І чого нам, хлопчакам, так свербіли оті ранні гіркі черешні на тому боці провалля, а терпкі грушки спокушали нас своєю загадковістю, заводячи в жалку кропиву і терни? Зате як приємно після двох років чужини завітать у той провінційний куточок літа, що став колись цариною між твоїми дитинством і юністю! Пройтися місцями невмисних бешкетів, згадати з усмішкою всі малечі поривання та мрії і навіть із надією на успіх пошукати зариту в землю цидулку свого першого освідчення в коханні любій дівчинці, котра вже давно заміжня.
Іду ще дорогою, а серце вже там – сидить за столом на покуті й чекає.
Нехай. У мене-бо вистачить подиху спинитися тут, коло провалля, з його корчами та глинищами, в яких ми первісними засобами видовбували тісні вертепи, шукаючи вимишлені скарби. У цих заростях бузку та непролазних нетрях густої черемхи, у вимитому з-під землі покрученому корінні крислатих велетів-ясенів ми почувались як у справжніх тропічних джунглях, знаходячи на свої голови усіляких пригод.
А з настанням вечора (а то, як відомо, година всякого марева та привидів) ми заходжувались виколупувати нутрощі з гарбуза, заздалегідь нами викраденого й захованого тут-таки, у проваллі. А він же, той гарбуз, важезний – дзуськи піднімеш! І нам сумісно доводилось його котити до ось цього самого місця, де й розгорталося наше дійство.
Видовбуєш у пустій головешці якнайбільші дірки-очі та вишкірений ряд зубів, ставиш у пилюку напівсонної вулиці, прилаштовуєш у середині поцуплену з комори свічку і чекаєш, коли хто-небудь шкандибатиме у твій бік. Як ошпарений, вискакуєш із провалля, підпалюєш свічку – і знов у схованку спостерігати, що воно буде. Причаївся й не дихаєш. І аж до спазмів у животі розбирає сміх, коли якась налякана тітка, остовпівши на мить, чимчикує назад, звідкіля прийшла. Але якщо суне дядько, та ще й напідпитку, то краще забрати своє страхіття подалі з дороги, бо з нами раз таке було.
Горить наш гарбуз-лякун, блимає страшнючими вогняними очима, а ми сидимо за кущами, принишкли і чекаємо комедії. Якби ж знаття, що то якраз виміряв дорогу від одного тину до іншого дядько Петро! Отак ішов собі йшов, та й зупинився біля нашого страховиська; глипнув на нього посоловілими очима, гикнув – та як зафутболить здоровенним чоботищем, що воно розлетілося на друзки, як та порхавка. Ото жах!
Рушаю далі.
Якесь дитинне передчуття блаженства захоплює дух, коли пальці торкаються хвіртки, а її тихий гаркавий голос паморочить свідомість. Залишаю на порозі сумку стерегти мою присутність, а сам, оминаючи двері, іду стежкою на город.
О, цей незмінний атрибут сільської бутності зі строкатістю його флори та фауни! Подумати тільки, яке невимовне почуття геройства виповнювало дитячі душі, коли ми скручували на чужих городах соняшникам в’язи чи наповнювали пазухи торохкітливими маківками. Баби тільки й встигали пересвідчуватись, як стояли рядком обезголовлені стовбурці жорстоко понівечених культур. Щоправда, за це й перепадало березової каші. А то і в кутку товчеш голими колінами торішній горох та ще й тримаєш у руках над головою важкий дубовий стільчик. А сльози на очі так і навертаються, – не стільки від болю, як від знущання над твоєю дитячою гідністю.
Та все ж таки правду кажуть: чуже смачніше. І після недовгої перерви, коли забудеш про нанесену тобі гірку образу, що сидить у пам’яті не довше, ніж тривкий обід у животі, однак тягне в чужі городи та садки. А там ти у своїй стихії, володар!.. Поки не загледить всевидюще око господині.
Проте хибною була б думка, що ми лише вдовольняли меркантильні примхи своїх шлунків. Було в нас заняття й для душі: наприклад, ловити на квітах ґедзів. Затиснеш його в кулаці, приставиш до вуха, а він пищить, переляканий, благає пощади. Уважно стежиш, як це створіння у жовтому пилку гарбузового цвіту мурчить задоволено, ніби наші котенята від волохатої кицьки; а потім уловиш момент, коли воно зануриться з головою десь туди, в солодку серцевину, дістаючи хоботком тягучий нектар, – і хап його разом із квіткою. Ой лишенько! А то, насправді, зовсім і не ґедзь був, а бджола дядька Володьки. А це вже непереливки: з нею треба по-доброму, лагідно, бо ж вона пощади не просить. І ходиш тоді з опухлою рукою, проклинаючи всіх ґедзів на світі і той пилок, що замурзав бджолу до невпізнання.
– Си-нку!.. – повертає мене в дійсність знайомий до оніміння голос. – Чого ж ти там стоїш...
Блаженний дрож пронизує тіло, до горла підступає тугий згусток, і я у змозі лиш вимовити:
– Ба-бцю...
