Коротенька історія, яка нагадала мені класику, але, так би мовити, на новому витку історичної спіралі. Можливо, я не правий і насправді нічого такого особливо цікавого для загалу в ній нема. Можливо, нема також і жодних паралелей з Хемінгвеєвим «Старим і морем», а вірніше – старим і його рибиною. Та й, чесно кажучи, читав я той креатив давно-давно в школі і ще й по хрестоматії.
Взагалі, зустрілися біля під’їзду із сусідом, слово за слово – розговорилися. І чомусь мова зайшла про мишей, які дошкуляють нашому народонаселенню. Я згадав, що у мами в селі нема від них рятунку, особливо з настанням зими. А він каже: «Та що – село, що – миші! Он у нашого спільного знайомого Віті в сусідньому під’їзді на першому поверсі щур завівся». Треба пояснити, що той спільний знайомий є одночасно і інвалідом з ампутованими ногами і алкоголіком. Як цей, в принципі ще молодий мужик, адже йому тільки ледь за сорок, дожився до такого, то окрема довга і темна історія. При чому історія не тільки довга і темна, а ще й сумна і сто відсотків містична, адже раціонально пояснити, як стільки нещасть може звалитися на одну окремо взяту людину, неможливо. І якщо спробувати всі пережиті ним біди записати на папері, то виникне враження, що з одною людиною такого трапитися не може і насправді то сума трагедій десятка невдах. Однак, як би там не було, зараз ця людина доживає свій вік без ніг, прикутою до візка. І от в нього в квартирі завівся щур. Зрозуміло, що не білий – декоративний, звичайний - сірий-дикий. Популярний народний боротьби з таким щуром полягає в годуванні його сумішшю гіпсу, товченого скла та борошна. Також, вважають, що з усіх видів скла найбільше щурі полюбляють скло лампочок. А може справа в тому, що воно найлегше товчеться. Замість гіпсу деякі джерела радять давати цемент. Аналогічно, сумішшю цементу, піску та скла конопатять діри, через які щурі потрапляють в приміщення. Саме так і вчинили друзі головного героя цієї історії: дірку заліпили, щура погодували. Принцип дії цієї суміші полягає в тому, що гіпс або цемент потрапляючи у внутрощі щура зволожуються і застигають. Товчене скло, кажуть, також робить свою чорну справу. Так от, сталося так, що щур поїв цієї підступної страви і залишився у квартирі. «Ловили ми його ловили, – розказує сусід, – але зловити не можемо. То Вітя – так звуть власника щура – розказував, що ще днів з п’ять той щур здихав - шарудів десь за шафою, поки здох-затих. Ми його потім витягли і викинули. Здоровенний був, рижий».
Був би я Хемінгвеєм, я б усе значно детальніше описав. Як голодний старий щур з відчаю знайти щось поживніше, зїдає отруту. При чому, десь краєм своєї щурячої свідомості, розуміє, що це якась підстава, і не може бути в його хазяїна зайвої не облікованої закуски, яка ще й розсипана по підлозі. Однак, голод змушує його не перебирати харчами. Можна було б описати усю п’ятиденну муку-агонію щура. А також, як весь цей час Вітя-Старий прислухається, як там його Щур-Рибина, ще шарудить, ще дихає? Чи вже відправився в свою щурячу країну вічного полювання. Але я ж не Хемінгвей. Просто, уявив я собі ту картину. Однокімнатна квартира з прикутим до інвалідного візка Вітєю в ролі Хемінгвеївського Старого і подихаючим за шафою щуром в ролі Хемінгвеївської Рибини. Мені здалося, що це якась моторошна страшна екзистенція. І чомусь перемога людини зовсім мене не порадувала.
