Екран телевізора мерехтить у темній кімнаті - всі вікна наглухо закриті важкими шторами. Сиджу на підлозі і перемикаю канали, один за одним, один за одним. Усюди показують одне й те ж саме, або майже те ж саме. Усюди лиця наших любих політиків і експертів. Вони говорять. Вони заспокоюють. Вони пояснюють. Вони закликають.
«Глобальне потепління», - кажуть вони.
«Екологічна катастрофа», - кажуть вони.
«Сонце не вибухне найближчі кілька сот років», - обіцяють вони.
«Все під контролем», - запевняють вони.
«Не треба панікувати»,- просять вони.
«Ми працюємо над вирішенням проблеми», - пояснюють вони.
«Все сплановано і прораховано до деталей», - повторюють вони.
«Підземні роботи вже підходять до завершення», - стверджують вони.
«Усі, повторюю, усі будуть евакуйовані», - переконують вони.
Ніби їх слова чогось варті.
Не знаю, на якій із численних конференцій і з`їздів сильних світу цього хтось вигадав цей дивовижний проект – але дуже хотілося б на цього дурня глянути. А, може, це хтось так невдало пожартував, а усі схопилися за цю божевільну ідею, як за останню соломинку? Ядерна зима проти глобального потепління. А людство поки закопається в землю, глибоко, ближче до ядра, ніж будь-коли. Щоб перечекати холод. А за цей час ми щось вигадаємо. «Ми щось вигадаємо» - так вони всі і сказали. Я одразу заявив, що все це – повна дурня, навіть дав одне чи два інтерв`ю, але їх так ніколи і не випустили в ефір. Звичайно, хто б сумнівався. Але відмовитися я не міг. Врешті-решт, ядерна фізика – це не просто моя робота. Це моє життя. А рішення приймаю не я. І інших варіантів запропонувати теж не можу – тут вони мають рацію, о так, на це мені не було що заперечити. Я виконую накази. І все.
Але тепер моя частина роботи закінчена. Я передав усі записи, все, знімаю з себе будь-яку відповідальність. Я тепер – сторонній глядач. Спостерігаю і чекаю на порятунок – як інші. Щоправда, до інших не приставлена цілодобова охорона із трьох військових – я ж їм іще знадоблюся. Як будуть «щось вигадувати» там, під землею.
А в місті я тепер майже не з`являюся. Чого? Це зараз зі мною Ївга живе, а взагалі я й так не дуже люблю людей. За весь час у моєму будинку на три кімнати побувало чоловік з п`ятеро, не більше, та й то колеги з роботи. А в особистій лабораторії, під землею, щоб вже точно ніхто не заважав, ну і, звичайно, раптом там експеримент не вдасться, чи що – туди, крім мене, ніхто не заходить. Я вже вирішив, що відмовлюсь від загальної евакуації. Не хочу тіснитись під землею із такою кількістю Homo Sapiens. Я вже все спланував, і сам свою підземну криївку переобладнав, розширив і, звісно, глибшу набагато довелося зробити. Куди копати, щоб із іншим підземним ходом не перетнутися випадково, я знаю – у мене карта усіх їх підземних проходів і приміщень вже давно є. І, як раптом що, то буду знати, як із рештою людей зв`язатися. От тільки навряд чи захочу. Мені цілком вистачає власної компанії. Ну, ще, може, Ївга. Якщо захоче. Не знаю, я її ще не питав.
П`ятдесять три канали, далі, знову починаючи з першого – по колу. Але мені вже набридло. Зупиняюсь на мить – на якомусь каналі ще показують новини – місто, як в калейдоскопі – картинки, картинки, картинки – але тепер його важко впізнати. Люди не надто зважають на одноманітні заклики «не панікувати». Їм страшно, а в такі хвилини злітає увесь поверхневий шар освіти, виховання і цивілізації. Вони трощать вітрини магазинів і супермаркетів, кидаються на будівлі міських і обласних рад, за останні кілька тижнів злочинність вийшла на небачені рівні. Грабують і вбивають просто на вулицях, зранку, ввечері, пополудні. От тільки нікому ловити злочинців і захищати мирне населення. Військові, працівники усіх фабрик, що не мають важливого значення для забезпечення життєдіяльності населення, міліція, навіть пожежники, усі, кого тільки вдалося залучити – риють підземні сховки. Земля потрохи стає схожою на величезний мурашник. І я можу зрозуміти їх усіх, переляканих, у відчаї – їм хочеться вижити. Можу, але не хочу.
Ївга прокидається, сонно кліпає очима і переводить погляд на екран. А тоді здригається. Я одразу вимикаю телевізор – вона ще пам`ятає той день, коли я востаннє повертався з міста і побачив її під супермаркетом. І я пам`ятаю. Вона зіщулилась у якомусь кутку, розпатлана, зажмуривши очі, затуливши вуха долонями, втискалася у стіну, і тремтіла, тремтіла, тремтіла. Кругом неї сипалося скло, хтось кидав камені, хтось бився, хтось поливав бензином якісь уламки. Я тоді забрав її. Мене не рухали. Мене ніхто не рухав. За мною вслід ходить охорона, а у них – вогнепальна зброя і наказ. Але, про всяк випадок, я теж не розстаюся із пістолетом. Шість куль. Про всяк випадок.
Ївга мовчить, тільки кусає губи. Вони у неї вже обкусані до крові, а вона все-одно прикушує нижню губу і мне її зубами. Вона нервує. Вона всі ці дні нервує. А я не можу нічого зробити. Заспокоїти її. Я не дуже люблю людей і мені до них, чесно кажучи, байдуже. До усіх. Але не до Ївги. Не знаю, може це все через глобальне потепління, але мені з нею якось так… тепло. Не можу пояснити, не можу знайти іншого, потрібного слова. Це – Ївга. Перелякана, знервована, неслухняне темне волосся спадає вперед, ховаючи обличчя, а карі очі недовірливо дивляться з-під лоба. Мішкувате вбрання і босі ноги. Кутається у ковдру, стискаючи її побілілими пальцями. Вона завжди мерзне, і іноді я навіть вимикаю кондиціонер, хоча в кімнаті стоїть задушлива спека. У очах зацькована приреченість і вперта настороженість дикої кішки. Нічого надзвичайного, навіть не те щоб гарна, але я чомусь не зміг просто так пройти повз. І залишити її там не зміг. Забрав до себе. Хочеться про неї піклуватися, вберегти її. Хочеться, щоб із нею усе було добре. Бо з нею – тепло. А без неї було холодно. Навіть не зважаючи на глобальне потепління.
Я уже встаю приготувати Ївзі теплого чаю, коли земля здригається, прогинається і тремтить. Зі стелі сиплеться тиньк, шафа гримає на підлогу, обсипаються і б`ються дрібні предмети, скляні прикраси, горнята, тарілки, сувеніри, стугонить скло у вікнах.
Ївга згортається у клубок, зажмурюється і затуляє вуха, і у мене в грудях щось боляче стискається – таким звичним виглядає цей порив. Не даю їй опам`ятатися, хапаю під руки і виводжу із будинку, подалі від стін, що вкриваються дрібними тріщинами, але, ніби, витримують. Назустріч нам вже поспішають мої охоронці. Десь здалеку долинають вибухи і можна розгледіти, як над землею, з боку міста, і другого, і третього, підіймається вогонь.
До дідька, що відбувається?!
На хвилину все затихає, і Ївга помалу віднімає долоні від обличчя. А тоді все повторюється знову, і ще раз, і ще. Небо, фіолетове від диму, тепер темно-криваве на краях – мабуть, до усього ще й спалахнула суха деревина в лісах, вони останнім часом постійно самозаймаються.
- Що сталося?
Намагаюся перекричати гуркіт, але військові хитають головами. Або не чують, або теж нічого не знають.
Коли через якийсь час все нарешті затихає, усі ми полегшено переводимо подих.
І я хочу знову почати розпитувати, але з рацій моїх охоронців долинає голос:
- Увага, увага! Усім: це не навчальна тривога, повторюю, це не навчальна тривога! Аварія на атомних складах, аварія на атомних складах! Усім розпочати негайну евакуацію, повторюю, розпочати негайну евакуацію! Через годину усі входи і виходи буде перекрито! Зберігайте спокій, зберігайте спокій! Збирайтеся коло підземних сховків згідно запланованого порядку і дотримуйтеся черги! Повторюю: зберігайте спокій! У зв`язку із непередбаченими обставинами, операцію «Зима» буде розпочато через дві години! Повторюю: це не навчальна тривога!
Чорт! Я ж казав їм, що ядерна фізика – не іграшки!
Земля знову здригається, і цього разу мій будинок не витримує, стіни починають осипатися. Моя охорона має непогану машину, кажу їм, щоб їхали без мене, а я маю власний сховок, і Ївгу теж не відпущу до якоїсь там бази чорт-зна-де у такому пеклі. Але треба ще дещо забрати з будинку, майже все необхідне у мене вже під землею, у лабораторії. Майже – але не все. Кидаюсь у те, що потрохи перестає бути моїм будинком, порох, тиньк забиваються у горло і майже нічого не видно, але у власному домі я орієнтуюся навіть із заплющеними очима. Швидко збираю необхідне, вивертаюся від меблів, що летять на мене звідусіль, але одна полиця таки добряче б`є мене по плечах. Намагаюся не звертати уваги на біль, видираюся з дому, перечіпляюся коло самого порогу і відповзаю подалі від стін і цегли, що летить навсібіч. Ледве віддихавшись, помічаю, що ані Ївги, ні хлопців-військових тут нема. Схоплююся на ноги і біжу, шкутильгаю, лечу туди, де поодаль від дому, в землі – люк і вхід в моє сховище.
Вони там, всі четверо. Ївга – і троє тих, що мене охороняли. Один намагається відчинити люк, інші з двох боків ідуть на Ївгу. Вона тримає в витягнутій перед собою руці ножа (де тільки взяла, з собою весь час носила, чи що?), верхня губа піднята, ощиривши зуби – схожа на дику кішку, як ніколи. Я не встигаю думати, я витягаю пістолет і стріляю у того, що вже хапає Ївгу за волосся. А тоді у другого, що швидко розвертається мені на зустріч, і збираюсь вистрелити у третього, коло люку, але він розвертається і біжить кудись, мабуть туди, де стоїть машина. Мені байдуже, я не буду думати, що щойно вбив людину, а іншу, схоже, поранив, бо до гуркоту, від якого закладає вуха, додаються крики болю і прокляття. Я міцно обіймаю Ївгу, бо вона знову тремтить, і шепочу, що все буде добре, я ж прийшов, я тепер поряд, завжди буду поряд, все буде добре, чуєш?
Я відчиняю люк – там сила-силенна різних розпізнавальних пристроїв, і усі паролі знаю лише я.
- Посидь тут, - кажу я Ївзі. – Посидь тут, я зараз прийду. Я залишив дещо там, біля дому, я тільки візьму і одразу прийду.
Добре, киває мені вона, я ще раз проводжу рукою по сплутаному волоссю, і вона трохи відсторонюється – вона не любить, коли її торкаються. Така дика – і така беззахисна.
- Все буде добре, - повторюю їй, а тоді розвертаюся і йду за кинутими речами.
На п`ятому кроці я відчуваю, що вона іде просто за мною, - що? – хочу розвернутися і спитати я, але не встигаю, бо гаряче гостре лезо входить мені між ребра і обпалює зсередини червоним болем, а тоді знову, і знову. На четвертому ударі ніж впирається в кістку, розрізає шкіру, сковзає і б`є нижче, в поперек, тягучий, липкий біль на мить осліплює мене, гуркіт навалюється на вуха з новою силою, і я завалююсь на землю, а вона тремтить і здригається, ніби це у неї пробита легеня і це вона не має чим дихати.
Не треба, Ївго, - хочу сказати я, навіщо? – хочу спитати. Я знаю, що ти вагітна, - хочу сказати я. Я нічого не маю проти твоєї дитини, - хочу сказати я. Я любив би її, як… знаєш, я, здається, любив тебе, Ївго, - хочу сказати я. Ти ж не зможеш усе сама, - хочу сказати я. Все було би добре, - хочу сказати я.
Але можу тільки хрипіти, і белькотати, і захлинатися власною кров`ю, і дивитися на біле лице, поки чіпкі пальці акуратно витягають пістолет мені із рук, і обмацують кишені, а карі очі насторожено спостерігають за мною з-під лоба.
А тоді і біле обличчя, і фіолетово-червоне небо, і чорно-синя земля зливаються перед очима у білу пляму, і мене затягує, затягує, затягує туди, поки не зникають усі кольори, окрім чорного. А тоді зникає і він.
Десять праведників – сказав Він. Десять праведників – сказав Він – і всього цього не буде. Десять праведників – а я не зміг і…
