Нині шістнадцятого, завтра сімнадцятого, післязавтра вісімнадцятого. Розганяється березнева послідовність. Починається весняна поетапність: осатанілі коти, брудні потоки, сонце, бруньки, трава, комахи. Згодом все розквітне, і як говориться в віршах – пишно забуяє. Як і ти. Підставлятимеш личко променню, примруживши очі, приусміхнувши губи. А хтось захищатиме твій простір від випадкових тіней, провокуючи сміх.
Ніч стає коротшою. І мені залишатиметься все менше твоїх онлайнових детальок. Все менше слів, букв, дужок і тиші. Цього хворобливого задоволення – твоєї примарної присутності. Але це все, що в мене є. Тому, я не солідарний з всім світом і нехай котиться до бісу Лада – від сьогодні я починаю чекати зиму!
