Вранці - звична історія - ліфт не відгукнувся на виклик. Спускаюсь пішки, знизу весело цокотять підбори дитячих черевичків.
Цокіт раптово стихає і за мить - страшний, істеричний жіночий крик:
- Викинь, кинь негайно цю погань – я сказала!
Перед очима розігрується ціла драма: молода жінка з силою б’є по руці дівчинку років 5. Підняті догори блакитні очі тої тихенько наповнюються слізьми.
У неї тремтить підборіддя, рука продовжує інстинктивно міцно стискати використаний шприц з відкритою голкою … Вона не розуміє, що відбувається, а кругом на сходах шприци, шприци…
Їх тіла безпорадно лежали по периметру ліфтової площадки: хто горілиць, хто опершись спиною на стінку. На брудному, заляпаному кривавими бризками лінолеумі безладно розкидані одноразові двохкубові шприци з залишками крові на їх стінках. Бліді обличчя, закриті або широко розплющені непорушні очі. Хлопці і дівчата віком 15 – 16 років, зазвичай до десятка осіб. Звертатись до них в такому стані – марна справа.
Наркозалежні… З настанням морозів підлітки просочувались з холодних вулиць і дворів в тепле приміщення нашої багатоповерхівки. Напровесні вони пропадали з поля зору, щоб знову матеріалізуватись з настанням холодів. Вони зникали і з ними, здавалося б, зникала і сама проблема. Та вона жила…
Ця історія більш ніж півторадесятилітньої давнини була чи не головною в житті нашого будинку на протязі кількох довгих років поспіль.
Все почалося з того, коли літнім, тихим вечором, легенький протяг заніс до кухні ядучий запах ацетону, котрий згодом заповнив всю квартиру. Паркими літніми днями доводилось наглухо зачиняти вікна і те повторювалось щоденно. Спочатку здавалось, десь там нижче, під нами, хтось затіяв безкінечний ремонт. Але те повторювалось з дня на день на протязі тижнів і тижнів. Згодом з’ясувалось: двома поверхами нижче живе така собі бабка-кульбаба з дорослою дочкою і варять, не криючись, на очах в у сусідів, зілля, на яке, немов мухи на мед, злітались підлітки з прилеглих будинків. Та і здалеку також, бо ж не раз і не два доводилось відповідати на запитання якогось підлітка, як пройти до нашого будинку. Спочатку дивувався: з якого то дива наш дім став таким популярним. З часом я навчився з одного погляду вирізнити наркозалежного посеред прохожого люду.
Тож в одній з квартир нашого дому було облаштоване звичайнісіньке наркокубло. Спочатку здавалось, досить стукнути наверх у відповідну інстанцію і тема закрита. Та не так сталось, як гадалось. Бабуся, як з’ясувалось, була інвалідом і, прикриваючись якоюсь бронебійною бумаженцією, робила свою справу відкрито у цілковитій впевненості в своїй безкарності. Тож виколупати її зі своєї нірки наскоком не вийшло. Довелось вдатись до тривалої облоги.
Спочатку на вході до під’їзду встановили металеві двері з кодовим замком, але те не допомогло, та й не могло допомогти, бо ворог діяв з середини. Потім скинулись грошима і в колисковій кімнаті під’їзду облаштували пост та й посадили в ньому консьєржок, а оскільки ефект від того був мінімальним, днями той пост підсилили парою міліцейських сержантів. Ті час від часу відловлювали пару-трійко клієнтів, кудись їх відвозили, щоб потім знову відпустити назад у рідну стихію. І те повторювалось багато разів. Згодом той сізіфів труд усім, а в першу чергу міліціянтам, набрид, і на тому офіційна частина боротьби з наркозлочинністю благополучно скінчилась. Ми знову залишились зі своєю проблемою наодинці. То була боротьба з наслідками. На причину влада чомусь вперто закривала очі. Чомусь. Лише згодом стало зрозуміло що за тим криється. А поки наша бабуся і надалі, тихо і буденно продовжувала труїти безпечну молодь.
В мене є сусіда. Він молодший мене років на 10, та ми з ним зійшлися на підґрунті загальної для обох пристрасті до полювання і риболовлі. Він, в ту пору, влаштувався в якусь митну контору і вже почав пожинати перші плоди з тих злачних пажитей, котрі матеріалізовувались у вигляді відкатів благородними алкогольними напоями. В епоху тотальної підробки спиртного, коли все було завалено “паленкою” на кшталт “распутіна”, монарха“, "лжесмірноффа” і ще чимось про що зрадлива пам'ять не залишила спомину, посидіти за столом уставленим оригінальними напоями було невтримною спокусою.
А ще у сусіда з’явились нові важливі зв’язки у верхах, якими він дуже пишався. Одним із потрібних людей був, з його слів, полковник, замначальника київського УБОЗу саме в питаннях боротьби з наркозлочинністю, з яким мій приятель познайомився на одному з полювань:
- Та варто мені лишень пікнути і від старої карги місця мокрого не залишиться – закипав приятель – і ми зійшлись на тому, що при черговій зустрічі мій сусіда розповість своєму новому знайомому про нашу біду.
- Ось побачиш, закриють нашу бабульку в буцегарню до скончанія вєка. Там дядьки серйозні…- радів своїй вигадці сусіда.
Час минав, а приятель все не підходив, щоб порадувати мене доброю новиною, тож згодом, на черговому сеансі дегустації, я запитав того про наболіле.
-Ну що, розмовляв зі своїм полковником? Сусіда раптово скис і безнадійно махнув рукою.
-Дурня то все. Знаєш, що він мені сказав? Не рипайся! Там така «криша», що тобі про неї краще і не знати, і потицяв багатозначно при цьому вказівним пальцем угору.
Вже навіть і не пам’ятаю на якому з етапі наступив злам, бо писали ми всім: в міліцію, прокуратуру, суди, лякали всякими негараздами депутатів різного рівня і рангу і те тяглось роками. Все закінчилось якось несподівано тихо як і почалось: просто, з якоїсь пори в будинку нам на очі перестали попадатись обкурені підлітки. Все стихло… То була справжня перемога!
А десь за місяць-другий по тому, до мене на вулиці ламким юнацьким голосом звернувся хлопчина, так добре знайомої мені зовнішності з запитанням як пройти до сусіднього будинку. Потім інший, а потім ще і ще…
Все поверталось на круги своя… кругообіг наркоти в природі. Згодом правдами і неправдами дізнався: нашій наркодилерші впливові покровителі прикупили квартирку у сусідньому домі. Тож проблема та на щезла, вона просто відсунулась вбік… на 100 метрів.
