Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2685
Творів: 51016
Рецензій: 95760

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 32587, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '44.210.99.209')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Альтернативна історія

Степ ірландський, друк український

© Антон Санченко Статус: *Експерт*, 26-03-2012
Видавати літературні часописи та альманахи – така ж базова потреба будь-якого графомана, як строчити ямби хореєм, чи вальтескоттівські романи про сотника Костомару й гетьмана Брюховецького. Пушкін не тільки писав «Онєгіна» спеціально винайденою для такого випадку онєгінською строфою, але й видавав журнал «Соврємєннік», щоб друкувати Гоголя, який, як відомо, позичив сюжет свого «Ревізора» у того ж Пушкіна. А Панько Куліш не тільки вставляв «привіти» своїм друзям кирило-мефодієвцям і першому ректору відновленої у 21 столітті Могилянки до тексту своєї «Чорної ради», але й видавав часопис «Основа», щоб друкувати Машеньку Марка Вовчка. Іноді мені хочеться стати художником і намалювати на цю тему дві картини «Автор Микола Гоголь потайки занотовує на манжетах анекдот редактора Олександра Пушкіна про ревізора» та «Письменниця Ганна Барвінок знаходить в кабінеті редактора Панька Куліша частину жіночого вбрання письменника Марка Вовчка».

Тобто вже з цих двох класичних прикладів стає зрозумілим, що видання часописів – весела справа. Це в радянський час оті вже згадувані «товстуни» зробили її справою страшенно відповідальною, а отже дуже нудною й надутощокою, а наступнику Пушкіна Некрасову траплялося програти  «Соврємєннік» в карти. До речі, „Соврємєннік” тоді виходив накладом 600-700 примірників. Тобто нагадував, швидше, оті напівперіодичні видання України-2000, про які я збираюся писати, ніж ті пафосні «товстуни»-мільйонники, про які я вже написав кількома розділами раніше.

Бо якщо є справді вічна потреба людини писучої, то це потреба десь друкуватися. Тож не дивно, що нові, добре забуті старі й якісь пульсуючі часописи виникали весь час, щоб через номер-другий тихо-мирно, або й з тріском і скандалами, припинити своє існування. Зазвичай це траплялося одразу по тому, як головному редактору вдавалося опублікувати на сторінках свого часопису свій роман-трилогію, яку відмовилися публікувати усі інші через брак фінансування. Втім, не всі меценати тогочасних журналів були корисливими  графоманами, траплялися серед них і фанатичні читачі, які самі нічого не писали, і навіть горілкою торгували тільки з любові до мистецтва – щоб було на що видавати оті часописи. Тому мене аж ніяк не дивують культові часописи, до редакції яких треба пробиратися через кондитерський відділ супермаркета.

Мене дуже тішить, наприклад, історія з журналом «Однокласник» і тодішнім мером Києва Омельченком. В нього саме онука до школи пішла, а читати дитині й нічого. Отож Сан Санич хазяйновито й терміново знайшов у міському бюджеті гроші, щоб профінансувати саме журнал для школярів. «Однокласник» вражав усю свою автуру невідворотністю гонорарів – річ, про яку автори більшості тодішніх журналів вже просто забули й боялися навіть спитати в редакціях, щоб головний редактор не почав битися в істериці й нищити ні в чому не винні вазони на підвіконнях. А «Однокласник», виявляється, міг впродовж року розшукувати автора, в якого змінилася адреса, телефон і прізвище, щоб заплатити йому кревні й примусити розписатися у відомості.

А ось «Молоду Україну», яка теж фінансувалася з міського бюджету, і теж, подейкують, самонадіяно платила гонорари, Сан Санич закрив, бо сучукрліти матюкалися й постмодернічали. А ну як онука випадково вподобає той постмодерн? Втім, скажімо, «Четверту революцію» Солодька Доній в МУ встиг надрукувати, перш ніж подався в депутати, й на тому спасибі. Природа не терпить порожнечі. Варто було зловмисникам закрити «Молоду Україну», як... Втім, ця історія варта докладнішої оповіді.

Одного дня я знічев’я зайшов у гості до свого друга Олексія Нікітіна попити пива «Оболонь», тоді воно ще було смачним, і вийшов звідти вже редактором щойно заснованого часопису „Фабула”. Вірніше – третиною редактора, бо часопис виявився тримовним, англо-українсько-російським, і мені доручили українську його дивізію. А сталося це тому, що саме в той же час з тієї ж причини у гості до Нікітіна зайшов не тільки я, але й ірландець на ймення Оуен, який вже декілька років мешкав у Києві постійно, і святкував день Святого Патріка щоп’ятниці в пабі «О’Брайанс», де Нікітін його колись і здибав. Треба сказати, що інший генделик, «Ольжин двір», в подальшому став нашою штаб-квартирою, видавати журнал у пивному барі, під фірмовий салат „Холестеринчик” – то було дуже по-ірландськи і дуже правильно, і, підозрюю, що значно веселіше, ніж у солідній редакціїї з секретарками, редакційними колегіями й здачею номера і друк. Недарма Нікітін пізніше зробив той «Ольжин двір» основним місцем дії свого роману «Маджонг» про київських букіністів, художників, бандитів, білявих мільйонерок і рукопис третього тому «Мертвих душ». Почитайте якось принагідно, Київ, який ми любили, схоже, скоро залишиться лише в таких ось романах.

В Олексія Нікітіна, як у справжнього письменника і лауреата Короленківської  премії, були дуже гарні кабінет, дружина і бібліотека. Дружини саме не було вдома, в неї була ота здача номера в якомусь глянці для чоловіків зі Світланою Лободою на обкладинці. Пити пиво за письмовим столом червоного дерева з двома тумбами і прес-папьє, відкорковуючи бронзовим ножем для розрізання сторінок книжок, які в 19 столітті, як ви пам’ятаєте, виходили з друку необрізаними, доволі незручно, тож ми сиділи саме в бібліотеці, і мова якось сама собою зайшла про літературні журнали.

В Ірландії все було геть інакше. Там літературні журнали продовжували видавати переважно в університетах. Там же, на місці, їх читали і ще й обмінювалися з іншими навчальними закладами. Ірландія вже була не та. З часів, коли саме там повідкривали свої європейські штаб-квартири і виробництва усілякі самсунги, джівісі, панасоніки й гугли, а Ірландія стала демонструвати усі ознаки чергового економічного дива, ірландці забули читати Джойса й стали рахувати Вашингтонів та Франклінів. Оуена, чийого пращура Джойс двічі згадав на прізвище чи то в «Уліссі», чи то в «Портреті художника в юності», це геть не влаштовувало. Франклін може й винайшов громовідвід, але жодним словом не згадав його дідуся. Тому Оуен і втік до Києва. Але підступні Вашингтони і Франкліни переслідували його і тут. Київ вже теж ставав геть не той. Тож ірландець Оуен не бачив кращого метода боротьби з цими заокеанськими портретами (не художників і не в юності), ніж витратити їхні самовдоволені мармизи на видання українського літературного часопису. Усіх київських писак-англофонів він знає («О’Брайанс», йес оф корс). Якби він знав наших місцевих авторів, то давно б вже замутив перекладний тримовний часопис і розсилав би його по ще вцілілих під навалою тих заокеанських президентів кафедрах славістики.

Оскільки розмова велася єдиноможливою мовою міжнародного спілкування в Києві, тобто англійською з ірландським акцентом, мій друг Олексій Нікітін спочатку ввічливо перепитав, чи правильно він зрозумів наміри Оуена. Переконавшись же, що непорозуміння не сталося, мовчки потягнувся до якоїсь шафи своєї чудової бібліотеки і мовчки став викладати перед ошелешеним гостем (та і не менш ошелешеним мною) на дуже доречний у цьому випадку журнальний столик усі ті журнали, часописи й альманахи, які певний час виходили в нашому давньому місті і в нашій молодій державі в непевні 90-ті та зажерливі нульові роки, попри повну відсутність хоч якогось державного фінансування портретами Рюриковичів та, Франка та Шевченка (ні Леся Українка, ні тим паче Григорій Савич в ті часи ще не були в обігу). Виходив не кепський пасьянс із журналів.

Тут були: донецькі часописи „Многоточіє”, „Кальміус” і „Отражєніє”, дніпропетровські „Січеслав” та „Стих”, франківський „Четвер”, житомирський „Орфей”, луцькі „Птаха” і „Терен”, миколаївські „Білий ярлик” та „Літера-Н”, запорізькі „Артикул” та „Часник”, кременецький „Курінь”, львівські „Шум” та „Ї”, рівненські „Мистецькі грані”, тернопільська „Пектораль”, криворізькі „Кур’єр Крив басу” та „Артефакт”, канівська „Склянка часу”, харківські „Березіль” та „Тьомниє аллєі”, чи то київський, чи то черкаський „Крєщатік”, впевнено київські „Майдан”, „Колегіум”, „Ренесанс”, „Зоїл” – і це ще була лише перша книжкова полиця.

Попри таке розмаїття чи не про кожну нову карту в цьому пасьянсі хазяїну цієї дивної колекції доводилося пояснювати:

- Один чи два номери. Не знаю, чи ще виходять. А цей ось точно вже припинив. А цей тепер видається в Берліні, - навіть інтонаційно наводячи свого ірландського гостя на правильні висновки про те, чим швидше закінчиться уся ця затія. Але мабуть ірландські та українські інтонації дуже різняться, чи ірландці взагалі ще ті упертюхи й фаталісти, але необхідного враження на без п’яти хвилин мецената це не справило.

- Видаємо! – оптимістично вирішив він, скріпляючи нашу троїсту угоду трьома келихами „Оболоні”. І ми таки видали напророчені Нікітіним два номери з інтервалом в рік. Синенький та зелененький. Я не думаю, що хтось, крім надрукованих в часописі авторів та перекладачів, їхніх друзів, та кількох дивакуватих студентів в Ірландії, США, Великобританії, Норвегії, Австралії, Німеччині, Швеції, Угорщині, Канаді та Японії  взагалі довідався про його існування, але, щиро кажучи, усі подібні часописи саме для авторів і видаються. Досі пишаюся, що саме ми вперше видали Отара Довженка й Катріну Хаддад, а мої подільники теж мабуть чимось там пишаються щодо росіян та англійців, кого саме з них видавали подивитися мені доволі легко, а щодо пишання якось не було нагоди спитати. Тож так і не знаю, чи пишається Оуен тим, що надрукував Фоєра, чи Нікітін тим, що видав Хургіна, чи це для них в порядку речей.

Найбільша морока, як виявилося, була не з авторами, а з перекладачами. За коцепцією журналу більшість матеріалів повинна була йти в двох мовних версіях. Досі незлим тихим словом згадую Оуенову статтю «Впливи ірландської літературної традиції на поезію Шеймаса Хіні», саме прізвище поета-нобеліанта для якої в наших перекладачів було заведено записувати шістьма різними способами, та ще й Бродський поплутав, присвятив-був колись йому віршика вже з геть неправильним написанням. Що вже казати про зміст статті, повної неперекладаних не тільки ірландських, але й скандинавських реалій. Бо, наприклад, місто Дублін, виявляється, названо на честь якогось прадавнього вікінга. Хто хоче повправлятися в цій захопливій грі, пропоную пошукати відповідник, скажімо, до слів “wintering out”. А щоб Оуенові теж життя медом не здавалося, я підсунув йому на переклад статтю про давню українську літературу, яку мені довелося писати російською, бо іншої він не знав. Теж ще те задоволення, як виявилося. Особливо, коли намагаєшся російською сформулювати, яку сам літеру вигадав Мелетій Смотрицький. І вже взагалі з якимось задоволенням садиста я чекав на те, як Оуен в свою чергу впорається з отим «ге з дашком».

Статтю про Бабеля, написану онуком якогось англійського моряка, який під час війни ходив з конвоями на Мурманськ, перекладала одеситка, яка щойно переїхала на ПМЖ до Ізраїлю, й щедро коментувала  листах усі ляпи цього Папая-морячка, бо Беня Крік був для неї практично ріднею. Оповідання Джонатана Фойера (так, Оуен показав нам, як запросто можна отримати для друку найсвіжіше оповідання будь-якої заморської знаменитості, якщо листуватися з нею напряму, а не через агентів, шкода, що він не встиг написати таким чином якому-небудь Маркесу) перекладав, здається, львів’янин, який вдосконалював розмовну англійську на збиранні полуниць у графстві Кент. Уявляю, як органічно він переклав би ще й «Два фургони» Левицької, якби це доручили йому, а не Світлані Пиркало.

Тобто, якось самі собою, добровільно і дистанційно, познаходились не тільки автори, яких і шукати ніколи не треба, варто лише свиснути, але й перекладачі. Але саме на них наш проект і погорів. Бо в результаті цієї титанічної праці Оуен по-перше вивчив російську трохи краще за стандартний експантріантський набір «оустановітьє оузле мегезіна», а по-друге закохався в перекладачку свого власного оповідання, яку йому довелося довго консультувати, хто такі «лісові керни», до яких саме країн тікали ірландські графи у 16 столітті, і що навіть голодомор в ірландців теж був свій, домашній, англійці теж виявилися премилими людьми, як сказав би з такого приводу Хемінгуей, якому з українськими прізвищами пощастило ніяк не менше, ніж Шяймусу Гіні (так для нашого часопису переклав ПІБ нобеліанта Лев Грицюк).

Завершилося все справжнім ірландським весіллям посеред Києва, Оуенові вдалося навіть знайти якихось етномузикантів, які грали виключно кельтську музику на екзотичних народних інструментах на кшталт ірландських волинок та флейт, тож з Ірландії йому довелося виписувати лише танцюристів, якими зголосилися бути усі його двоюрідні брати-сестри, дядьки, тітки й небожі на чолі з батьком-матір’ю. Бо від нашого весілля ірландське відрізняється саме тим, що на його початку усі швиденько напиваються ірландським віскі, зовсім не закусюючи, а потім столи зсувають в куток, і дають лиха не лише закаблукам, але й підлозі, стільцям, столам, стінам і навіть стелі і люстрі гостинного ресторану на Андріїівському узвозі, бо іноді здавалося, що зараз уся старовинна будівля ввійде в резонанс з тим ірландським степом, зніметься з якоря й покотиться схилом просто на Поділ.

- Ірландці, звичайно, селюки, але як танцюють, - сказав нам з Нікітіним якийсь англієць з Оуенових київських колег, зрадливо притопуючи своєю городською ногою, а потім не втримався і собі вискочив у коло танцюристів, де кавалери саме видригували якісь неймовірні вихиляси ногами перед дамами, кружляли їх, а потім мінялися партнерками, і так по колу. Втім, англійцеві одразу не пощастило, він встиг непереконливо, геть не по-ірландськи, витанцювати довкола всього однієї Оуенової рудої сестрички в ластовинні, а наступною партнеркою йому трапилася одразу ірландська матінка, яка не тільки відмовилася з ним тацювати, але й вигнала геть з кола зі словами:
- Що роблять англійці на нашому весіллі?

Англієць повернувся у коло глядачів посоромленим і роздратованим.

- Чортові ірланці! Кажу ж – селюки! – заходився він жалітися нам.
- Баді, - сказав йому Нікітін. – Боюся, в цій країні ти ні в кого не знайдеш співчуття. Бо ми – теж селюки.
І наче на підтвердження його слів музиканти дограли чергову ірландську мелодію, і вшкварили щось гуцульське. Якби не українська мова пісні, різниці б, мабуть, ніхто б не помітив.

Коли в коло вийшла танцювати наша наречена, яка на знак пошани до Ірландії навіть весільну сукню обрала зеленого кольору і не менш тижня вчилася витанцьовувати отой непідвладний жодному англійцеві ірландський степ під керівництвом щонайменше самого Чапкіса, так вдало в неї виходило, ми з Нікітіним перезирнулися і якось одностайно вирішили, що цей наш журнальний проект завершено. Бо будь-яка українська дружина значно краще впорається із завданням прилаштувати кудись десяток-другий зайвих портретів Бенджаміна Франкліна, ніж три інтернаціональних вар’яти, поведених на літературі.

Мені так і не вдалося опублікувати на сторінках нашого часопису роман-трилогію, бо я просто не встиг його написати, я взагалі чомусь завжди починаю писати трилогії, а виходять в мене в кращому випадку оповідання. Нікітін теж щось просовався зі своєю вже готовою повістю „Істемі” аж до третього, вже майже готового, випуску. Тож ми ще й несподівано виявилися цілком альтруїстичними видавцями, хоча й не торгували горілкою і не відрізнялися мотивами від більшості отих мандрованих журналів. Втім, в літературних богів мабуть існує якийсь взаємозалік. Бо одразу по весіллю моїм „Мандариновим шляхом” зацікавилася „Роман-газета”, а „Нариси бурси”, перш ніж вийти окремою книжкою, друкувалися потім в „Київській Русі”, „ШО” і „Дніпрі”, а в Нікітіна знайшлися видавці для його романів у Росії.

Теза про те, що природа не терпить порожнечі підтвердилася тим, що саме тоді в київських книгарнях з’явилося перше число луцької „Нової прози”, яку розпочав видавати Юрій Сичук, який часу не гаяв і саме закінчив свою трилогію. Тобто робив усе в правильній послідовності, а не так, як ми.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

цікавая вєщіца :)

© koka cherkaskij, 28-03-2012

Ось, як все було!

© Ігор Скрипник, 27-03-2012

Пане Антоне, ви дійсно експерт)

© Надія, 27-03-2012

Дякую

© Зоряна Z, 26-03-2012

Доземний уклін

© Наталка Ліщинська, 26-03-2012
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.85644793510437 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …