Його звали Каїном, і він був землеробом. Він розрихлював землю дерев’яною мотикою, викорчовуючи каміння та видираючи чіпкі бур’яни. Земля була тверда і непіддатлива; вона ненавиділа Каїна за свої муки, а він її – за свій біль у руках та ломоту у спині. Удень Каїн пхав у ямки заздалегідь вимочені у воді, поморщені боби, щоб за кілька тижнів на поверхню виповзли жалюгідні кущики. Уночі він намагався заснути і не міг. Лежав горілиць з розплющеними очима і з жагою уявляв тіло дияволиці Ліліт, що вперто не приходила до нього – ні тієї ночі, ні жодної іншої.
Того дня він покликав брата у поле. А повернувся сам-один. Проте, коли на землю наповзли сутінки, Каїн не витримав. Він прокрався у поле, туди, де валялося непорушне братове тіло. Усю ніч довбав землю мотикою, рвучи її суху чорну плоть кусень за куснем. Рив яму для Авеля.
Потім, коли він докінчив роботу, Каїн подумав, що закопав труп і закидав землею точнісінько так само, як напередодні закопував боби. Ніби воно – тіло – могло прорости і вибратися звідти. Але Каїн добре знав, що цього не станеться. Він закопав Авеля, щоб той не вирвався. Тепер йому не страшно було брата. Брата більше нема.
Ти знаєш, що ми усі тебе любили. Наша любов була як сітка з тисячею вузликів, якою ми тебе обплутали. Щоб тобі важко було рухатися і щоб ти від нас не втік.
Ти казав, що нікуди від мене не подінешся. У тебе була дружина, сім’я і робота. А ще я. Я була голорукою і голоногою, укритою пухом, як курча. І ти, побачивши мене вперше, не втримався і ухопив за голі руки. А потім повторював, що нікуди від нас усіх не дінешся. Що не зникнеш, бо тебе усе в’яже. Людина народжується, заплутана у сітку, і з кожним днем її життя на сітці наплутуються нові вузлики. І все, чоловік пропав.
Ти не думав про смерть, ніколи, ти був замолодий для цього. Раз, коли ти з дружиною прийшов на цвинтар, щоб впорядкувати могилу якоїсь нецікавої нікому родички, - там, покласти квіти, запалити свічку і те. де, - ти побачив під муром нову могилу. Маленьку, ніби дитячу. Загороджену вінками.
Але прочитавши напис на надгробній плиті, ти зрозумів. Там поховано дорослого чоловіка. Просто на цвинтарі уже немає місця для нових поховань. А місце для могили коштує шалені гроші. Мерці борються між собою за площу землі, що нібито мала належати їм по праву, випихають одне одного за межі кладовища. Тому чоловікові вирили могилу попід муром. Запхали труну попід фундамент цвинтарної огорожі. А на території кладовища залишилася лише половина могили. Така маленька. Ніби дитяча.
Тоді ти вперше заговорив про свою смерть. Ти сказав дружині, коли зі мною щось трапиться, і я помру першим, не пхай мене головою попід мур. Нехай ти думаєш, що мені буде все одно, але я не хочу лежати головою під муром, сплющений, як недокурок. Будь ласка.
Коли ти розплющив очі, по смерті, ти переконався, що вона дотримала слова. Ти не лежав під муром. На тебе не встигли навіть покласти мармурову плиту, щоб запечатати надійно. Тебе просто обмотали, - з ніг до голови, - якоюсь сіткою, ніби коконом.
Скільки днів і ночей ти лежав непорушно, терпляче, розмотуючи вузли? Ти збився б із ліку, навіть якби тут, під землею, були дні і ночі. Проте ти знав головне правило виживання, правило, яким можна в принципі скористатися і після смерті – не панікувати. Ти не панікував. Не кричав. Не бив кулаками об кришку труни. Інакше б задихнувся. Хоч тобі уже не треба було дихати, але ти б задихнувся з переляку. Бо ти б забув, що можеш уже обходитися без повітря, і помер би.
Ти вигрібся з-під землі уночі, коли над головою картинно повисло півмісяця. Ніби череп, розрубаний навпіл. Побачивши їх навколо своєї могили – чорно-білі розмиті постаті – ти подумав, що це якісь сатаністи чи наркомани. Ти ще не вмів вирізняти своїх. Це прийде з часом. Якого у тебе – вічність.
Одна із тіней, нижча, довговолоса, - дівчина, мабуть, - простягла тобі бліду руку. Тонку руку з поздовжними рубцями. Почала говорити, про те, що вони вампіри. Що вампіром може стати лише той, хто розплутає всі вузли, яким в’язало його попереднє життя.
Так ти пішов від нас.
Ти таки не дотримав слова, зраднику, але я не тримаю на тебе зла. Після того, як ти помер, я вила, ніби звір, кусала собі руки до крові, і спробувала перетяти собі вени. Я навіть цього не здатна зробити як слід, сказав би ти. Моя любов не давала тобі рухатися, а тепер ти звільнився.
Знаєш...? А може, це я і вбила тебе. Іноді мені так здається. Щоб заховати у землі, щоб ти не вирвався із неї. Щоб втримати тебе лише собі. Але ти перехитрував мене, ти звільнився, лишивши там, під мармуровою плитою, порожню яму. Кожного разу, коли я приходжу на цвинтар, я думаю про твою маленьку хитрість, і затуляю лице рукою, щоб не видно було, як я посміхаюся. Кладу на твою надгробну плиту букетик квітів із пластмаси. І, поправляючи темну хустину, що кутає мою шию, дивлюся упритул на твоє чорно-біле строге обличчя, Владе.
