Анатолій обожнював такі теплі погожі дні, коли сонячні промені опускаються на рівну морську гладь і вода починає виблискувати, вигравати діамантами. Море здається лагідним і привітним. Як важко відірвати від нього погляд, хоча цей видимий спокій – лише омана. Він знає таємницю, він бачив його справжнє обличчя. Обличчя звіра, безжального вбивці.
Прийшовши на набережну ще на світанку, Анатолій займає своє звичне місце коло зеленого паркану. З ним його фарби і полотна, у яких тепер весь сенс життя. Лишилося тільки це, а колись його душа розривалася навпіл і більша її частина належала Лізі. Все, що він зробив, було заради неї. Він мріяв прихилити до її ніг увесь світ.
«Ну навіщо мені цілий світ? – жартувала вона. – Мені досить і тебе.» І він знав, що їй цього досить, але все одно прагнув виконати свою обіцянку.
Скільки часу вони проводили на цій набережній, розмовляючи і мріючи про щасливе майбутнє. На той час здавалося, що воно надто близько. Досить лише простягнути руку. Хто ж знав, що не всім мріям судилося здійснитися.
Анатолій розглядає свої речі і приступає до роботи. Менш ніж за годину на полотні з’являється привабливе жіноче обличчя. Це буде ще один портрет. На всіх його портретах тільки вона, дівчина з пишним золотавим волоссям і живим, проникливим поглядом. Дівчина, яку він не зміг врятувати. Дівчина, яку забрала вода…
Її готельний номер класу люкс знаходиться на п’ятому поверсі. Сидячи на балконі, який виходить прямісінько на море, вона намагається не дивитися вниз. Лише у книжку або на свого чоловіка, який сидить поруч. Йому не треба знати, що вона до смерті боїться. Боїться моря, яке один раз ледь не вкрало її життя.
В якусь мить, зустрівшись з Вадимом поглядом, їй здається, що він здогадується про її почуття. Адже саме він врятував її того страшного дня. І не тільки від моря…
- Все гаразд? – стурбовано запитує Вадим.
- Так, - посміхається Лінда, простягаючи до нього руку. На її зап’ясті весело дзинчать брязкальця-браслети. Але не прості, а із щирого золота, всипаного дорогоцінними камінцями. Вони весело блищать, пускаючи сонячні зайчики.
Тепер все її життя яскраве і блискуче. Як запевняє Вадим, вона у нього найдорожча коштовність. В її житті все саме так, як вона мріяла, переглядаючи дорогі американські фільми, де у фіналі Попелюшки обов’язково перетворюються на казкових принцес. Тепер вона вірить, що це правда. В її житті теж трапилася казка. Як гусінь перетворюється на метелика, так і звичайна продавщиця у книжковій крамниці Ліза перетворилася на гламурну красуню Лінду, дружину успішного бізнесмена і просто світську левицю. А спогади про минуле? Не проблема! Їх можна відігнати, як маленьку надокучливу муху.
Лінда дивиться на бірюзові хвилі і вони уносять її думки туди, куди вже немає вороття.
Молодій жінці здається, що вона ніколи не забуде того жахіття, що трапилось з нею п’ять років тому. Коли тебе з головою накриває хвиля і ти, відчуваючи смак солоної води, починаєш захлинатися, тебе огортає паніка. І саме вона змушує боротися, підключає до цієї боротьби всі твої внутрішні резерви. З думкою: «Я мушу вижити!», ти кидаєшся в бій. В такі моменти просто не думаєш про поразку. А коли власних сил виявляється замало, паніка перетворюється у відчай.
І ось тоді, коли вона вже втрачала свідомість, подумки прощаючись з життям, чиїсь міцні руки обхопили її за стан і витягли на поверхню.
Її рятівника звали Вадимом і кілька наступних днів Лінда провела в його величезному, схожому на маєток, будинку, де за її одужанням слідкувала спеціально найнята для цього медсестра.
Лінда знала, що ті два дні, протягом яких вона була непритомною, Вадим сидів поруч з її ліжком і тримав її за руку. Вона пам’ятала його слова, дотики, тепло і безпеку, які супроводжували всі інші відчуття.
Коли вона опритомніла, він розповів, як йому вдалося її врятувати. Виявляється, Лінду віднесло течією надто далеко від того місця, де вона потрапила в біду. Як потім дізналася дівчина, вдома її вважали потонулою. Вадим поцікавився, чи є у неї родичі, яким треба повідомити про її місце перебування, а вона сказала, що таких немає. Звісно ж, вона розповіла Вадиму про своє колишнє життя, але про дещо змовчала…
Все сталося надто швидко, саме так, як буває у казках. Він дозволив їй лишитися і вона лишилася. Лінда вірила, що це кохання з першого погляду. А як же інакше?
Десь там, за кілька кілометрів звідси, її колишнє життя. Але навіщо воно Лінді, коли Вадим подарував їй інше, досконаліше?
Вона відчувала, що навіть якби і хотіла, то вже б не повернулася до минулого. В той фатальний день щось в ній змінилося, потонуло і тепер лежить на морському дні.
Єдине, за чім боліло серце – це Анатолій. Він, котрий колись був її променем світла, мав знати, що вона жива і з нею все гаразд. Вона збиралася йому подзвонити, але все відкладала, щоразу знаходячи для цього вагому причину. А одного ясного ранку, прокинувшись, зрозуміла, що вже не подзвонить. Геть життя, де вона була звичайною, бідною дівчиною, музою невідомого нікому художника. Художника, який любив своє малювання більше за неї. Бо того ранку на безлюдному пляжі він був так заклопотаний своєю новою картиною, що навіть не помітив, як вона пішла під воду.
Певно, він вже її забув. Хіба вона єдина у світі муза?
Для Анатолій цей день видався досить успішним. Він продав усі свої нові картини, за винятком однієї. Чоловік радів такій удачі, хоча ці картини купили його близькі знайомі, які знали, що це його єдине джерело прибутку.
Усі тут любили Лізу. Вони з Анатолієм були дуже гармонійною парою. Кожен з них чимось збагачував, доповнював свою другу половинку. «Вони ліпше помруть, ніж зрадять одне одного», - говорили про них. Тому людям важко було усвідомити, чому така доля спіткала саме цих двох. Ліза тепер живе тільки на портретах, а Анатолій, і досі караючись за те, що не зміг її врятувати, заживо себе хоронить, повільно перетворюючись на тінь.
Остання картина, яку Анатолій лишив при собі, здавалася йому особливою, не схожою на жодну з тих, які він малював раніше. На картині зображено море з чистою лазурною водою. А в повітрі, де місцями з’являються білі пір’їнки хмар, виступали прозорі контури жіночого обличчя – такі витончені і чарівливі. Малюючи цю картину, він бачив Лізу перед собою. Вона посміхнулася, а потім сказала йому, що піде купатися. Як тоді, коли так і не повернулася…
Ближче до вечора і на цю картину знайшлися покупці. Молоде подружжя, яке, заблукавши, випадково опинилося в цьому місці. Картина відразу захопила увагу чоловіка, а жінка не надто хотіла підходити ближче і йому навіть довелося її вмовляти. Знав би Анатолій, як вона не хотіла туди йти. Якби мала вдосталь сили, то силоміць відтягла би звідти свого чоловіка.
- Правда ж гарно? – нахиляючись над картиною, звернувся до дружини Вадим.
Поправляючи свої темні сонцезахисні окуляри, вона кивнула на знак згоди. Зараз їй було не до картини, бо турбувало зовсім інше. Вона отримала одразу дві проблеми і навіть не знала, яка з них важливіша. «Чи впізнає її Анатолій?», - запитувала вона себе, сподіваючись, що темних окулярів і капелюшку буде досить. І : «Чи впізнає її на цій картині Вадим?»
На щастя, не сталося ні того, ні іншого. Якщо розпливчастий в повітрі контур чимось і нагадував Вадиму Лінду, то він не озвучив своїх думок. А Анатолій ні разу не поглянув на жінку. Він дивився лише на картину.
- Хто ця дівчина на малюнку? – запитав у художника Вадим.
- Моя наречена, - коротко відповів той. – Її забрала вода.
В цих, звичайних на перший погляд словах, було стільки болю, що Лінда мимовільно здригнулася. А думки, гострі, як ножі, за лічені секунди дісталися середини мозку. «Невже він мене досить любить? Невже пам’ятає?»
Коли Вадим розрахувався і забрав картину, Лінда полегшено зітхнула. «Не впізнав!»
Анатолій провів їх довгим поглядом, але його погляд знову був сконцентрований лише на картині. «Цікаво, в яких людей висітиме цей малюнок?» - подумав він. Здається, добрих. Вони молоді, перед ними цей світ ще розкриється у всій його красі. Такими колись були і вони з Лізою. П’ять років тому. Так давно…
А у нього тепер всі дні однакові. Відтоді, як вона зникла, час зупинився і буксує на місці. Завтра він знову малюватиме, якщо наважиться братися за щось нове, адже не впевнений, що зможе намалювати краще, ніж раніше.
Портрети Лізи знову знаходитимуть місця в оселях хороших людей, а тим, кого цікавитиме особа дівчини з картин, він, вже вкотре, розповідатиме історію кохання між ним і дівчиною, яку забрала вода.
