Уперше звузилися зіниці – і враз замруживсь. Вереск, перший плач, мов крик чогось первинного, істинного, голос прадавнини в невинних устах. Та ні. Ніхто тут не зрозуміє. Даремно репетувати. І воно змовкає. Жагуче присмоктується до материного молока.
– На кого схожий?
– Не знаю…
Хіба в зморщечках того рум’яного личка видко чиїсь риси?
Відкрив оченята.
А втім? Вона зирнула в ті очі й жахнулася. Жахнулася глибини. Там бо побачила, перше, себе: два маленьких зеленавих люстерка заглядали в її душу.
Тоді побачила Його, кохання всього свого життя, народжене знову, – щось палке й нестримно радісне ввірвалося й заклекотіло в грудях, бажання виплекати, виховати такого ж розумничка, щиросердного й відданого, як татко.
Потому спостерегла в тих оченятках увесь рід свій: матір свою й бабусю, царство їй небесне. Помітила десь упертість батька й мудрість діда.
І раптом – пронизливий біль: український народ постав у тих озерцях, віддзеркаленнях душі. Її душі, його, їх спільної, української. Чула, як з її молоком сповнювалося досвідом поколінь нове серце. Передчувала, як постане з того сильний дух і воля.
Знову побачила себе й кохання своє. Ніби яблунька, породивши новий плід, згадала кісточку, з якої виросла. Налиється яблучко, упаде, родить нову яблуньку. Тут же ж, у цьому самому вкраїнському садочку зросте вона, щоб потім знову обродитися новими яблуненятами.
І так не буде нашому роду переводу. Ви лиш не відкочуйтеся далеко від яблуньки своєї, яблунята…
