Коли я відчинив двері, то побачив невисокого похмурого чоловіка у сірому плащі. На довгому покрученому носі гойдалися окуляри, пасма чорного, як смола, волосся випадало із під чорного циліндра. В руках у гостя була тростинка. Незнайомець посміхнувся, і його вуса ледь затремтіли.
Я деяку мить дивився на гостя, спогади виривались із потаємних схованок моєї свідомості, яскраві образи, як на кіноплівці, змінювали один одного. Відбувався складний процес пошуку, аналізу та переробки інформації – перцептивних образів, еталонів сприймання.
“Ба! Та це ж пан інспектор!! – нарешті зрозумів я. - Ну от, друже Алексе, твої професійні якості як завжди допомагають”. Ну, ясна річ, коп. Я таких нюхом відчуваю, усім своїм єством, якщо хочете. Цього, власне, і можна було очікувати. Так, що є, то є. Вміти визначати, яка людина знаходиться перед тобою, навіть, якщо раніше її не бачив – це мистецтво певного роду, своєрідна здатність чи вміння проникати у сутність речей та об’єктів реального світу. Властива мені здатність.
– Д-дозвольте представитися – інспектор Дімок. Можна зайти до номеру?
– Приємно познайомитися, – крізь зуби промовив я. Таки інспектор. Не було куди подітися, я відчинив двері і впустив непроханого гостя.
Інспектор повільно зайшов до кімнати, зупинився у її центрі, розвернувся:
– П-пане Алексе, надовго до нашого Кварталу?
– А що, заборонено?
– Та ні.
– Інспекторе, знаєте, я ж нічого поганого не роблю у цьому житті. Сплачую податки, дивлюся мережеві новини, іноді щось готую на кухні. Маю право на відпочинок, на подорож.
Чесно кажучи, хотілося якомога швидше спекатися цього типа. Ну, не люблю я офіціозу. Держслужбовці у мене викликають алергію. А поліцейські – так взагалі...
– Угу. Можна п-подивитися на ваш К-ключ?
Набридливий інспектор Дімок. Ключа йому треба. Що за дурні звичаї – як тільки людина приїздить у гості, у неї починають вимагати наявність Ключа. Абсурд. Ясна річ, якщо він відсутній, чи буде неактивований чи прострочений, то і робити тут нічого. Жодні двері не відчиняться, жодний термінал не видасть грошей, жодний мешканець Кварталу з тобою не заговорить.
– Нема проблем. Ключ в іншій кімнаті. Дозволите?
Та коли я зайшов до кімнати, то, вражений, закляк на місці.
Ключ лежав на столі і ледь блимав червоним світлом. Що це таке, га? Він же хвилин десять тому горів зеленим, ну... справи мої кепські! Не зрозуміло тільки, як це могло статися! Ключ мені надіслали від імені Віктора Жернова, згідно з домовленістю про нашу співпрацю з його Лабораторією. Ключ мав відчиняти мені будь-які “двері” Кварталу 243, себто у ньому вміщувалася необхідна інформація про мою персону, мій рахунок із попередньою оплатою за роботу, все важливе, без чого життя тут ускладнене. Необхідна річ у сучасному урбаністичному місті, не говорячи вже про те, що у будь-яке приміщення в Кварталі я міг потрапити лише за наявності цього Ключа. Хоча, що мене врешті-решт чекає? Пхе. Заберуть у відділок і будуть розбиратися, що я за один. Ясна річ, Віктор Жернов втрутиться, або.... не втрутиться. Гм.
Двері я за собою зачинив і голосно промовив:
– Інспекторе, а зачекайте, я перевдягнуся, ви ж бо раненько завітали.
–Так-так, пане Алексе, ваше п-право.
Дуже швидко я починаю творчий процес. Добре, що нетбук увімкнений, добре, що я робив нещодавно щось таке для одного замовника, добре що... Швиденько шукаю необхідний файл, ось він цей еталон, прототип Ключа. Корегую необхідну інформацію, за мить на екрані обертається симпатичний об’ємний образ Ключа – пірамідка із невеличкими виступами та коліями, що надавало йому цікавого, незвичного вигляду. Ландшафт цього малюнка був неповторним і вміщував необхідну інформацію. Приєдную до нетбука портативний принтер, який майже завжди тягаю із собою. Залишився останній штрих. Натискаю на клавішу, а сам хутко починаю перевдягатися. Не забуваю краєм ока дивитися, як працює принтер, як народжується новий предмет у цьому світі, як небуття набуває своєї об’ємної форми, стає артефактом. Скільки разів дивився на процедуру 3D друку, стільки мене не лишало відчуття нереальності ситуації, її чарівності.
За мить усе було готове. Ключ лежав на моїй долоні і палав зеленим світлом.
– Ось вам Ключ, пане інспекторе, – із цими словами я вийшов із кімнати і простягнув Дімоку свій творчий продукт.
Інспектор витягнув із кишені поліцейський сканер, підніс до нього мого Ключа, знайшов необхідне місце та з’єднав їх. Сканер тихенько зашумів, перевіряючи інформацію.
– Все г-гаразд. П-перепрошую, пане Алексе, необхідна процедура для всіх гостей нашого Кварталу, розумієте, п-порядок такий. Мусимо дотримуватися. Ваш Ключ. Бажаю приємно провести час у нашому Кварталі.
Інспектор із небажанням (чи мені здалося?) віддав мені Ключа і рушив до дверей. Перед виходом зупинився.
– Будьте обережні у нашому Кварталі, п-пане Алексе. І мені здається – ми ще побачимося із вами, п-пане спеціалісте із прототипіювання.
Я мовчки зачинив двері за інспектором Дімоком.
Дивно все це.
Треба розібрати Ключа, подивитися, чому він зіпсувався.
А завтра...завтра у мене зустріч із Віктором Жерновим.
Часу вдосталь.
*
Кожна людина повинна, окрім того, що вона несе світле та розумне у цей світ, чимось іще займатися. В сенсі, ходити на роботу, уважно слухати керівництво, кивати у відповідь, а робити – як заманеться. Щиро радіти відпустці та вихідним дням, посміхатися колегам та час від часу заводити службовий роман, щоб розбавляти свої робочі буденні дні веселими фарбами. Я ж здавна, ще в юнацькому віці вирішив, що світле та розумне я погоджуюся дарувати, а от із роботою...Ні, певне заняття в мене є. Я ж не ледарюга якийсь! Просто мені не подобаються оці робочі буденні дні та всілякі такі дрібниці. Напевно, це тому, що я люблю свободу, нестримний політ творчості, політ уяви. Так-так, все дуже просто, я один із вільнонайманців у сфері кібервиробництва, спеціаліст із виготовлення товарів повсякденності, майстер штучного мистецтва, творець речей і образів, професіонал із прототипіювання.
Іншими словами, я – 3D- копірайтер.
*
Останнім часом у мене було не так багацько роботи. Одна контора було замовила мені образ мініатюрної моделі корпусу роботизованої платформи та 3D об’єкта на її основі, що витягнуло із мене всі сили та забрало весь мій робочий час. Потім тиждень я відпочивав, намагаючись забути про тривимірні моделі та тихенькій звук принтеру. Повноцінно відпочити не вдалося, бо, на свою голову, нікуди зі свого Кварталу я не виїхав, а залишився вдома, хоча і від’єднався від Мережі, та налаштував свого “розумного будинка” на статус “просторова ізоляція”. Ніхто мене не мав турбувати. Окрім, звісно, Марка, мого вірного помічника та вічного мрійника та буркотуна. Марк – вельми цікавий персонаж із мого життя.
“Ізоляцію” порушила поштова служба, яка доставила персонального Ключа на моє їм’я та запрошення відвідати Квартал 243. І треба ж, добре, що мій будинок був налаштований на “розмову” із поштовою службою. Відмовлятися я не став, бо, чесно кажучи, по-перше, мені набрид Марк, по-друге, трохи почала напружувати моя ізоляція, а, по-третє, хотілося дізнатися, для чого мене запрошують до Лабораторії новітніх досліджень Андрія Жернова. І ось я приїхав до Кварталу, розмістився у готелі, із задоволенням позбавився від присутності інспектора Дімока і тепер підходжу до Лабораторії. Добре, що вона поряд із готелем.
Двері Лабораторії відчинив за допомогою Ключа.
В коридорі мене зустрів височезний молодик із квадратним обличчям та маленькими темними очима. На шиї у нього висів Ключ і палав зеленим світлом. Раптом я зрозумів: двадцять третє століття, а інтелігентні люди, як і раніше, у дефіциті. Що ж це за світ такий?
–Пане Алексе?
Та що за день сьогодні!! Невже у цьому місті всі знають, хто я є? А-а, ну зрозуміло. Ключ! Складається враження, що я учасник якого-небудь онлайн реаліті-шоу, або один із команди експедиції на Бурштинову планету. Це, звичайно, якоюсь мірою приємно, але так не повинно було бути! Справа у тім, що 3D- копірайтер – це людина, яку не можуть знати пересічні громадяни, а дехто ще б трохи (а може і не трохи) доплатив, щоб дізнатися про моє місце проживання чи адресу моє маленької 3D – майстерні. Моєї творчої майстерні.
Руки у велетня були в кишенях, але відчувалися, що він напоготові. Ну, якщо ми вже почали, то я чемно посміхнувся, зняв окуляри, витримав драматичну паузу, потім нап’ялив окуляри на носа і так само чемно промовив:
– Приємно познайомитися, пане Анжею Буйвале, відповідальний за внутрішню безпеку першого відділу Лабораторії новітніх досліджень Андрія Жернова.
Пан Анжей спохмурів. Правильно, не кожного дня із першого погляду гості Лабораторії визначають, хто є хто. Один-один, пане Анжею, один-один. Ймовірно, не попередили тебе твої господарі. Розумієте, компетентний 3D-копірайтер – рідкість у наших краях (в сенсі, на Землі), талановитий – на вагу платини. Такий, окрім гарної уяви, має розвинуту здатність до моделювання предметів у просторі, розвинутий оковимір, надзвичайно розвинену спостережливість та просто колосальну здатність до роботи з ейдетичними образами. Для мене це ніколи не було проблемою. Яскрава уява ще у моєму далекому дитинстві привертала увагу навколишніх людей, та й малювати мені завжди подобалося. А от інше...дивне... років чотири тому я помітив дивну властивість – уміння “відчувати” нерухомі та рухомі об’єкти, ніби проникати у їх сутність. Пам’ятаю, як зараз – я виконував замовлення однієї поважної організації, що займалася виробництвом лазерних приладів для діагностики сітківки ока, потрібно було змоделювати необхідну деталь, враховуючи, що у конкурентів розробки вже були і що вдалося шляхом оперативних дій її знайти. Однак треба було зробити ще декілька, не порушуючи цілісність прототипу, ось так з’явилася потреба у послугах 3D-копірайтера. Тож коли я вперше побачив медичний лазерний прилад і почав цупким поглядом обмацувати його поверхню, раптом ніби блискавка блимнула, і я зміг “побачити” його внутрішню будову, і, звісно, досконало скопіювати. Роботу тоді я виконав швидко і професійно. Прикро, що такі “блискавки” виникають не часто, неочікувано для мене, але я і без цього з роботою дружу, бо люблю її.
Коли я глянув на пана Анжея, така блискавка спалахнула, і я “осягнув” його Ключ, прочитав усе, що в ньому записано; цифри, слова миттєво запалали яскравим вогнем, склались у цілісний текст.
– Прошу йти за мною. На вас чекають, – сухо промовив пан Анжей.
Ми пройшли по довгому коридору і зупинилися перед міцними дверима із металопластику.
– Вам сюди.
*
Маленький чоловік у синьому костюмі із краваткою сидів у кріслі.
– Пане Алексе, вітаю, проходьте і почувайте себе як удома. Перепрошую за те, що не зміг особисто зустріти, але знаєте робота, на лінії багацько клієнтів.
Ось значить як виглядає Віктор Жернов, брат Андрія Жернова, відомого інженера, геніального техніка, виробами якого користується весь світ, і завдяки якому навіть моє існування набуває особливих барв та специфічних форм та образів. Незвичних сутностей, нових об’єктів, артефактів. У форматі три де. Ще б пак! Андрій Жернов – інженер-конструктор чудових 3D –принтерів, які забезпечують мене роботою, і дають можливість створювати різні предмети та образи. Саме Андрій Жернов створив 3D –принтер, який працював за удосконаленою технологією селективного лазерного зпікання, і, як наслідок, породжував об’єкт із плавкого порошкового матеріалу. І хоча такі принтери не стали широко доступними, все ж, як гриби після дощу, почали виникати невеличкі підприємства, що створювали товари, так би мовити, першої необхідності. А в когось принтери стояли і вдома, їх господарі могли змоделювати яку-небудь дрібницю, без якої у господарстві не можна обійтися. Опісля такої “творчої” діяльності, світ наповнився квазіпредметами, схожими один на одного як брати-близнюки. Згадаймо відомий парадокс: усі витвори 3D –копірайтерів відрізняються, але всі вироби 3D –принтера схожі, бо, на жаль, людського у таких товарах мало. Ситуацію рятували лише такі хлопці, як я. Моє призначення – робити світ краще, моделювати унікальні предмети, а не створювати товари конвеєрного типу. Тому я відгукнувся на запрошення Жернова-молодшого, на знак пошани Жернова-старшого, який минулого року пішов із цього світу легко і не прощаючись. Андрій Жернов загинув три місяці тому у автомобільній катастрофі і, на жаль, деякі таємниці із своїх новітніх технологій 3D виробництва він забрав із собою. Кажуть, у нього був складний характер, у цього дивака-інженера.
Проте схоже, що брат Андрія теж був не подарунок. Віктор Жернов пильно дивився на мене, навіть здалося, що я шкірою відчув його цупкий погляд.
– Отже, ви нам потрібні разом зі своїми усіма здібностями. Правду ж про вас кажуть?
– Про всіх кажуть, – обережно я промовив.
– Про всіх, – погодився Жернов, – але не про всіх згадують, як про людину, яка може зробити із повітря маленький Всесвіт.
– Треба запам’ятати, – я посміхнувся, – давайте ближче до справи.
– Добре, пане Копірайтере. Добре. Ходімо зі мною до лабораторії, нас вже чекають, там про все і дізнаєтеся.
*
– Панове, дозвольте представити нашого гостя Алекса Неміровича, одного з найкращих спеціалістів із 3D прототипіювання, творця об’ємних образів, копірайтера. Він вільнонайманий спеціаліст. Люб’язно відгукнувся на наше запрошення.
В приміщенні було троє чоловіків у білих халатах. Усі за віком старші за мене, і всі із зацікавленням дивилися на мене.
Жернов продовжив.
– Наші найкращі спеціалісти. Артур Данилович Хромов, провідний інженер Лабораторії.
Антон Максимович Семаго, кібернетик. Михайло Юхимович Удалов, когнітолог. Ми будемо працювати разом, панове, як і домовлялися. Алекс готовий вислухати наші міркування, тому почну я, колеги щось додадуть. Отже, ви знаєте, що в сучасному суспільстві технічні розробки користуються неабиякою популярністю. Наша Лабораторія – один із флагманів новітніх розробок. І багато в чому завдяки видатному вченому та популяризатору науки –Андрію Жернову, моєму братові.
До розмови приєднався Удалов.
– Річ у тому, що Андрій Жернов був геніальною людиною, сфера його інтересів була дуже широкою, окрім того, він відчував, що жити йому недовго, тому ритм роботи вченого був скажений. А ще...був ще один проект у нашій Лабораторії. Жернов особисто брав участь у його розробці, мав зацікавленість.
– Проте, на жаль, не встиг довести справу до кінця, – додав Семаго.
– Власне, наші дослідження спрямовувалися на розробку “штучного інтелекту”, але...
Я чекав на продовження. Проблема фунціонування “штучного інтелекту” була не новою, легше назвати вчених, які цим не займаються, аніж навпаки. Ймовірно у Андрія Жернова мусило бути щось новеньке, принаймні, я готувався почути щось таке. І, знаєте, почув.
За мить продовжив Хромов.
– Наші пошуки привели нас до вельми цікавих результатів, враховуючи новітні досягнення Лабораторії у сфері розробки 3D принтерів. Михайле Юхимовичу...
– Так, колего. Як ви знаєте, картезіанська дихотомія, як завжди, є актуальною, навіть у сфері кібервиробництва, хоча і у перетвореній формі.
На мить я відчув, що тупішаю.
– Прошу....
– Колегі, е-е... – Віктор Жернов намагався врятувати ситуацію. – Нагадую, наш гість - спеціаліст у сфері прототипіювання.
– Так-так. Колись учені-філософи створили штучний розподіл людини на дві сфери – тілесну та ідеальну. В основі такої дихотомії був такий собі Декарт, або ж Картезій.
– А-а.. так про Декарта я чув.
Вчені Лабораторії обмінялися поглядами.
– У виробництві роботехніки, і, зокрема, людиноподібних роботів, одна із важливих проблем на сьогодні – створення складної системи, що здатна до самовідтворення, самоорганізації. До творчості. Життя, подібного до життя людини. Цілісного. І проблема єдності механічного і внутрішнього, ідеального, тут основна.
– Ми припускаємо, що свідомість штучної людини мусить бути “народжена” із створенням механічного тіла, живого металу. Одночасно. Розриву не буде.
– Щось зрозуміло? – із надією подивився на мене Михайло Юхимович Удалов.
Я посміхнувся.
– А що тут незрозумілого. Ви хочете створити штучну людину із так званого “живого металу”. Виходячи із того, що мене теж запросили, потрібні послуги 3D –копірайтера. Тобто створювати будемо на основі 3D технологій, напевно, за допомогою якогось 3D принтера, який ви зробили нещодавно і нікому ще не показували, бо це ж велика таємниця. Процес буде не поетапний, а передбачає одночасне “вирощування”, чи “зпікання” об’єкта на основі образу чи прототипу та завантажування програмного забезпечення.
Віктор Жернов посміхнувся.
– Все правильно. Тільки от... програмне забезпечення...
– Що?
– Мій брат тривалий час працював над створенням власної смислової матриці. Свого власного прототипу, що є його копією. Ідеального образу. Сенс нашого експерименту вам зрозумілий?
“Зрозумілий”
– Пане Алексе, ви уявляєте, яка перспектива відкривається, якщо ми зможемо втілити у життя ідею Андрія Жернова?
Хромов із захопленням почав розповідати про перспективи експерименту.
– Ми зможемо вирішити важливі проблеми, які постають при створення роботехніки, створити реплікатора на основі 3D технологій та наногеної інженерії – цього, погодьтеся, нам вельми не вистачає. Це так розширює наші перспективи! Нарешті, це дозволить нам продовжити подальшу справу удосконалення роботи 3D принтерів нового покоління, тим паче, що ми залучимо до цього одного із найвидатніших вчених нашого часу – самого Андрія Жернова. Він – наш Ключ до нового життя, нових перспектив. Люди, нарешті, отримують здатність продовжити своє існування у “живому металі”, предметному бутті. Хіба це не є найдавнішою мрією людства?
Після цієї розмови і почалася моя реальна співпраця з Лабораторією. Три місяці я провів у її стінах, спілкуючись із провідними працівниками цієї наукової установи та вивчаючи будову та зміст смислової матриці Андрія Жернова. Основна задача, яку я мав вирішити –створення прототипу віртуального тривимірного образу Жернова. При цьому слід було врахувати основний принцип роботи 3D принтеру – рівневого створювання фізичного об’єкту. Складність полягала у тому, щоб врахувати особливості прояву матриці у тілесній організації реплікатора, і, звичайно, її фрактальної будови, яка змінюється в процесі створення живої моделі. Специфіка була також у тому, що 3D принтер, який використовувався у роботі, був розроблений за новою методикою створення об’єктів, а саме – створення наногенів-асемблерів, реплікаторів, здатних до самовідтворення. Ясна річ – таке відтворення, самотрансформація було досить умовним поняттям, адже основним джерелом творіння був таки 3D принтер, і, звісно, прототип живої моделі та смислова матриця – штучна свідомість реплікатора.
За три місяці все було готове. Ми зібралися для того, щоб втілити у життя цю сміливу та цікаву ідею. Я трохи хвилювався, але свого стану намагався не показувати.
Атмосфера у приміщенні була незвичайною. Відчувалося, що кожен із присутніх був зосереджений на експериментові і чекав на його результати. На платформі перед нами за прозорою сферою із найміцного скла відбувався дивний, нереалістичний процес – під впливом л-проміню принтеру відбувалося перетворення “живого металу” на живу істоту на основі самореплікації. Процес добігав до завершення, вже понад сім годин ми спостерігали за перебігом експерименту, уважно відслідковуючи зміни у стані об’єкта та співставляючи синхроність реплікації зі зміною образу на моніторі. Нарешті, все закінчилося. В лабораторії пролунав очікуваний голос машини: “Реплікацію завершено”.
Віктор Жернов схвильовано промовив:
– Ну, що колеги, здається – все.
Перед нами на платформі за склом лежав реплікатор Андрія Жернова.
– Стан об’єкта?
– Задовільний. – відповів Хромов. - Стійте....здається....щось схоже... Процес не завершено!!!
– Що?!
“Почався процес дізасемблеризації, почався процес дізасемблеризації”
Голос машини звучав холодно і ніби загрозливо.
– Що відбувається??!! – Жернов валував щосили, схоже було, що він почав втрачати контроль за собою. – Хромов!!!Неміровичу!!!! Що відбувається???
Дивно, але розлючене обличчя Віктора Жернова, його крик та метушня, яка піднялася у приміщенні, якось мене не торкалися, здавалося, що я знаходжуся не тут, а десь далеко, за межами цієї лабораторії. Серед цієї метушні щомиті лунало далеке та крижане:
“Почався процес дізасемблеризації, почався процес дізасемблеризації”
Я втупився поглядом у монітор і мовчки дивився, як повільно змінювався образ реплікатора, як моя робота за останні три місяці, а разом із нею і за останні років десять руйнувалася. Так само, як і реплікатор, що лежав на платформі за склом.
“Процес дізасемблеризації завершено”
Після цих слів я вийшов із приміщення.
*
Пройшло два місяці. Невдалий експеримент згадувався мені лише у сні. Та сни ці були не вельми приємними, доводилося навіть декілька разів підключатися до “коректору сну”. Після попереднього аналізу причин та засідання експертної комісії, до якої було включено тих же осіб, які брали участь в експерименті, та ще декілька незнайомих для мене вчених, проект було закрито. Результатів експертизи я не знав, бо особливо і не цікавився. Декілька разів вони намагалися розмовляти зі мною. У цих розмовах я займав виважену позицію, мовляв, що від мене вимагалося - я зробив. Усе інше – справа не моя. Іншими словами, здається мені, що шановні вчені так і не розібралися у ситуації, яка склалася. Розійшлися ми не вельми гарно. І ось одного дня перед моїм будинком з’явився гість, довелося порушити “просторову ізоляцію”. Я відчинив двері.
– Вітаю, пане інспекторе.
Інспектор Дімок, як і тоді, коли ми бачилися вперше, посміхався і тримав у руках тростинку.
– Д-добридень, пане Алексе. Дозволите?
– Заходьте. Кави зварити?
– О-о, д-дякую, дозвольте відмовитися. Ви відчуваєте мої смаки? А, перепрошую, забув. Ви ж копірайтер із надздібностями. Знаєте, а про вас л-легенди містом по-поширюються.
– І що кажуть?
– Різне. Кажуть, що ви за п’ять хвилин можете на портативному 3D п-принтері зробити реплікатора К-ключа.
Схоже, що вигляд у мене зробився кумедним!
– Пане Алексе, ви п-применшуєте наші можливості. І, до речі, із Ключем це Віктор Жернов вас пе-перевіряв. Ми співпрацюємо.
Я кивнув.
– А ще...добродії подейкують, що у вас є диво-р-реплікатор, невідомої моделі.
Ну, пане інспекторе, гарно працюєте!
Після паузи я відповів.
– Правду кажуть ваші добродії. Тільки дізнатися про це не так легко. Так, Марк – реплікатор, я створив його на удосконаленій мною моделі 3D принтера Андрія Жернова років два тому. Потім я відмовився від ідеї застосування 3D принтерів для виробництва роботів зі штучним інтелектом.
– Ч-чому?
– Картезіанська дихотомія, інспекторе.
– Що?
– Простіше скажу так, ми, тобто людство, ще не змогли подолати власну відчуженість та втрату цілісності, але несе нас, вельми розумних та раціональних синів Декарта, до нових технологій, що працюють швидко, ефективно, але.. Навіщо породжувати сутності, інспекторе?
– Д-дивна ви людина, Неміровичу, говорите про сутності, а самі їх же і п-породжуєте.
– Це –інше.
– Алексе, я давно хотів д-дізнатися, а що ви відчуваєте, коли створюєте свої “артефакти”?
– Різне, інспекторе. Із кожним прототипом, із кожним образом у мене пов’язані різні переживання.
– А з п-прототипом Андрія Жернова?
– Не знаю. – після паузи я відповів. – Важко сказати.
Інспектор кивнув, мовляв, розумію.
– Скажіть, Алексе, тоді...експеримент міг мати інше з-завершення?
Такого питання я чекав, тому подивився на інспектора і чесно відповів:
– Ні.
Дімок посміхнувся.
– Так я і д-думав. Ну, гаразд, Копірайтере, у тебе гарно, розмова цікава, але мені треба йти. Б-багацько всього ще сьогодні у нашому Кварталі слід перевірити, п-подивитися.
Інспектор піднявся, а я дивився на чашку.
– Ви ж не просто так приходили, інспекторе, що ви скажете тим, хто вас відрядив до мене?
Гадаю, пояснювати, кого я мав на увазі, не треба.
Дімок відповів одразу і без вагань.
– Я скажу приблизно таке. “Експеримент не міг мати іншого з-завершення. 3D-копірайтер Алекс Немірович зробив усе, що було в його силах”. Д-дозвольте відкланятися, пане Копірайтере.
Я провів гостя до дверей, попрощався і ще деякий час дивився, як серед новітніх будинків та блискучих машин, що сновигали сучасним містом, йшов, спираючись на тростинку, інспектор Дімок. Він йшов ходою впевненої людини, яка знає, задля чого вона живе і чого хоче. Інспектор йшов ходою щасливої людини.
І раптом ніби блискавка промайнула у моїй свідомості.
На мить я навіть ніби втратив зір.
Світ на мить став іншим.
Моє сприймання... мої відчуття... довкілля раптом змінилося... будинки...машини...раптом усе це набуло іншого вигляду...зелене світло розлилося щедро навкруги...проникло у кожну річ... кожен предмет... вони набули об’єму...вони стали іншими.. місто, яке я побачив, складалося з різних фігур...різних предметів...різних образів...і кожна із цих тривимірних фігур та образів мала свою історію та свою сутність...і мені зовсім легко було їх прочитати...проникнути в їх зміст...все це було таким знайомим та живим...вони мали своє єство...
Зненацька все зникло.
Я стояв перед своїм будинком.
У центрі сучасного міста. Оточений хмарочосами.
Живими істотами та неживими предметами-артефактами.
3D –копірайтер.
