Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2551
Творів: 46239
Рецензій: 90346

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Казка

Тітуся-Мудруся та її друзі (історія 4)

© Тала Владмирова, 23-03-2012
                                     Четвер
                          Кобилка, що полюбляла заквітчувати гривку

- Парк – то найкраще, що є в нашому містечку!
Тітуся-Мудруся задоволено зітхнула й опустилося на лавку, чию спинку прикрашав різьблений усміхнений дракончик. Потім обережно примостила поруч свій чарівний кошик.
- О ні, люба пані! Парк – найкраще, що є у всьому світі! – привітно озвалася Квітка, делікатно постукуючи підківками по чисто виметеній алеї.
Вона в цьому була твердо переконана. Так само твердо, як і в тому, що вона –найгарніша лошичка у світі.
З останнім, певно, погодилися б і численні друзі Квітки, але вона ще й була майже найскромнішою кобилкою у всьому містечку. Тож ніколи не хвалилася своєю вродою. Хіба тільки щиро раділа, коли в парку з’являлися калюжі.
Звісно, вона ніколи не лізла у дощову воду: вона ж бо не порося, а добре вихована кобилка! Просто у калюжі гарно видивлятися на себе, якщо поблизу немає люстерка. А калюжки у парку знайти легше ніж дзеркальця.
А ще, Квітка дуже любила катати верхи дітлахів. Їй завжди здавалося, що всі, хто хоч раз проїхався на її спині, обов’язково потім стануть відомими мандрівниками, письменниками чи спортсменами. Або вчителями чи лікарями, а це – не менш важливо. А головне, усі вони стануть гарними людьми й турботливими батьками. Й колись обов’язково розкажуть уже своїм дітям, як то чудово – кататися верхи!
Певно, так воно і було: коні завжди добре відчувають, чи гарні люди їх вершники?
Але найбільше вона полюбляла квіти. І не тому, що була їх тезкою. І, звісно, не тому, що збиралася їх їсти: її завжди годували корисним вівсом, а в парку вистачало не менш корисної і смачної для коней травиці. Квітами ж, на її думку, слід було милуватися. Ну, може, ще заквітчувати її довгу густу гривку.
Шкода, що її отак прикрашали квітами лише на свята! Це була чи не єдина велика прикрість в житті нашої знайомої. Вона навіть уявляла, як одного разу зустріне узимку Діда Мороза.
«Я знаю, що ти була гарною лошичкою увесь рік!» - скаже дідусь й усміхнеться в свою кошлату бороду. – «Я хоч і живу на Північному полюсі, але завжди чую дитячий сміх, де б він не лунав. А скільки малюків весело сміялися, сидячи у твоєму сідлі! А від веселощів швидше ростуть чарівні ялинки, на яких під Новий рік з’являються гарні прикраси та подарунки. Тож і ти має тепер гостинець!»
І тоді в гривці Квітки з’являться диво-квіти, що ніколи не в’януть! Ото буде краса!
Шкода лише, що наша знайома лошичка вигадала собі зимову казку, а на дворі зараз була весна. На Діда Мороза чекати ще так довго, що жодного терпіння не вистачить!

Певно, тому вона і заговорила з Тітусею-Мудрусею: у чарівному кошику обов’язково мала б знайтися казка про кобилку, якій хтось подарував квіти не взимку, а просто зараз!
Але, певно, сьогодні та казочка була десь в іншому місці: біля ліжечка хворого малого чи завітала у гостину до знайомого письменника та й затрималася там, зручно всівшись просто на столі біля комп’ютера.
На мить Квітка аж похнюпилася, але тут їй, на щастя, трапилася калюжа. Переконавшись, що вона – гарна і без прикрас, кобилка збадьорилася і з цікавістю почала роззиратися на всі боки.
І саме вчасно: на найближчій лавці лежав забутий букет. Квітка відразу впізнала великі білі ромашки із жовтою серединкою, а ще – тендітні густо-сині волошки. Але у букеті були й невідомі їй, але від того не менш гарні квіти.
Вона обережно наблизилася до лавки, аби краще роздивитися таку чудову знахідку. Але, дивина, засмучений Букет зовсім не зрадів такій увазі:
- Я – несмачний! – випалив він сходу.
- А я – не корова, аби таку красу жувати! – образилася кобилка. – До речі, мене Квіткою кличуть…
- Квітка із чотирма ногами, хвостом і гривою, - зашурхотів обгорткою Букет, ніби захихотів. У букетів є свій власний гумор. А це значить, що інколи вони сміються тоді, коли всім оточуючим зовсім не смішно.
- Але ти – гарна, - визнав він, від шурхотівши – це був дуже чесний Букет. – І завтра будеш гарною, а мої квіти до наступного ранку зав’януть без води. Але ще гірше, ніхто мене не помічає, а квіти ж створені задля того. аби ними милуватися!
- Я-от милуюся тобою, - запевнила Квітка.
Букет зітхнув. Певно, він хотів сказати, що це не зовсім його радує, але не хотів ображати нову знайому.
- А якщо вплести квіти мені у гриву, то їх побачать усі-усі! Бо ж перехожі завжди дивляться на мене, - трохи ніяковіючи запропонувала Квітка. І завмерла, аби не заважати Букету думати над такою важливою пропозицією.
Навряд чи йому сподобалася ця вигадка: ромашки й волошки, вплетені у кінську гриву, навряд чи хто назве справжнім Букетом. Але він збагнув, що як відмовиться і залишиться самотою лежати на лавці, то швидко зав’яне. І перетвориться із Букета на сміття. А це вже взагалі жах!
Тож він неохоче хитнув квітами на знак згоди. І тільки зараз нові знайомі зрозуміли: вони не подумали про дещо дуже важливе! Навіть найкрасивіші у світі й дуже розумні кобилки не вміють вплітати собі квіточки у гриву: цього не зробиш копитами, підбитими підковками. І вже точно не зможуть цього зробити самі квіти без сторонньої допомоги.
Вони зовсім розгубилися, аж тут побачили Тітусю-Мудрусю. Та якраз без поспіху йшла алеєю, поглядаючи навсібіч: чи не видно де якоїсь незнайомої цікавої історії?
Вона швидко збагнула, що тут трапилося. І, як завжди охоче, прийшла на допомогу знайомим.
Якщо чесно, то Букет спершу хотів попрохати, аби його забрали із собою. Однак стримався, бо уявив, як докірливо гляне на нього Квітка. До того ж, йому видалося, що він уже не такий гарний, яким був у магазині. А раптом він не сподобається Тітусі-Мудрусі, і вона почне підшукувати ввічливу відмовку?!
Так і трапилося, що у Тітусі-Мудрусі після цієї зустрічі залишилася лише одна ромашка – на згадку про нове знайомство. Вона довго стояла у тітусиній вітальні у прозоро-зеленавій вазі. А Сонячний Заєць, що мешкає на кухні Тітусі-Мудрусі, в її кавнику, полюбляв стрибати довкола і розповідати ромашці про свої пригоди. Він був переконаний, що то – мала Сонячна Зайчиха, тільки зачарована.
Хтозна, може, він і не помилявся. Бо одного дня ромашка зникла,  а на стелі у вітальні з’явилася невеличка сонячна плямка. Потім Сонячна Зайчиха помандрувала вуличками міста, як то ведеться у сонячних зайчиків. Але час від часу вона зазирала у гості до будиночку Тітусі-Мудрусі: послухати нові казки та погомоніти із Зайцем.
А Квітка, щаслива, гордовито пританцьовувала алеєю і її підківки дзвінко цокотіли асфальтом. І всі перехожі радо посміхалися кобилці: вона виглядала такою щасливою і святковою!
А діти радісно підбігали ближче, простягали до неї руки і прохали покатати їх! Звісно, Квітка радо погоджувалася. І все було дуже добре, аж поки вона не побачила на одній лавці сумну дівчинку. Дівча виглядало принишклим і аж сірим від суму.
Хіба можна сумувати у такому гарному парку?! Це – зовсім неправильно! Квітка аж призупинилася обурена. Потім підійшла близько-близько до лавки. Вона була певна, що дівчинка відразу пожвавиться і почне попрохати, аби її покатали.
Але дівча продовжувала сумувати. Квітка відчула, що у неї псується настрій. Їй навіть захотілося відвернутися, ніби вона нічогісінько не помічає. Але це була погана думка, настільки погана, що аж квіти у гривці прив’яли і зблякли.
- Давай покатаю? Годі сумувати! – запропонувала Квітка.
Дорослі не знали, що вона вміє розмовляти, але її знайомі діти давно вже про це здогадувалися, тому й не дивувалися.
Дівчинка похитала головою: із сумом впоратися нелегко, надто він причепливий.
А тут ще й горе у неї було справжнісіньке: захворів її молодший брат. Вона допомагає мамі й бабусі доглядати хворого. Але інколи, коли братик засипає, їй загадують іти гуляти на вулиці, щоб випадково не шуміти. Звісно, такі прогулянки не можуть бути веселими. І хоч вона здоровісінька, але їй нічого не хочеться робити, так ніби капосна хвороба чекає зовсім-зовсім поруч і краде радість…
Квітка замислилася. Якби вона була чарівною кобилкою із казки, вона б запропонувала, аби хворого посадили їй на спину. І помчалася б швидко-швидко, так, щоб хвороба безнадійно відстала. Але таке буває у чарівних історія, а насправді хворому так можна і зашкодити.
Аж тут одна волошка, що притулилася біля її вуха, стиха ворухнулася. Квітка зрозуміла: їй підказують, як слід чинити!
Дівчинка, отримавши чарівну волошку, відразу почала посміхатися. І відразу стало зрозуміло: вона весела і дуже гарненька! З такою не впорається жодна хвороба!
І дійсно, варто було її малому братикові побачити чарівну волошку, він почав тягти до квітки ручки і щось лепетати. А за кілька днів лікар відзначив, що малий почав одужувати.
Кобилка дуже пишалася, що змогла отак допомогти. А раз вчинивши добру справу, зовсім не хочеться зупинятися. Тим більше, що й у інших дітей у парку були свої бажання.
Хтось посварився із подругою і не знав, як помиритися; хтось боявся, що батьки не дозволять принести додому кошеня, хтось боявся темряви, але дуже хотів стати сміливим.
І кожен отримував у подарунок від кобилки квітку. Вона була певна, що всі бажання її малих приятелів збудуться. У це ж вірили і всі ті, хто отримав квіти-подарунки. Може, тому майже всі бажання справдилися. А може, нашій лошичці таки справді трапився незвичайний Букет.
Під вечір у Квітки в гривці залишилася лише одна ромашка. Тепер вона вже не виглядала такою святковою. Коли вона була прикрашеною квітами, то їй здавалося, що тепер у неї буде все-все незвично.
А тепер у неї звичайний, хоч і гарний день. Їй навіть було трішки сумно. Однак вона була певна, що вчинила правильно.
- Ти не підвезеш мене? – раптом пролунало над самим вухом Квітки.
Вона повернула голову – до неї зверталася казка. Звісно, усі казки різні. Ось ця була із кольоровими крильцями метелика. Нащо такій їздити верхи? Казки  й так можуть миттю опинитися там, де хочуть.
- Бо я зараз дуже заклопотана і трохи втомилася, - чесно зізналася казка. – А ще, я ніколи не їздила на найкрасивішій у світі кобилці, у якій у гривку вплетена диво-квітка. І тому красуня може бігти скрізь, де схоче, навіть там, де не можуть пробігти найпрудкіші у світі коні.
- А куди має їхати така кобилка? – Квітка трохи засоромилася.
- А нікуди! Вона, та кобилка, просто захотіла побігати хмарками, рожевими й помаранчевими.
І справді, сонечко вже почало вкладатися спати, тож все небо було розмальоване яскравими смугами.
Квітка ще ніколи не мандрувала різнобарвними хмарками. Але виявилося, що це – зовсім неважко. А ще виявилося, що коли підківка торкається хмарки іншого кольору, то звук виходить дзвінкішим чи більш глухим. Тож Квітка, коли мчалася небом, вистукувала ритм веселої пісеньки.
Під цей ритм танцювали перші зірки, а з їх сяйва ткалися нові диво-сни. Кобилці зовсім не було лячно, що вона зібралася так високо!
Аж раптом вона звернула увагу, що казка давно вже не сміється і нічого не говорить до неї. Квітка повернула голову і побачила, що її приятелька заснула, міцно тримаючись за її гривку.
Можливо, хтось інший і розгубився б: що робити із казкою, що солодко посопує поруч? Але Квітка була розумницею і добре знала: казку треба привезти до Тітусі-Мудрусі. А та вже напевне знатиме, куди пристроїти соньку.
Тож зовсім скоро біля ґанку Тітусиної хатинки почувся стишений передзвін копитець. Потім – делікатне постукування у двері, розфарбовані у всі кольори веселки.
Тітуся-Мудруся зовсім не здивувалася, побачивши, хто завітав до неї у гості. Вона  щиро подякувала Квітці і відразу влаштувала сплюшку у чарівний кошик, де вистачало місця всім-всім вигадкам і правдивим історіям, і попрохала інші казочки не надто голосно гомоніти. Хоч наша казка так втомилася від мандрівки небом, що шепіт родичок і сусідок зовсім її не турбував.
А кобилку Тітуся-мудруся пригостила грудочками цукру і смачнющим яблуком. Квітка розповіла Тітусі про свої пригоди, а та слухала і посміхалася. Якби Тітуся була звичайною дорослою, то б вирішила, що квітка все вигадала, але ж Тітуся-Мудруся зовсім незвичайна і це добре відомо всім, хто її знає.
А Квітці цей незвичайний день точно не приснився: ромашка, вплетена в її гривку довго-довго не в’яла. А одного дня, під осінь, перетворилася на жовтого метелика і майнула шукати затишну шпаринку, аби там проспати сувору зиму.
А ще, підківки кобилки стали сріблястими від зоряного пилу і добре запам’ятали мелодію небесної пісеньки. Тепер, коли Квітка поважно виступає парком із малюком на спині чи весело біжить швидше, бо везе верхи сміливого і майже дорослого хлопчика, всі чують неголосний дуже мелодійний перестук.  
Під такі звуки зовсім не виходить плакати, навіть якщо комусь сумно, а розбиті колінця чи лікті заживають значно швидше. Тож чи диво, що всі мешканці містечка остаточно переконалися: їхній парк – то найкраще місце для прогулянок у всьому світі!

(Далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

Як на мій смак,

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 26-03-2012
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.85936307907104 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Поезія, яка пробуджує до роздумів
Поезія завжди була тою силою, яка змушувала рухатись далі, коли не було сил. Змушувала любити, коли …
Поклик минулого, заради порятунку майбутнього
Не дивно, що коли на вулицю приходить весна, та ранкове небо починає освітлюватись новим життям, у більшості …
Топ-4 Великих книжок
Пропонуємо вашій увазі добірку з чотирьох великих романів Велич книги ніколи не вимірювалась кількістю …
Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …