Середа
Сумне Дзеркальце і Сонячний Заєць
Сонячні зайчики, зазвичай, не тікають із дому в пошуках пригод. Можливо, тому, що їм не так легко визначитися: а де саме їхня домівка?
Але ми вже знаємо, що Сонячний Заєць, що мешкає в улюбленому кавнику Тітусі-Мудрусі, зовсім не звичайний. Тож в його довговуху яскраво-жовту голівку одного разу постукала капосна думка: а що, як трішки помандрувати і вчинити щось таке… таке…
Он, варто завітати до чарівного кошика, де мешкають казки і цікаві історії, то почуєш про славетні подвиги. І хто тільки їх не здійснював! Але чомусь ніколи – сонячні зайчики… Бо ще нікому не спало на думку скласти казку саме про нього!
Заєць і сам не знав, що саме він має втнути, аби всі із повагою говорили, що він – найкращий серед усіх своїх родичів.
Але був певен: варто лише ковзнути на підвіконня, щільно заставлене горщика із квітами, потім – на вулицю, на чисто виметену доріжку… А там вже обов’язково стане ясно, що має чинити такий меткий Сонячний Заєць, аби прославитися.
Може, йому навіть спорудять пам’ятник. Хіба справедливо, що у всенькому світі ще не існує пам’ятника Сонячному Зайцеві?!
Тоді й Тітуся-Мудруся пишатиметься ним. І, пробачить, що він подався у широкий світ, забувши спитати в неї дозволу. Заєць і сам розумів, що чинить недобре, але боявся, що його просто не відпустять: чомусь Тітуся-Мудруся вважала, що малим сонячним зайчиками небезпечно самим вештатися великим містом.
Заєць не був досвідченим втікачем. Тож вибрав дуже невдалу погоду, щоб почати мандрівку: небо затягнуло сірими важкими хмарами, от-от мав почати сіятися дрібний нудний дощик.
Сонячні зайчики в таку погоду блякнуть, стають млявими й сонними. Тож забиваються у якусь шпаринку, де й сплять собі, поки усміхнене сонечко не зазирне у їх сховок і жартівливо не потріпає їх за вуха: «Вставайте-но, соньки!».
Але повертатися додому, аби дочекатися гарної погоди, наш Заєць не став. У жодній історії герой, що хоче вчинити подвиг, не чекає для цього гарної погоди.
Трохи пострибавши мокрою доріжкою, він уважно прислухався: чи не кличе хто на допомогу? Але навкруги було тихо.
Наш Заєць зрозумів: ще трохи – і про нього казатимуть не як про героя, а як про Першого у світі сонячного зайчика, який примудрився змокнути до нитки. А це, згодьтеся, зовсім не те.
Тому він стрибнув у причинену квартирку сусіднього будинку. Скочив на підвіконня, а потім – на люстру, аби краще роздивитися усе довкола: сонячні зайчики дуже цікаві. Аж тут завмер, нашорошивши вуха. Він почув, як хтось хлипає.
Ні, Заєць не зрадів: він бо знав, що погано радіти, коли в когось горе. Але раптом пощастить швиденько допомогти комусь і повернутися додому ще до вечері?
Тітуся-Мудруся саме мала пекти пиріжки з абрикосами. Звісно, сонячні зайчики не їдять печене тісто зі смачною начинкою, але ж нюхати смаколики їм ніхто не забороняє!
Тож Заєць стрибнув просто із люстри на старовинний буфет в кутку кімнати, звідки й доносився плач.
- Вибач, щось трапилося? – дуже ввічливо запитав він, затуляючи лапкою носа. Звісно, він не хотів чхати, але був певен, що саме так вчинила б навіть ввічлива Тітуся-Мудруся.
Справа в тому, що на буфеті була купа якогось дріб’язку, густо вкритого порохом. Найдосвідченіші дрібні речі потішали сусідів: от-от має надійти добра чарівниця, яку звуть Генеральне Прибирання. Тоді порох щезне, а вони, гарно витерті, будуть сяяти чистотою. Нащо капосним порох шипів:
- Буде оте Прибирання – вас не витиратимуть, а викинуть на смітник! Як сюди засунули, то ви геть нікому не потрібні!
Речі, навіть занедбані, ніколи не розмовляють із порохом. Може, тому, що знають: зневажливе мовчання дуже дратує бруд. Сильніше порох ненавидить лише мокру чисту ганчірку та свіже повітря.
Але у найдальшому кутку буфета лежало крихітне брудне Дзеркальце, яке дуже злякалося, що може опинитися на смітнику. Саме тому й розрюмсалося, чим і привернуло увагу Сонячного Зайця.
Зачувши, що до нього звертаються, Дзеркальце перестало хлипати. Трохи помовчало, ніби збираючись із силами, а потім тихенько запитало:
- Вибач, ти – Успіх, так?
Сонячний Заєць трохи розгубився: ніхто і ніколи не звав його Успіхом, але ж ніхто і не казав, що в нього – інше ім’я. Сонячних зайчиків, взагалі, рідко кличуть: ці небесні непосидьки самі встигають бути у всіх місцях водночас. Майже завжди - і там, де на них чекають.
Тож він непевно поворушив довгими жовтими вухами, бо не вмів потискати плечима.
Та дзеркальце вже зрозуміло, що помилилося. І зітхнуло тяжко-тяжко. Так тяжко, що Заєць зрозумів: подвигу доведеться зачекати. Не можна бігти чинити героїчні вчинки, якщо хтось позаду плаче від самоти.
- Ну, розказуй, нащо тобі Успіх потрібний! – звелів він. А що сидіти довго на одному місці для нього було нелегко, то застрибав навколо дзеркальця.
Дзеркальце здивувалося: ще ніхто не виявляв бажання власною волею вислухати його скарги. Потім почало невеселу оповідь.
Взагалі, це було непогане Дзеркало. Можливо, трохи занадто серйозне, але дуже старанне. Тим більше, що йому подобалася його робота: якнайкраще відбивати все-все, що воно бачить, у своїй гладенькій поверхні.
Але, на жаль, у нашого Дзеркальця почалися неприємності. І все через рекламу! У магазині, де його купили, на стіні висів великий плакат: «Дивіться у наші дзеркала! У них ви обов’язково побачите свій Успіх!».
Дзеркальце не вміло читати, бо ж не існує спеціальної дзеркальної школи. Але текст із цього плакату час від часу зачитували продавці чи відвідувачі магазину.
Тож, коли його купили, Дзеркальце спершу було дуже пильним, аби не залишити поза увагою той таємничий Успіх. Найменша плямка на кофтинці господарки, відбиваючись в його глибині, перетворювалася на велику пляму. А ледь помітна подряпинка виглядала такою великою, ніби її син вчив цирковим номерам не кицьку, а страшного тигра. Люди сердилися на таке відбиття, бо в них псувався настрій.
Тоді Дзеркальце вирішило виправитися, не збільшувати дрібниць, але стало, на думку людей, надто неуважним. Тож і припадало тепер пилом, усіма забуте.
Заєць, слухаючи сумну історію нового знайомого, так йому співчував, що аж забув стрибати. Так і гепнувся посеред стрибка простісінько на запилене дзеркальне скло. На щастя, не забився і, звісно, Дзеркальце не розбив. Але ж і вимастився у порох! Якби на світі були сонячні поросята, то вони виглядали б саме такими бруднулями!
Але коли сонячний зайчик став бруднішим, саме Дзеркальце, навпаки, стало чистішим. Склу завжди на користь, коли по ньому стрибають сонячні зайчики.
А тут ще й дощ нарешті вщух. У небі з’явилося сонце, а сонячні зайчики попрокидалися і заквапилися по всіх усюдах. Хтось із них скочив і в кімнату, де були Дзеркальце і Сонячний Заєць. Здивувався, зобачивши такого брудного товариша, та й гукнув інших: хихотіти краще у товаристві.
Добре, що наш Заєць майже не вмів ображатися! Тож він лише засперечався, що стрибнувши через Дзеркальце, забрудняться й інші зайчики. Ті відразу вирішили перевірити: чи це й справді так?
У кімнату набилося сила-силенна яскравих сонячних плямок, які гасали навколо буфета. Дехто з розгону стрибав через дзеркальце, дехто – валився на нього, інколи й зумисне, аби повеселити товариство. А дзеркальце ставало все чистіше й веселіше. Потроху воно збадьорилося так, що тихенько почало видзвонювати якусь пісеньку.
Дивні звуки почула дівчинка – донька господарки будиночку. Вона тихенько зазирнула до кімнати й побачила багато-багато сонячних зайчиків і веселе Дзеркальце.
Дівча кинуло до буфету, міцно-міцно схопило Дзеркало обома долоньками і собі заусміхалося. А що це була дуже акуратна дівчинка, то вона найперше остаточно стерла порох зі скла, аби зайчикам було зручніше бавитися. Дзеркальце не могло натішитися, що про нього дбають. Тож коли дівчинка зазирнула до нього, побачила сяючі очі й привітну усмішку, то здалася собі гарною, мов принцеса із казки.
А потім виявилося, що і її подруги та знайомі, звісно, якщо вони не ябеди і не вередухи, виглядають в усміхненому Дзеркальці дуже симпатичними. Тож завжди знаходилися охочі зазирнути в нього. Нікому й на думку не спадало закинути Дзеркало назад, до буфету.
Тож у Дзеркальця все було добре. А от Сонячному Зайцеві пощастило трохи менше: Тітуся-Мудруся на нього розсердилася. Навіть блакитний кавник, у якому щоночі Заєць бачив гарні сни, поставила у куток – бо сам сонячний зайчик ні за що не зміг би встояти на одному місці. Навіть коли б розумів, що його карають справедливо.
Він же подався у мандри, не попередивши її, тож вона встигла почати хвилюватися. А зелене намальоване Кошеня навіть трохи зблякло, так сумувало за приятелем.
Добре, що Сонячний Заєць вчасно повернувся: Тітуся-Мудруся не любить, коли хто малює на стінах і, звісно, сама ніколи цього не робить. Але тут би їй довелося взяти фарбу і підмальовувати Кошеня, щоб воно не щезло зовсім.
Але коли Заєць відшукався (хоч він і запевняв, що зовсім не губився, а просто трохи загрався), Кошеня саме видужало від радості – і його стало краще видно.
Але коли Заєць втрапив додому, то був зовсім не золотаво-жовтим, а сірим від пороху. Ще й привів із собою кількох таких же брудних приятелів: у сонячних зайчиків не дуже виходить митися самотужки. Анаш Заєць був певен: Тітуся-Мудруся, хоч і буркотітиме, але обов’язково викупає у мисці всю ватагу.
І ще плюскочучись у мильній воді, він почав розповідати Тітусі-Мудрусі й приятелям про свої пригоди. Правда, про те, що хотів, аби йому пам’ятник спорудили, промовчав: соромно стало.
І знаєте, Тітуся-Мудруся не дуже сердилася. Вона навіть усміхнулася, почувши, що Дзеркальце більше не лежить брудне і нікому не потрібне.
От Заєць і сидів, покараний у кавнику, аж поки його трохи згодом пробачили. Його викупані приятелі спершу старанно скакали навколо паруючої чашки з чаєм – грілися, бо сам чай сонячні зайчики не п’ють. Потім гралися із намальованим Кошеням, стиха, аби Тітуся-Мудруся не почула, піддражнювали буркотливу Парасольку.
А найсміливіший сонячний зайчик навіть зазирнув до чарівного кошика. Потім він запевняв, що там щойно з’явилася нова казка: якраз про самотнє Дзеркальце і Сонячного Зайця.
А в казці сонячним зайчикам живеться затишно. Принаймні, веселіше, ніж якби котрогось із них поставити непорушно на п’єдестал, немов пам’ятник. Тож усе склалося навіть краще, ніж наш Заєць нафантазував. Правда?
