Хіба комусь не відомо, яку пиляву здіймають коров’ячі ратиці на пересмаженій сонцем ґрунтовій дорозі? Отож утримаємося від коментарів, коли йдеться про цілу череду корів, бо неважко буде відтворити в уяві подібну картину з усіма її подробицями, не говорячи вже про тих, хто проживає в сільській місцевості чи принаймні там провів своє босоноге дитинство.
Тварина – що людина, має лиш їй притаманну вдачу, в залежності від того, під яким сузір’ям вона з’явилася на божий світ. Ба навіть більше того: зорі впливають на тваринний організм куди вирáзніше, адже будь-яка тварина керується насамперед проявами свого власного інстинкту, а не якимись там етичними нормами, як людина. Отже, власниці ратиць, котрим судилися при народженні зорі, що надають особистостям рис цікавого і незалежного характеру, намагалися будь-що відбитися від гурту, щоб на ходу зірвати обабіч дороги запиленого подорожника або сьорбнути хоч трохи води з давньої позеленілої калюжі. Та їх за це боляче стьобали батогами, зганяючи докупи.
Уздовж дороги смугами простяглися городи, захищені невисоким плотом, який був серйозно пошкоджений у кількох місцях, і це вимагало від чередників неабиякої кмітливості, аби не шугнула туди жодна корова. Щоб запобігти небажаним ексцесам, хлопці ставали кіньми на цих дірах і таким чином пантрували каверзну худобу.
До вигону залишалося вже недалеко. Щоправда, череда до нього не поспішала, бо за традицією неодмінно личило влізти хоч і в мізерну, але все ж таки шкоду. Голодні лукаві очі так і зирили довкола, нашукуючи якоїсь поживи. А позаяк ще не вродився той пастух, який міг би безпомилково викривати зловісні наміри своїх підопічних, все ж якийсь екземпляр відокремився від ескорту і, вдало потрощивши трухляву загорожу, подавсь у картоплиння, так вибрикуючи задніми ногами, що з-під ратиць ясувала земля впереміш із бадиллям. Хлопці аж ніяк не передбачали такого зухвальства і на мент розгубилися.
– Куди, ряба-а?! – оговтався першим Зінько і, піддавши коню під ребра, помчав переймати корову. Та ж, загледівши не на жарт серйозну міну хлопця, ще дужче заходилася демонструвати свої вибрики, полишаючи за собою широку стежку сплюндрованої городини.
Звідкілясь непомітно вигулькнула огрядна жінка середніх років у довгій картатій спідниці, зав’язаній спереду вузлом, який здалеку нагадував коров’яче вим’я. Вона тримала в руках щось вельми подібне на депутатський мандат (очевидно, саме в той час вибирала помідори) і, точнісінько як власник цієї речі, тицяла ним енергійно і знервовано в Зіньків бік, ніби Зінько навсправжки був головою президії. Крім того вона ще й верещала несамовито, завдяки чому вся череда несподівано притихла. Жіночий розум не вирізнявся помітно випуклою інтелігентністю, тому й слова виражали душевні почуття примітивно і здебільшого були завчені в дитинстві:
– Бодай тобі очі повилазили, якщо ти не можеш ними вгледіти! А щоб тобі рученьки повикручувало разом з отими батогами! Ой бо-оже, нащо ж мені така напасть, нащо ж мені така кара!..
Проте, побачивши, що словами біді не зарадиш, жінка різко замовкла і, вправно витягши глибоко забитого в землю кілка, прожогом побігла прямо на Зінька. А той, нічого не підозрюючи, завзято частував рябу березовою кашею, бо ніяк бестія не могла відірватися від щавлю. Пастухи наочно переконалися, що тут уже не забавки, і котрийсь із хлопців щомочі крикнув у Зіньків бік: пильнуйся! Хлопець озирнувся – і тут же хльоснув коня під бік; точніше – думав хльоснути саме туди, але попав якраз межи ноги. Кінь від болю рвонув з копита – і вершник, не втримавшись, відчув під собою землю.
«Пропав», – подумав Зінько і встиг лише звестися на коліна, як до нього підскочила розпашіла жінка, важко хекаючи від швидкого бігу, замахнулася кілком. Хлопець міцно зажмурив очі і, прикривши тім’я руками, розімкнув уста абищо збрехати на свій захист, але було вже пізно: кілок захурчав у повітрі і, доскіпливо замірявши спину, від удару переламався навпіл.
– Гой! – аж вигнувся потерпілий, пружиною відскочивши вбік.
– Га? – саркастично перепитала жінка, замахнувшись удруге, і Зінько не забарився повторити ним сказане внятніше.
Коли ж та гарпія замахнулась утретє, він незчувся, як порачкував назад, слідуючи всім правилам інстинкту самозбереження. І жінка, керуючися законами помсти, підступила на крок, не бажаючи втрачати свою здобич.
Корови також не гаяли марно часу: скориставшися недоглядом, без особливої метушні посунули німо в городи; було тільки чути їхнє глухе сапання та ґвалт конаючого плоту.
– Го-осподи! – фальцетом пискнула ошукана жінка і в екстазі блиснула совиними очима. Погляд її віщував щось недобре.
«Кінець», – подумав Зінько, і це слово безперервними титрами пробігло перед його очима. Він заздалегідь скорчився, розчепіривши над головою пальці, проте очікуваного удару так і не дочекався. З пересторогою розплющивши повіки, хлопець мав повне право перевести дух: напасниця облишила його, мов кицька пуцьвірінка, що загледіла тлустого пацюка, і, відчайдушно розмахуючи цурпалком, уже бігла переймати дворогу сарану, котра наразі становила значно важливіший об’єкт атаки.
– І хто вам їх доручив пасти?! – примовляла вона, молотячи корів по чому вцілить. – Гнали б якоюсь іншою дорогою!..
Зінько тим часом виловив свого скидуна. Погрозивши йому під ніс пужалном, сів верхи і поскакав за тією рябою, що через її вибрики в нього добряче свербіли м’язи.
Сяк-так вигнавши з городів колгоспну худобу, хлопці поспіхом ретирувалися з нею у напрямку левади.
Незабаром сонце досягло своєї найвищої точки – і світ охопила безпорадна спека. Усе притихло і по змозі шукало прихистку рятівної прохолоди. Розімлілі корови розташувалися під групою старих розлогих верб і сумлінно ремиґали. Тепер навряд чи можна було знайти лінивішу і спокійнішу тварину, хіба де-небудь у заокеанських джунглях.
Хлопці понапували коней у заледь животіючому струмку і пустили їх пастися в конюшину. Самі ж розляглися в затінку густого куща глоду, щоб безтурботно й активно згаяти вільний час. Проте зухвальству мух не було меж! Кожен кубічний дециметр повітря дзижчав отим надокучливим земним створінням, безцеремонно лізучи в очі, рот та інші частини розпареного тіла. Гриць давно стягнув із себе мокру сорочку і близько години поспіль відмахувався нею від шестиногих. Час від часу поглядаючи на корів, він був би не проти, щоб у нього (певна річ, не назавжди, а десь так на годину-другу) виріс розкішний хвостяра: ото була б зарадна зброя проти мух!
У житті завжди хтось має постраждати відчутніше. Але особливо прикро, коли це постійно трапляється саме з тобою. Герась не те щоб був якимось невдахою, проте з волі лукавого і не відаючи того, бідолаха недбало вмостився на мурашнику, простягнувши поперед себе товсті в подертих штанях ноги. Земляна купка сплющилася під його масивним тілом, і це дало мурахам законну підставу для розгортання бойових дій. Проникаючи в штани, вони безстрашно вгризалися міцними щелепами у м’яке тіло, що незабаром позначилося на поведінці атакованого. Йому стало надокучати підозріле свербіння у штанях, і він повагом занурив туди руку, старанно почухавши зад. Однак свербіж після того не припинився, а навіть перейшов у пекучий біль. Парубок стривожився. Схиливши набік голову, відтягнув пальцем очкура і кинув у ту царину зацікавлений погляд, від чого білки очей виразно окреслились на засмаглому обличчі.
– Хлопці… р-рятуйте! – вдарив на сполох тремтячим басом і штовхнув Марка під бік ногою, що той аж гикнув. Хлопець, звісно, не встиг нічого второпати і швидко висмикнув з-за голови руки.
– Що за жарти?! – забажав роз’яснення тоном, що на мить нейтралізував мурашину кислоту в покусаному тілі, хазяїн якого спромігся в замішанні промимрити сказане раніше:
– Р-рятуйте…
– Рятуйте, рятуйте, – перекривив його Марко, опустивши кулаки. – Ти що, здурів?
Герась нічого на те не відповів, а натомість вправно спустив широченні штани; вони слухняно шльопнулися додолу, і перед публікою відверто заблищав здоровий білий зад, оголивши незаперечні факти.
– Ого-го! – аж підсвиснув Гриць, шкребучи п’ятірнею десь у потилиці.
– Та отож, – погодився Зінько, далеко вистромивши очі, і подався трохи вперед, щоб краще роздивитися, що то воно там діється.
Поки хлопці справляли витрішки на весь цей театр, мурахи все більш уривали терпцю необачному чужинцю.
– Та не длубайтесь, робіть же що-небудь! – настійно вибухнув Герась, непристойно задерши вищезгадану частину тіла, яка заледь не принизила шляхетного Зінькового носа.
Хлопці, як по команді, схопилися з місця, перетворивши дебелий Герасів зад на своєрідний тамбурин у три чоловіки виконавського колективу.
– Це тобі ще поталанило, – серйозно мовив Марко по закінченню. – От якби на осине гніздо сів, було б гірше.
– Вам аби животи надривати… – скиглив невдаха, дбайливо масажуючи попсовану шкіру.
Після цієї оказії все ніби стало на свої місця, лише часте йорзання Герася сідницями по траві нагадувало про нещодавню халепу, до якої він заліз, і викликало у хлопців гучні приступи сміху. Зате в коротких антрактах кожен мав можливість поміркувати про щось особисте.
Марко, зокрема, випростався на животі і зосереджено вивчав будову самотньої квітки, що виразно ясніла на зеленому покриві схилу. Він довго милувався нею, торкався губами шовкових пелюсток, з насолодою вдихав її магічний аромат, ніби сподівався тим самим пізнати щось незвідане, надчуттєве. Про що він думав у цю хвилину, які почуття могла розворушити скромна польова квітка? Зірвати її легко: досить лише двома пальцями перегнути стебло, щоб почався відлік кінця її беззастережного життя. Ще легше відривати білі пелюсточки, з трепетом ворушачи губами канонічну примовку.
– На кого це ти ворожиш? – брутально порвав найтонше плетиво думок Герасів голос.
Марко помітно здригнувся, нараз випустивши з рук обскубану рослину, і недобрими очима глянув на усміхнене Герасеве лице, яке відразу набуло виразу непричетності.
– На кого ж іще, як не на Олесю, – ніби між іншим кинув Гриць у їхній бік.
– То й що?! – сухо відрізав Марко. – Тебе це обходить?
– Про мене… – прицмокнув Гриць. – За нею хлопці з Тернівки бігають.
– А ти не дуже розпускай свого дурного язика! Так щоб знав: я її скривдити не дам.
Гриць видовжив губи: у цьому він не сумнівався ні на мить, бо вже скуштував Маркових кулаків і добре знав, що з ним заводитися посміє хіба хто чужий, та й то по незнаттю. Але Гриць був не з тих, хто відступає при найменшому прояві опору, і, щоб якось відігратися, влучно кинув камінчика прямо у Маркову душу:
– А якщо вона вподобає іншого, тоді що?
Він уп’явся очима в товариша, чекаючи відповіді, але той невільно опустив голову і нічого не наважився сказати.
– Тут уже кулаки не зарадять, – розсудливо додав Гриць, відчувши безвихідь думок, і, обіпершись на лікоть, заходився нівечити зубами ні в чому не винну бадилину.
– А я знаю випадок, – порушив тишу Зінько, – як гарну дівчину віддали за нелюба, до того ж далеко немолодого, і вона йому не зрадила ні разу! Мало того: коли він помер, одразу подалась у черниці…
– Брехня! Бабусині казки! – не витерпів Гриць. – Сам вигадав? Такого тепер не буває.
– Та щоб я пательні гарячі на тому світі лизав, коли це брехня! – вихопився Зінько і вже було добрав вагомих доказів, щоб заперечити Гриця, як зненацька долинуло кінське іржання, і заторкнута тема хмаринкою розвіялась в ефірі.
Вгодований мурий кінь, підцибуючи, товкся на місці, роздуваючи ніздрі до вражаючих розмірів.
– Так це ж Герасів! – отямився Гриць, не відриваючи від біснуватого очей. – Та що тут говорити: яка хата, такий тин…
– Ти бреши, та не забріхуйся! – попередив його Герась. – Він давно якийсь ненормальний.
– Еге ж! – не вгавав Гриць. – Відколи попав до твоїх рук.
Хоча Герась був і не ласий до суперечок, все ж і він мав нічим не притлумлену самоповагу, тому твердо вирішив чинити опір. Він добре знав, що нізащо не переспорить Гриця (бо той від народження був наділений язиком, охочим на їдкі слівця), але на цей раз не спромігся уникнути з ним зацепки.
– Розумний такий! – вигукнув він. – А візьми та сам попаси на ньому, тоді будеш казати.
Герась трохи помовчав і, щось надумавши, додав:
– Ти краще слідкуй за своєю сухореброю кобилою… Чого вилупився? Та пригадай лиш, як ми бігли наввипередки…
– Не мав що згадати, – поспішив скараскатися його Гриць, відчуваючи помітну руйнацію своїх барикад.
– … і твоя кобила, трясця її мамі, дала такого сторчака, наче їй хто обухом по голові зацідив. Ги-ги! – не слухав його Герась. – То ти мéлькнув через неї, мов лантух, та ще й у тванюку брьохнувся. Ги-ги-ги!
Він зареготався Грицеві в лице так звитяжно, що той аж уловив його тяжкий дух.
– Та не смійся так страшно! – намагався допекти йому Гриць. – Стули пащеку!
Він був ладен учепитися товаришеві в чуприну і повискубувати на голові усенькі патли, натовкти знахабнілу пику, яка так і молилася на кулаки, але завчасу схаменувся і проявив у стосунках верх дипломатичності. До того ж він згадав, як нещодавно з Герасем, котрий пас на цьому коні і мав з ним винятково розбіжні характери, трапилась кумедія.
Хвицливо крутячи гузном, буцімто в ньому сиділа швайка, кінь на макове зерня не зважав на домагання вершника, і той, щоб не впасти, чіпко тримався за гриву, нестримно завалюючись то на один, то на другий бік. Та падати не довелося: кінь сам собі надумав улаштувати спочинок і з тими думками гепнувся на землю, придавивши Герасеві ліву ногу. Ні настирливе смикання за гриву, ні наполегливе шмагання батогом ні до чого, власне кажучи, не призвели; ногу, яка вже отерпла і скаженіла від болю, звільнити так і не вдалося. Але це ще було півбіди. Було б куди гірше, якби не вчасно підоспіли вони, хлопці, та не примусили коня звестися на ноги, що мав уже намір качатися по траві. Добре, що все обійшлося гаразд, а то б…
У Гриця на губах промайнула посмішка, і він набрав повні легені повітря, щоб повідомити про свої враження Герасеві, як той, сам здогадавшися про що буде мова, зрізав його на півслові:
– Ну-ну…
І не давши отямитись:
– Що будеш брехати?
– Овва! – вклинився Марко. – Ще не остогидло? Їй-бо, як діти.
Сперечальники прикусили язики і кинули один на одного звинувачувальні погляди.
– Диви, диви, що виробляє!.. – відшарпнувся назад Зінько.
Засапаний кінь піднявся дибала, скочив на передні ноги і, закинувши назад голову, щодуху помчав у напрямку села, виграючи на сонці густою гривою.
– Ну, тепер усе, – махнув рукою Зінько, загарбавши віхоть трави. – Шукай чорта лисого!
– Треба наздогнати! – зірвався з місця Гриць і хотів було бігти до своєї кобили.
– Куди намилився?! – спіймав його за руку Марко. – Нехай за ним вовки ганяються. Давно треба злигати його з возом.
У Гриця аж рука посиніла від того, як її стис Марко, і він опустився поруч, давши знать, що нікуди вже не збирається бігти. Марко відпустив Грицеву руку і заходився шкребти свої засмаглі груди. У задумі спитав:
– На чому ж тепер Герась добиватиметься додому? – і, не чекаючи ні від кого відповіді, осміхнувся: – На корові, чи що?
– Нема чого коробитись, – зауважив Герась на гучний сміх. – Треба щось думати.
– А що ж тут думати! – тільки й чекав нагоди Гриць. – Виламаємо тобі дрючка – і поганяй хутчіш. Так хоч буде надія, що зостанешся живий. Хе-хе!
– Хе-хе! – передражнив його Герась. – Було б з чого сміятись.
Гриць замовк і потупився в землю.
Дажбог просувавсь усе ближче до заходу на своїй колісниці, а може й пішки чимчикував до рідної оселі, – на жаль, прадавня міфологія не дала вказівок, яким саме транспортом користувався бог Сонця. Можливо, він перелітав на крилах жайворонка з одного кінця світу на протилежний, бо ж недаремно спостережливі люди кажуть, що ця птаха підіймається аж до самісінького сонця, і з тієї високості долинають до нас лише окремі звуки її чарівних пісень, ніби там і справді співають херувими.
На селі тенором загорлав півень – і клапті голосу його заніс у долину попутний вітерець.
– На-аш, довгалівський, – мляво, ніби спросоння, протягнув Гриць. – Що не кажіть, а наші заспівують перші. Куди тим задрипанцям піщанським!
– Ото ж бо й погано, що перші, – широко позіхнув Герась, – поспати по-людськи не дають.
– Хай там що, а мій півень кричить голосніше за всіх, – не відволікався від думки Гриць. – Як утне вранці під вікном – шибки дзвенять! Півдня ходиш, ніби хто піску у вуха насипав.
При цьому він засунув до вуха мізинця, ніби намагався вилучити звідти залишки вранішнього сміття.
– Зважте-бо краще, куди рябі наші поваландались, – повідомив Марко, уважно вивчаючи сусідні угіддя. – Кукурузки заманулося піщанської!
– Чуже смачніше, – розплився в усмішці Зінько.
Герась лежав горілиць і байдуже слухав ті теревені. Лише після того, як Гриць схопився з місця, мов ошпарений, і побіг до коней, він став знехотя ворушитись.
– А ти куди? – обламав його Зінько. – Дрючка шукати?
Ця думка стала кілком йому в голові, бо він добре знав, що ніхто з хлопців не посадовить його, Герася, другим на свого коня. Кров хлюпнула до лиця, і воно так розчервонілось, як ніби він думав про щось сороміцьке. Мов пришиблений, опустився на землю.
Гриць уже гаталá мчав на своїй капловухій кобилі вниз до струмка. На його лиці проступала та впевненість, завдяки якій він по-книжковому вподібнювався до сміливця, котрий не завагається в битві покласти свою буйну голову. Хлопець шпарко піддавав кобилі під боки і голосно спонукав її до ще стрімкішого бігу. Загнана тварина раптом спіткнулась (чого й слід було чекати) і, мов підстрелена, впала на землю. Вершник шкереберть минув кінську голову і м’яко беркицьнувся в густу траву. Кобила мерщій схопилася на ноги і тривожно затупцювала на місці, а Гриць, розпластавшись, не виявляв жодних ознак життя. Та тут уже підоспіли хлопці, подались до лежачого.
– Грицю… – в сум’ятті нахилився над ним Марко, легенько штурхаючи його в спину. – Чуєш?
Гриць поволеньки підвівся, витрушуючи з голови дрібні квітки, і, не сказавши слова, не без труднощів забрався на свою прудконогу кобилу. Хлопці зчудовано перезирнулись і вимушені були вдовольнитися тим, що все обійшлося. Тепер у Гриця не було ніякого натхнення попускати повід, його сповна влаштовувало пасіння задніх.
– Довше не могли? – як суворий наглядач, зустрів Герась хлопців, котрим коштувало чималих зусиль, щоб знов об’єднати коров’ячі маси в єдиний згуртований колектив.
– Помóвчав би, – втомлено присік його Марко, а про себе подумав: «Чекай лиш, трутню, протрясу я твою опухлу дупу».
Він підняв порожню флягу і запропонував Герасеві наповнити її джерельною водою, мовляв, ті коров’ячі маневри висмоктали з організму геть усю вологу.
– А що я таке, що буду ходити по воду? – потупився набік Герась. – На всіх не настачиш. Хто хоче, хай піде й нап’ється…
– А таке! – відрубав Марко на його занадто прозорий натяк. – Сидиш тут горобцям дулі тичеш. Аж змарнів бідолашний! Хоч одне добре діло зробиш. Це ж не тільки для мене.
– Атож, – підтримав Гриць, – я теж хочу.
Герась замовк і не став далі сперечатись, тим паче він усе рівно пішов би. Марко всунув йому в руки флягу, і він кволо її стиснув, наче боявся роздавити.
– Принесеш води – додому поїдеш верхи, – пообіцяв Марко, таємниче примруживши очі.
Герась озирнувся.
– Чого витріщився?
– Та який же йолоп оддасть мені свого коня.
– Сам телепень! – дохідливо пояснив остаточно роздратований Марко. – Пішов ти під три чорти!
Герась не наважився довше втрясати це питання, бо знав, що Марка перепитувати зайве не слід: може передумати. Тому покірно згорбився і незабаром зник у неглибокій балці.
П’янкі пахощі буйно квітнучого різнотрав’я зненацька вдарили в голову так сильно, що трохи йому забило памороки, але за якусь мить усе минуло. Біля струмка дмухнуло прохолодою, і гаряче тіло злегенька сприщилось. Герась зупинився, огледівся довкіл і взяв ліворуч, до яворів: там били джерела.
Наполохана жаба плигнула у воду і зачаїлася на дні.
– А в смолу б ти гарячу булькнула! – закляв її Герась. – І тут без вас не обійдеться. Знають тільки, що воду каламутити своїми тельбухами.
Він з неприхованим азартом витурив перелякану безщасницю і, схопивши її за ногу, пошпурив геть.
У криничці мешкало кілька джерел, невтомно ворушачи дрібний мул. Герась опустився на коліна, вперся долонями в землю і, згорнувши трубочкою губи, занурив їх у воду. На мить відривався, хекав – і знову припадав до живлющої вологи. Більш аніж досхочу задовольнивши спрагу, Герась добросовісно наповнив ще теплу від сонця флягу.
– Ти часом туди не надзюрив?! – ще здалеку поцікавився Гриць.
– Спробуй лиш, – відказав на те Герась, протягуючи воду.
– Не лапай, – відсторонив Марко Грицеву руку, – не тобі принесено.
– Тпху, подумаєш, – відвернувся той з удаваною гордістю. – Не здохну.
Однак третина фляги клекотала в горлі й тоненькими цівками зміїлася з куточків губ за пазуху всім присутнім, виключаючи водоноса, який чемно відмовився на користь стражденних.
Герасеві за жеребом випала Грицева кобила, хоч як Гриць пручався і кричав, що той опецьок зламає їй хребта. Марко всадовив Гриця поперед себе на свого жеребця, і такою процесією хлопці рушили закликати до єдності розбрідлих корів. Як на лихо, Гриць ніяк не міг пристосуватися до скрутного становища, щоразу підплигуючи та покрякуючи на твердій холці, здебільшого тоді, коли кінь біг учвал, а тому затято канючив Марка змінити алюр. Зате Герась умостився на Грицевій шкапі, як турецький султан, і вдоволено погейкував, хвацько вимахуючи батогом на всі боки, що особливо дратувало Гриця.
