Знадвору знову стукали у вікно. Обережно так. Сторожко. Їй зовсім не хотілося виборсуватися із полону спогадів, проте стукали вже втретє, і саме це й було дивним із огляду на зимову морозну ніч і п’ятий поверх, на якому вона жила. Не вмикаючи світла вона піднялася зі стільця й визирнула у вікно. Насуплені хмари повністю закривали нічне небо і сердито поглядали згори на землю, що ховалася в мороці. Холодний вітер завивав десь поміж хмарами й землею і, граючись, гуркотів погано прикріпленим дашком над вікном, а десь далеко унизу, у приватному секторі, немов би змагаючись із вітром, сумно вила собака.
У майже цілковитій навколишній темряві, здавалося б, існували тільки вона та самотня зірка, що дивом пробилася крізь хмари. І ще хтось там за вікном, десь на підвіконні, тріпотів у снігу і стукав у скло. Крізь ніч їй не видно було, що ж там таки відбувалося, і тому вона дістала із шафи ліхтар і посвітила туди. Усе підвіконня було поховане під глибоким шаром снігу, який одразу ж заблищав різнокольоровими блискітками у світлі ліхтарика. Якась птаха вовтузилася там, не маючи змоги виборсатися зі снігу, і вона, обриваючи власноруч ще восени наклеєні на щілини смужки паперу, відчинила вікно навстіж.
Вітер одразу ж увірвався досередини і почав хазяйнувати на кухні. Серце відчуло холодне повітря і закалаталося, мов несамовите. Клятий атеросклероз нагадував про себе щодня. Лікарі спочатку не могли визначити причину її раптових запаморочень та втрат рівноваги, і казали, що це звичайнісінький підвищений тиск, що природно для її віку. Проте приступи повторювалися, а вони все ніяк не могли нічого нарадити. Аж по тому, як вона останнього разу пролежала під крапельницею півтора тижні, лікарі таки визначилися з діагнозом. І хоча й трави збирала, і за народними рецептами готувала чаї та настоянки, все вже було у неї готово до поховання: свічки, хустки, гроші на похорон і на панахиду.
Морозячи руки, вона витягла птаху зі снігу, а серце ще дужче стало тріпотати й заходитися, аж защеміло десь під грудьми усередині. А може то їй шкода стало цієї пташки, котра вся забрьохана снігом вже майже покинула борсатися в її руках. Серце не збиралося втихомирюватися, тож вона поспіхом причинила вікно й сіла знову на стільця. І дивний щем почав заспокоюватися, серце потроху зупиняло свій біг, гупало все тихше й тихше, а пташка стала відтавати, і, зненацька, піднявши дзьоба, подивилася просто на неї.
Колись це вже було. Здається позаторішньої осені. Вона пішла по хліб і забула зачинити вікно на балконі, а сильний снігопад, перший снігопад цього року, наніс туди купу снігу, у якому вона, прийшовши додому, знайшла замерзле, геть обліплене снігом пташеня. І тоді чомусь з’явилося у неї в грудях дивне відчуття, що саме до неї прилетіла ця пташка.
За зиму вона відігріла і виходила її. Зацікавлена тим, кого ж таки принесла до неї негода, вона знайшла книжку і прочитала там про невеличких птахів, що мають довгого хвоста і трохи загнутого дзьоба, темно-сіре згори і сірувато-біле на споді забарвлення, і називаються зозулями. А ще прочитала, що зозуля першою летить у вирій і останньою прилітає з нього, і, начебто, народ вірить, що вона є хранителькою ключів од вирію, куди відлітають усі птахи.
З книги випливало, що гостювала у неї таки зозуля, котра чомусь не відлетіла у теплі краї разом з усіма. Оскільки птаха через обмороження виглядала дуже обскубаною і добре мерзла через це, бо ж батареї у квартирі зовсім не гріли, вона навіть пошила їй маленьку одежинку із прорізами для крил, і зозуля тепер уже добре вдягнута гордо походжала хазяйкою по кімнаті, зазираючи в усі кутки. Так вони зимували, і птаха, здавалося б, зовсім призвичаїлася до неї. Проте одної ночі навесні, вона необачно заснула, залишивши кватирку відчиненою, і тоді наснилося їй, як та одежинка дивним чином немовби приросла до пташки, перетворившись на пір’я, і зозуля, змахнувши крильми, вилетіла у вікно. На ранок її у квартирі вже не було.
Учора цілісінький день летів сніг. Вона щогодини, аж до самої темряви, вибирала його із годівниці на балконі, підсипала туди зерно, а потім зморена, не вмикаючи світла, повечеряла й сіла відпочити на стільці посеред кухні.
Ночі для неї завжди були нерадісними. Особливо взимку, коли темрява ставала довшою, а спати зазвичай не хотілося, як усім старим людям. Тоді тихий смуток сірою ковдрою огортав їй душу, і вона довго сиділа, пересіюючи крізь сито власної пам’яті своє життя, дослухаючись до булькання старого холодильника та вовтузіння домовиків у шухляді з нитками, а Свята Варвара зі старовинної ікони на стіні спокійно поглядала на неї, немов би усе розуміючи і благословляючи її.
Сон не йшов, і вона згадувала минуле, як ходила за 8 кілометрів у початкову школу в селі Золотарівка і навесні, коли вода після танення льоду розливалася по луках перебрідала холодну воду по двічі на день, як вони з матір’ю, бо ж батько загинув на фронті, пережили війну і повоєнні роки, як навчалася у Миргородській школі шовководів і потім працювала на Прядильно-трикотажній фабриці рівничницею. Згадувала сина Сергія і чоловіка Андрія, після розлучення із яким переїхала у Кременчук, де працювала декілька років водієм тролейбуса аж поки не вийшла на пенсію. Пізніше, уже пенсіонеркою, вона знову переїхала у Полтаву, де жив її син із сім’єю, проте вже більше не виходила заміж, щоби залишити квартиру онукам.
Домовики жили у неї уже давно. Вперше вона помітила це, ще коли жила у Кременчуці, коли, зазирнувши до шухлядки з нитками, знайшла їх усі геть позаплутуваними між собою. Вона звичайно ж порозплутувала усе, поперемотувала і поскладала до ладу, проте наступного ж ранку вони знову були безладно переплетеними між собою. Так повторювалося кілька тижнів, аж доки вона не вирішила залишити ту шухлядку у спокої, і відтоді в ній жили її власні домовики. Коли переїжджала до Полтави, вона забрала їх із собою разом із клубками, й ті продовжували плутатися навіть у новій квартирі.
А була вона швачкою. І хоч працювала за все своє життя на багатьох роботах, тільки коли вийшла на пенсію стала постійно шити на старій машинці, котра ще від бабусі залишилася їй у спадок. Роботи вистачало: і себе обшити, і позалатувати те, що приносили онуки, і, можливо, у вільну хвилинку, вишити рушника чи подушку на подарунок. Старенька машинка не могла вже шити так, як раніше, бо ж деякі деталі за багато років позтиралися майже нанівець, а деталей до такий «ланців», як називав машинку син, зараз ніде не можна було знайти.
Шиття було, напевне, чи не єдиним її заняттям, що давало розраду й розганяло важкий настрій. Тихо, немов її доля, тяглася за голкою шовкова нитка. Повільно оберталося колесо спогадів. Печальний вітер гудів за вікном, і вона інколи уявляла себе паркою, старою і немічною, що краяла та зшивала людські долі, бо ж краяти, означало не тільки різати, а й кроїти, і завдавати душевного болю.
Сумно й самотньо жилося їй на цьому світі. Кожної осені вона бачила у небі старіючих, як і вона сама, птахів, що ключами, спочатку поодинці, а далі вже невеликими зграйками відлітали у вирій, забираючи з собою її роки, і тоді вона особливо відчувала старість, споглядаючи хмари й птахів, згадуючи радості і печалі свого життя.
Іноді вона на деякий час забувалася неспокійним сном, і тоді у її снах оживали птахи на вишитих рушниках, з’являлися сиві старці із довгими бородами, а десь далеко кувала невидима зозуля, ознака самотності й нещасного сімейного життя..
Кілька останніх ночей приходив у сон і Йосип Ворона, найдавніший із відомих їй предків, її прапрапрапрадід по материнській лінії, котрого пан Колісник, власник хутору Колісниківка, перейменував із Ворони на Журавля, бо ж бач Ворона - то осіла птаха, а Йосип якраз і був у пана зайдою. Щоправда він також був вільним козаком, хорунжим і добре освіченою людиною, що дозволило йому потім займати високі посади у панському господарстві.
Йосип Ворона непомітно з’являвся їй перед очима, довго стояв, сумно дивлячись на неї, а потім промовляв: «Не бійся…», і вона відповідала йому, що зовсім не боїться. Тоді він знов сумно усміхався і повторював: «Не бійся… Я ж також із пташиним прізвищем…». А вона все перепитувала його, проте він не відповідав, а тільки віддалявся від неї розчиняючись у сріблясто-сірій імлі снів.
Звідти, можливо, од предків, бо ж таки мати її була Журавель, і залишилася у неї на все життя любов до птахів. Кожної зими вона вивішувала для них за кухонним вікном годівницю, власноруч зроблену із пластикової пляшки, і вони прилітали, вже знаючи про підгодоване місце.
Голуби завжди прилітали парою, та так, що одразу їла голубка, а голуб сидів і чекав, осторонь. Невеличкою зграйкою у пошуках їжі навідувалися синички, а голуби їх одганяли, проте ті таки вихоплювали у них з під дзьобів дрібні крихти корму, а потім прилітали коричнювато-буруваті горобці-розбишаки і розганяли усіх. Одного разу були навіть снігурі, котрих вона тут у місті не бачила ще з молодості, проте її знайома зозуля скільки вона не чекала її, визираючи щодня у вікно, не з’являлася аж до тепер.
І зараз, цієї ночі, те давно забуте відчуття, немов зозуля прилетіла саме до неї, повторювалося. Птаха дивилася їй у вічі, а вона похапцем згадувала знайоме пташеня: «Та чи не та ?», проте приспані дрімотою думки ніяк не хотіли ворушитися.
- Збирайся …- немов би промовила тихим голосом десь глибоко у її голові зозуля.
- А що мені збирати ?- подумала вона ,- Та й куди?
- У Вирій…- відповіла птаха .- Стара парка втомилася, і тепер ти будеш міряти життя іншим, так як продовжила його мені.
І вона вже не зчулася, як піднялася зі стільця й відчинила вікно. Зненацька у неї немов би виросли крила, і разом із вогняними жар-птицями на рушниках вона випурхнула за зозулею, голос якої продовжував розказувати їй про майбутнє вічне і щасливе життя у Вирії, що віддавна у народі вважається також і раєм…
Зозуле, подруго моя,
Коли по смерті
Гірською стежкою ітиму,
Нехай твій голос, як тепер,
Мені говорить про те саме.
