Вівторок
Стіна-розумниця і зелене кошеня
Подейкують, ніби Тітуся-Мудруся знає всіх-всіх у нашому місті. Дехто навіть запевняє, що вона вітається особисто з кожною стіною, бо ті стіни – її гарні приятельки.
Навряд чи це так: уявіть лишень, скільки тих стінок у будинках на одній вулиці! Не кожен відмінник відразу порахує. А що вже казати про все місто?! Аби вітатися з кожною – то доведеться занедбати геть усі інші справи й бажати їм здоров’я зранку й до вечора.
А Тітуся-Мудруся (ми ж це чудово пам’ятаємо) завжди має купу дуже важливих справ. Тож вона лише інколи мимохідь киває якійсь стіні. Хоч і ніколи не забуває додавати, що до всіх будинків, та й до кожної їхньої частинки ставиться з глибокою повагою.
Страшно уявити, як незатишно жилося б людям, якби будинки одного разу відмовилися захищати їх від спеки та холоду, бо їм запраглося трохи відпочити чи помандрувати кудись далеко-далеко!
Добре, що будинки, здебільшого, дуже відповідальні і лише інколи уночі мріють про подорожі. Тоді їх мешканцям сняться дивні сни, ніби у вітальні оселився справжнісінький страус чи в гості до них завітав білий ведмідь – поскаржитися на літню спеку й попрохати трохи поморозитися у холодильнику.
Та мова зараз не про диво-сни, хоч у чарівному кошику Тітусі-Мудрусі їх чимало, аж ніяк не менше ніж казок. А про одну стіну ошатного білого будиночку, що примостився на околиці міста.
Так трапилося, що із цією стіною все і завжди було гаразд. Вона завжди була охайно вибілена, її віконця сяяли чистотою, а коли їх відкривали навесні чи влітку, то привітно тріпотіли на легкому вітерці гарно випрасуваними фіранками.
Це просто чудово, коли хтось так відповідально ставиться до своєї роботи, навіть якщо це – стінка крихітного будиночку! Її цілком можна було ставити за приклад усім іншим стінам. Тож нічого страшного, що вона потайки пишалася своєю гарною поведінкою, правда?
Але чомусь у цієї стіни ніколи не було друзів. Сам будиночок був мовчазним. Звісно. він не заперечував, аби його стіни стиха гомоніли між собою чи навіть пліткували із сусідами - стінами й вікнами - з будинку напроти. А ще можна було сперечатися, чи правильно якась стінка розчула новину, що видуділа машина з усіх коліс поспішаючи у якихось своїх автомобільних справах. А ще…
Зазвичай, стінам у місті нема коли сумувати. Але якось так завжди траплялося, що з нашою стіною ніхто не розмовляв довше, ніж це вимагають правила ввічливості.
Навіть Тітуся-Мудруся чомусь завжди була дуже заклопотана, коли прошкувала цією вулицею. Тож стіні видавалося, що вона киває будиночку, а отже, і самій стіні, не привітно, а неуважно, думаючи про щось своє.
Звісно, стіна ніколи й нікому б не призналася, що вона ображена такою неувагою. Адже вона завжди намагалася усім довести, що в неї - все гаразд. Але вона таки сумувала. Їй навіть почали снитися погані сни.
От у ніч між понеділком і вівторком їй приснився справжнісінький кошмар: ніби якийсь хуліган намалював на ній фарбою… зелене кошеня!
Звісно, якби ота намальована кицька була рудою чи чорною, наша стіна зовсім би не зраділа. Вона ж – не аркуш в альбомі, який завжди радий зустрічі з олівцем чи пензликом. Однак чомусь те, що на ній накреслили зелену малу потвору, якої і на світі не існує, обурило стіну найбільше.
Важко спати, коли ти настільки розгніваний. Тож стіна прокинулася. Уявіть її жах, коли виявилося, що намальоване кошеня і не думало зникати! Воно застигло собі просто посеред стіни, здійнявши зеленаву лапку до зеленісінького вушка, немовби вмиваючись зранку. Ще й зиркало на вулицю веселими зеленими очицями та посміхалося! І поруч – жодного хулігана. Так, ніби отой капосний звір сам по собі вискочив із снів стіни.
- Забирайся! – наказала стіна. Кошеня промовчало, але й не думало щезати. Хіба стало трішки смутнішим. Воно ж бо вважало себе дуже гарненьким і не розуміло, чого хтось зовсім-зовсім не радий його бачити.
А стіна не просто була не рада: вона із жахом чекала ранку. Що скажуть усі довкола?! Хтось її жалітиме, а хтось – і зловтішатиметься. А найгірше те, що господар будиночку кудись поїхав і мав повернутися лише надвечір. Звісно, він їй швидко допоможе, зафарбувавши страхітливий малюнок. Але ж доведеться чекати цілісінький довгий день!
Від таких думок стіна відчула себе хворою. А це дуже небезпечно, коли стіни починають хворіти! Тоді доводиться робити ремонт у всьому будинку, а то й, страшно сказати, зносити його і будувати інший.
От так і трапилося, що чудового весняного дня наша стіна геть набурмосилася і виглядала не білою, а якоюсь бруднуватою. Будинок пригнічено мовчав, ніби й справді захворів. Сусідні будиночки принишкли, бо якось неввічливо вголос радіти погожій днині, коли поруч хворий.
А люди, що мешкали у засмучених будинках, прокидалися із поганим настроєм і їм хотілося буркотіти, а не посміхатися за сніданком.
А найбільше було пригнічене намальоване зелене кошеня. Воно було ще зовсім мале і навіть не здогадувалося, що існують інші вулиці і навіть інші міста. Тому й вирішило, що зіпсувало настрій не лише цілій вулиці, а й усьому світу!
Тож навіть погрози ображеної стіни, що його от-от зафарбують, не надто лякали малого. Якби воно могло, то б не стало чекати, а заплакало б і плакало б доти, поки сльози не змили б його без залишку. Але намальовані кошенята не вміють плакати…
Отаким нерадісним для багатьох видався той вівторок.
Тітуся-Мудруся того ранку не надто поспішала вийти з дому, бо саме наказала снам як слід вимити за вухами. А деякі зі снів вважали, що й без миття вони дуже-дуже гарні. Тож доводилося їх сварити.
Ще й Сонячний Заєць, який мешкає у Тітусі-Мудрусі на кухні, напередодні застудився. Таке інколи трапляється із сонячними зайчиками, якщо довго йде дощ.
На щастя, довго хворіти наш Заєць не вмів – йому це швидко набридало. Але поки нездужав, то навіть його затишна домівка - синій кавничок – йому не подобалася . Таке буває із хворими.
Тож сидів Заєць, збляклий від нежиті на шпалерах у вітальні, густо всіяних колами і трикутниками і грівся під кумедним бра, що чимось скидалося на равлика. Незвичайний абажур зробила сама Тітуся-Мудруся, розмовляючи при цьому з якоюсь трохи зніяковілою від такої уваги казочкою.
Тому чи диво, що Заєць, посидівши поруч із такою лампою швиденько знову став яскравим і почав вистрибувати стінами і стелею? А от на шпалерах, у тому місці, де сидів хворий, так і залишилася блякла і дуже негарна плямка. Тітуся-Мудруся поки що не вирішила, чим же її затулити.
Аж тут, серед усіх клопотів, вона відчула, що просто мусить прихопити свій вірний кошик і буркотулю-Парасольку і поспішати у місто. Бо там комусь справді зле.
Вона швидко знайшла потрібну вулицю й ображену стіну. Вислухавши її, Тітуся-Мудруся лише похитала головою: справді, жодну стіну не прикрашають малювання. Врешті, стіни створені не для того, аби їх плутати із зошитами.
Але зелене кошеня виглядало таким нещасним… І, як зовсім чесно, тепер, коли стінка перестала пишатися тим, що вона – найгарніша на всенькій вулиці, до неї почали ставитися краще. Однак, залишати тут зеленого звіра було не можна.
- Йди-но сюди, мале. Знайдемо для тебе гарну оселю, - вирішила Тітуся-Мудруся.
Мить – і з її чарівного кошика почулося тихеньке муркотіння. А постраждала стіна стала чистісінькою, немов щойно вибіленою, хоч і не виглядала вже такою самовпевненою.
Тітуся-Мудруся побажала всім-всім будинкам, їх стінам і вікнам і навіть дахам і димарям гарного дня та й подалася у своїх справах. Але йшла вона трохи повільніше, ніж завжди: звісно, намальований кіт важить не надто багато. Однак він важчий, ніж казки та сни.
До того ж, кошеня займало більше місця, ніж його сусіди у кошику. Воно намагалося не вертітися, аби когось не штовхнути зайвий раз, однак час від часу незумисне зачіпало хвостом найповажніші історії.
Тітусі-Мудрусі зовсім не хотілося, аби у її кошику почалися сварки. Тож вона вирішила повернутися додому і підшукати кошеняті якесь помешкання. Хоч вона не знала, чи зручно почуватиметься котик на аркуші паперу, адже він належить до іншої породи – до малюнків на стіні.
Варто Тітусі-Мудрусі було повернутися додому, як у передпокій вискочив зраділий Заєць. Звісно, як добре вихований сонячний зайчик, він не спитав, чи принесли йому гостинця і, тим більше, не став пхати свого носа до кошика. Але його довгі жовті вуха а ж тремтіли від нетерпіння. Тому, поки Тітуся-Мудруся перевзувалася у домашні капці, прикрашені вишитими диво-квітами, її Парасоля встигла пробуркотіти Зайцеві всю історію намальованого кошеняти.
А коли Тітуся-Мудруся, перевзувшись, зазирнула до кошика, зеленого котиська там не було.
- Невже загубився? – стривожилася вона і навіть причинила двері свого будиночку, ніби перевіряючи, чи не залишився знайда на вулиці. Але ні. Він уже зручно влаштувався у її вітальні. На тій самій вицвілій плямці шпалер, на яку вона збиралася повісити згодом якусь картину.
Виявилося, що Сонячний Заєць встиг переконати нового знайомого: Тітуся-Мудруся зрадіє, зобачивши таку оздобу улюбленої кімнати. Але вона не зраділа, а розсердилася на Зайця за пустощі. І не розмовляла з ним аж два дні.
Однак Заєць, хоч і почував себе трохи винним, але не сумував: виявилося, що зелене кошеня, хай і намальоване, чудово вміє слухати.
Тож Заєць і розповідав йому зранку до вечора про свої пригоди. А пригод у кожного сонячного зайчика стільки, що розповіді про них хіба в чарівному кошику й помістяться. Адже такі зайці – великі непосидьки.
А Тітуся-Мудруся спершу хотіла переселити кошеня кудись в інше місце, хоч у комірчину чи спальню, але потім подумало, що там, на самоті, мале почне сумувати. А всім же відомо: коли кошенята, хай і намальовані, сумують, вони стають дуже капосними. І не тільки кошенята.
Тож вона купила у крамничці гарненьку рамку і повісила її на стінку так, що вдавалося, ніби намальований котисько – справжня картина. Кошеняті така вигадка дуже сподобалася, і воно навіть почало інколи трохи дерти носика.
У дні, коли кошеня пишалося особливо сильно, Заєць навіть трішки сварився з ним, а Тітусі-Мудрусі доводилося буркотіти на них обох. Хоча друзі, на щастя, завжди швидко миряться.
А нещодавно Тітуся-Мудруся проходила околицею. Згадавши про стіну, з якої і почалася ця історія, вона відшукала потрібний будиночок, аби запитати, як справи?
І що б ви думали?! Виявляється, ставши знову білісінькою і дуже гарною, стіна раптом відчула, що їй чогось не вистачає. Не те, щоб вона сумувала за отим малюнком, зовсім ні!
Однак вона навіть почала потайки поглядати із заздрістю на стіни сусіднього будинку, складені з помаранчевої цегли, веселі і щебетливі. Аж раптом на нашу стіну наклеїли афішу. Такого ще не булу зроду-віку. Раніше б вона страшенно обурилася: вона ж не тумба для оголошень!
А тут лише цікавилася, а що на тій афіші зображено? Чому дітлахи і їх матусі, зобачивши ту афішу, зупиняються і починають радісно просміхатися? Та й не дивно, що перехожі раділи: в афіші йшлося, що незабаром до міста приїде справжнісінький цирк із левами, тиграми, жонглерами, клоунами і з безліччю цікавих номерів. І всі ті звірі й артисти були намальовані навколо яскравих літер, що сповіщали про цю чудову новину.
- Трохи заяскраво, але зате перехожим корисно про це дізнатися. Тож варто потерпіти, - трохи ніяковіючи пояснила стіна Тітусі-Мудрусі. Але при цьому виглядала підозріло задоволено.
Тітуся-Мудруся кивнула, погоджуючись, та й пішла собі далі, обережно несучи свого кошика.
Усім відомо, що кошики, навіть чарівні, усміхатися не вміють. Але всім, хто бачив Тітусю-Мудрусю цього дня, чомусь видавалося, що не лише вона, а кошик із казками виглядав дуже задоволеним.
(Далі буде)
