То зійшлися що Іван здурів, бо про неї ж і не знали нічого – не місцева. А він, як її привів – город запустив, хазяйство спродав. Була Соломія то була корова, та свині, та качки, та теплиця – розсаду ловко продавали вдвох. Село хазяйновите – славилося розсадою кругом. Там усі такі багатирі! А це… Ні, за жінку Іван рік у жалобі ходив – ніхто нічого. Навіть, як весілля було в небожа – прийшов, подарував і пішов собі. Ні танцював, ні… А де те нещастя найшлось?
Новини збирали скупо, бо ж і не виходив надто. Як Сильвестриха коло зупинки спірвала, то казав, що на спродане живуть і їм стачить. А то Сашко Тритон випитав, що вона з сиріт – пригрів, ну й таке… У Козорізихи, що через шлях, остеохондроз – устає цілу ніч, то бачила – і за північ горить синім у вікні, а бува й по другій… Шепоталися та головами хитали. А найвдаліше вийшло в Петра, що з Коліївщини – вони ж товаришували колись. Петрові Іван казав:
– Пропаду, ось побач.
– То чо…
– А нащо жить? Соломія ж у мене для роботи була, ти зна… Така, що хоч… А любов?
– Чо…
– Дурний ти, Петре, бо нащо чоловік живе? О – і я не знав, а живе, щоб любові вкусить хоч край. Мені зараз нічого не тре – все спродав, тільки її тре…
– Вона ж у дочки тобі… й люди…
– Та знаю! Кажу ж – пропаду – висотає з мене всі соки, та перш і я нап'юсь… Пам'ятаєш, як ми – хати нема, жить нема за що… Хіба я вдома спав, хіба я коло жінки спав – я в тракторі спав! А чи я дітей у люди не вивів?
– То живи, а пропадать нащ…
– Пропаду, хіба я не бачу. Колись у тракторі спав, а це геть не сплю…
– То…
– Бо вона, Петре… Коло неї не заснеш… Коло неї тільки любить та вмерти…
Здурів. Постановили остаточно й відтоді позирали на нього жалісно, а з дітьми про дядька Івана старалися не балакать. А він жалісно позирав на них…
