Все завмерло. Оця мить, що тривала лише якусь наносекунду, змінила все світосприйняття. Коли Оксана побачила коханого в обіймах своєї вірної, ще колись справжньої, подруги, її світ впав. Розбився на мільйони крихітних блискотливих скалок, вдарив громом в чорну пустку її щойно змертвілої душі. Оксана не кричала, не плакала, не допускала думки про самогубство. Вона просто йшла спокійною звичною, такою легкою і тихою ходою. "Жити без душі не боляче, - навіть приємно." Ще п'ять хвилин тому дівчині здавалося, що кожна мить наповнена ароматом японської сакури і незмінно важлива для душі. Її кохання було сонячним, променистим. Воно вигравало всіма барвами дорогоцінного місячного каменю. Наче вчора Оксанка милувалася мережним заходом сонця разом з коханим. Сьогодні все так само, але без людини, що жорстоко вбила, затоптала в придорожню сіру пилюку єдину живу істоту в єстві дівчини – душу. Вона розуміла, що ситуація найбанальніша, але…
У "Бістро" пахло кавою і свіжою випічкою. Огрядний чолов'яга, років сорока, замовив собі келих масандрівської мадери. Кілька невправних рухів молоденької офіціантки і чудовий бокал розлетівся на мільйони сяючих осколків. Оксанка зачаровано дивилася на це. Бордові краплини мадери повільно зливалися в калюжку. Здійнявся лемент, метушня, а дівчина бачила лише провалля душ і сяючих осколків…
