Ніж розтинає повітря, кожна ложка рису - оголений нерв, це як питати себе чи це твоя параноя врятувала тебе від кулі, це як намагатися розчути її шепіт і знову допускати найдурнішу помилку. Це все просто кліше, це фільм Тарантіно на велетенському екрані, вимкнений вентилятор під стелею, але ж він міг би повільно обертатися, такий плаский, приносять попкорн, нічого не вийде.
Ціна була більш-менш нормальною, дев'яносто за 4 фунти, плюс випивка, справжній кулінарний рай, якщо враховувати, що ось вже кілька днів єдиною нашою їжею були сендвічі з супермаркету і картопля фрі. Та сама довбана картопля фрі, яку на цьому чортовому острові додають до будь-якої страви. На годиннику була без п'яти хвилин третя, і хто б міг подумати, що о такій годині клієнт вже не завжди правий.
І от ми сидимо, і, озираючись, тихенько поглинаємо принесені страви. Вони обступають нас, виглядають дуже по-сучасному, з гарними зачісками, з тих, що потребують часу. Вони вдягнені в чорні штани і білі сорочки. Оглядаючи нас, вони перемовляються між собою незрозумілою нам мовою. Звичайно це все можна було б списати на параною, а також на втому і недосип, проте є щось вороже і владне в їх загрозливих інтонаціях. Вони, практично, не відповідають на наші запитання. Видно, що не хочуть щоб ми розмовляли. І серветки нам, судячи з усього, також не принесуть.
Чутно ніби в замку повертають ключем. І от я на власні очі бачу, двері зачинено. В голові проноситься все моє життя: мої спогади - хороші і погані. Хотілося б звичайно ще пожити, але в цілому все було не так вже і погано. Я прожив цікаве життя. Оглядаю своїх друзів за столом. Все як і було, думаю вони теж дійшли подібного невтішного висновку. Нема нічого гірше ніж піти в розквіті сил та ще і так безталанно.
Я намагаюся покінчити з останньою ложкою рису, проте вона, здається, хоче жити вічно. Але ж я просто хочу доїсти свою порцію і піти. Я намагаюся уникати візуальних контактів - це їх лише розізлить, а ми не можемо собі зараз цього дозволити. На тарілці залишається трохи рису. Я пам'ятаю про нього бо на столі страшенний безлад. Не так вже легко їсти коли навколо коїться подібний жах. Але ось, тарілка вже більш-менш пуста і наш час майже збіг.
Ми все розуміємо без слів, ми всі знаємо, що може статися з останніми. Я дивлюсь своїх друзів і ми розуміємо, що треба попрохати про рахунок. Я роблю глибокий вдих, намагаюся ні про що не думати і піднімаю руку. У мене немає останніх слав, лише різні теорії щодо того, як все закінчиться.
На рахунку дев'ятнадцять шістдесят. Я розраховуюся двадцяткою і мені віддають решту. Нам відчиняють двері, нарешті ми вільні.
Ми швидко крокуємо далі, раді, що залишилися живими, але з гірким відчуттям сорому за все інше.
