? – так думав Марко, відчуваючи долонею тоненьку шию коханої, і зосереджено дививсь у темряву, ніби там шукав відповіді. – У чому ж винне моє серце, що ти примушуєш його так скажено калатати? Ех, дівчино-дівчино, навіщо ти так глибоко запала мені в душу, нащо вона так беззастережно сохне по тобі? Може, тому, що ти найвродливіша з усіх? Так ні: скільки бачив і гарніших дівчат, – та не тягнеться до них серце, не бентежиться від їхньої краси душа. А, можливо, тому, що були в одному горі, підтримали одне одного? – і зараз так легко, так радісно. Чи, може, наші серця злилися воєдино і відбивають у певний такт спільну пісню, – тому мені так не вистачає тебе, так важко про тебе забути? Мовчиш? Мовчи. Та й справді, що ти зараз можеш сказати, що можеш відповісти…»
Так і не знайшовши відповіді на свої запитання, хлопець трохи зіщулився і занурився думками у свою, лише йому відому таїну.
Легенька Олесина голова сховалася в розтуленій сорочці на його грудях, підіймаючись то вгору, то плавно опускаючися вниз із кожним їхнім вдихом і видихом. Вона так незворушно лежала, що, здавалося, ніби дівчина спала, заколисана розміреним диханням.
– Ну, досить, – несподівано мовила Олеся вже спокійним голосом, силкуючись вирватися з Маркових обіймів. – Іди, поки ще не зовсім смеркло. Та й мені пора: мої, либонь, хвилюються. – І граційно відштовхнулася пальцями від його м’язистих грудей, усміхнувшися куточками губ.
– Так… так… –  розгубився хлопець і насилу спромігся прийняти заціпенілу руку з її плеча. – Я вже йду…
Гаряче місце, на якому лежало миле обличчя, різко обдало прохолодою, але не відразу воно вихололо. Її очі швидко бігали по його молодому тілу, оглядаючи його з голови до ніг, і він, як ніколи, стояв перед нею зніяковілий, з незграбно опущеними руками, відчуваючи на собі той проникливо-лоскітливий погляд.
– Ну… я пішов? – ще дужче розгубився Марко, не здатний навіть поворухнутись. Несміливо глянув на неї.
– Так, так, іди, – відразу ж погодилась Олеся, для чогось піднявши руку, але тут же швидко її опустила.
Марко осмикнув зім’яту сорочку і, намацуючи під ногами рівніші ділянки землі, потихеньку почвалав до стежки, що тягнулася городом до самого обійстя. Вийшовши на неї, озирнувся: Олеся не пішла, вона стояла, як і раніше, лише стуляла на грудях розірвану сукню. Нечітко було вже видно її невисоку постать, що невиразно проступала крізь морок,
а згодом і зовсім злилася з ним, бо різко помутніло в очах. Хлопець вимушений був відвести погляд і йти далі, ні на мить не зупиняючись і не оглядаючись назад. А дівчина все стояла і вгадувала його силует у суцільній пітьмі і, коли там щось ворушилося, пильно вдивлялася в ніч.

                                                                      ( Д а л і   б у д е )

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.43569493293762 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …