Байк заїхав під бетонне склепіння гаражу під рясні оплески дощу. Вони не встигли і потрапили під ливень. Мотоцикл оминув кілька рядів автомобілів і зупинився на своєму старому місці.
- Знову у Ахазеїла депресія. – Невдоволено пробурчав Рімон, мотнувши головою. Прозорі краплинки відчайдушно розлетілися довкола, зірвавшись зі сталевих прядок.
- Теж демон? – Поцікавилась Ольга, злізаючи з мотоцикла. Мокрі пасма довгого волосся холодними малахаями обліпили плечі і спину.
- Полюбляє в тумані сидіти. Через нього отакі затяжні дощі. – Рімон рушив до виходу з гаражу.
- Нема на нього іонної гармати. – Сказала Ольга, на ходу викручуючи волосся. Вода цівками стікала по шовкових пасмах, капаючи на бетонну підлогу й залишаючи по собі темні ляпанці.
- Боюся, що на нього ніяких іонних гармат не вистачить. – Всміхнувся демон, заходячи в ліфт.
- Тобі видніше. – Шмигнула носом Ольга, охопивши себе за плечі руками. Сире підвальне приміщення, упиваючись витягувало з її хилкого тіла останні рештки тепла, змитого березневим дощем.
Рімон промовчав, натиснувши на панелі управління кнопку з номером потрібного поверху. Металева коробка приглушено загуділа, повільно підіймаючись вгору.
- Нічого, прийдемо додому, я заварю гарячого чаю. – Підбадьорив він дівчину, яку нестямну трясло від холоду. Шкіра побліднула, прибравши сіруватого відтінку, зуби тихо вистукували чечітку. Мокрий одяг туго обрамив тендітне тіло, не приховуючи принадних форм.
- І теплу ковдру. – Додала вона. Демон сказав «додому», це прозвучало досить дивно. У неї ніколи не було дому, в нормальному смислі цього слова. Вона постійно кочувала від однієї маминої подруги до іншої, один раз навіть в інтернаті довелося пожити, згодом мама забрала її жити з собою до одного з численних кавалерів, і лише порівняно недавно придбала власну квартиру. Гадка, про те, що у неї буде свій справжній дім приємно радувала, але як виявилося недовго, бо згодом мама вийшла заміж і у її житті з’явився вітчим. Перекачаний самовдоволений блондин, одразу заявив, що на квартиру вона не сміє претендувати, бо та належатиме його дітям, які вони з мамою планують завести. Наче якусь хатню тваринку, Ольга гірко скривилась. Тільки час ішов, а дітей не було. І дому у неї теж не було. І ось породження пекла раптом говорить їй про дім, ніби він їх спільний. Маячня якась.
- І теплу ковдру. – Погодився Рімон, несподівано пригорнувши дівчину до не більш сухих грудей. Вона відчула жар гарячого тіла, що просочувався крізь волокна вогкої тканини. Він обережно торкнувся тильною стороною долоні її щоки, провів нижче по атласній шкірі на шиї, відчуваючи, як злякано пульсує під мармуровою переділкою епідермісу, життя. Його губи були близько. Надто близько. Дівчина сахнулася й сполохано кинулась в інший куток кабіни.
- Не треба. – Ольга опустила голову, волосся промоклим пологом прикрило обличчя.
- Не треба що? – Демон підійшов ближче. Ще ближче. Навис над нею, чуючи збите від страху дихання дівчини, затиснутої між ним і сталевою стіною ліфту й заковану у клітку його рук.
- Відпусти... - Запопадливо тихо прошепотіла вона, втискаючись спиною в холодний метал. Сердечко розпачливо стукотіло, завмираючи при кожному судомному видиху.
- Я не хотів тебе образити чи налякати. – Голос Рімона глухо вдарився прогнилою дровинякою об потертий лінолеум. Він повільно опустив руку і дівчина вирвалася з тісних тенет, затравлено дивлячись на нього. – І тим більше, заподіяти шкоди.
Обличчя дівчини виражало нерозуміння. Думки в її голові так тісно переплутались, що хапаючись за одну з них, наче за кінець нитки, вона або не могла витягнути з них хоч якусь логіку або починала тягти іншу, не менш божевільну здогадку.
Ліфт зупинився, заскреготівши шарнірами, обшарпані стулки дверцят глухо заклекотівши, від’їхали в сторони. Рімон, не проронивши ні слова, не поспішаючи покрокував в кінець коридору, де зіяв дірою в безодню, чорний прямокутник дверей його квартири. Ольга, завагавшись на мить, побрела слідом.
Рімон відчинив двері й відразу направився до шафи. Він дістав з верхньої полички ретельно складене одіяло в шотландську клітку й накинув на плечі дівчині. Потім, порившись серед іншого одягу, пихнув їй в руки сіро-блакитну футболку.
- Переодягнися й приходь на кухню. – Сказав демон, стягнувши з себе мокрий баєр. Розтріпані попеласті пасма розповзлися по оголених плечах. - Тобі треба відігрітися.
- Дякую. – Зніяковіло мугикнула дівчина.
Рімон увімкнув світло, кімнату залило тьмяне біле сяйво. Він підставив чайник під вигнуту шию крану, з якого з шипінням полилася вода, стрімко заповнюючи металеве нутро. До кухні увійшла Ольга, закутана в одіяло. Вона сіла на підвіконник, оголивши тонкі щиколотки між картатими кінцями тканини.
- Завтра підемо купимо тобі гардероб. - Рімон поставив чайник грітися на газ. Сині язики полум’я жадібно облизали алюмінієве дно. – Досить тобі в моїх речах ходити.
- Як скажеш. – Байдуже мовила дівчина, дивлячись як ломився до середини дощ, розбиваючись прозорими краплями об скло. – Ти давно знайомий з Велсом? – Запитала раптом вона, окинувши зашарілим поглядом повносилу постать демона. Він був красивий.
- З самого початку. – Відповів Рімон, діставши з ніші низькі бокасті чашки.
- З самого початку це скільки? – Уточнила вона.
- З часів нашого створення. – Пояснив Рімон, розсипаючи щіпки ароматної трави в керамічні кружки.
- Ага. – Хитнула головою дівчина, безрезультатно стараючись зрозуміти коли саме був той початок. – А як вийшло, що ви здружилися? Ти архідемон, він дрібний біс…
- Це він дрібний біс? Він тобі так сказав? – Здивовано звів брови Рімон, саркастично всміхнувшись на кутик губ. – З яких це пір він такий скромний став? Ні, - заперечив він, - Веліан теж архідемон, просто він сам себе прокляв і запечатав свою силу, щоб його не чіпали.
- А хто такі Хранителі? – Ольга оперлася об відкос, переплівши ноги на кісточках.
- Якби ж і нам це хтось сказав. – Іронічно заявив Рімон, підпираючи спиною холодильник. Він схрестив на грудях руки, чекаючи коли закипить вода й дивлячись на Ольгу.
- Тобто ви не знаєте хто вони? – Зробила висновок дівчина.
- Ні, - зауважив Рімон, - хто такі вони ми знаємо, а от, що вони таке ми не знаємо. Сил у кожного з них побільше буде, ніж у всіх архідемонів разом взятих. А найстаршому з них всього кілька тисячоліть.
Чайник засвистав струменем білесої пари з алюмінієвого дзьоба, сповіщаючи, що закипів.
- Такий древній… - Приголомшено мовила вона.
- Та ні, - майже природно засміявся Рімон, наливаючи окріп у чашки, - по наших мірках вони узагалі ще немовлята, тільки проблем від них побільше буде.
Ольга замислено нахмурилась.
- Скільки ж років тобі тоді? – Вона прийняла з рук Рімона кружку з чаєм, мимоволі втягнувши носом тонкий квітковий аромат, що чимось нагадував шампанське.
- Не знаю. – Потис плечима демон, від чого м’язи на мить напружено випнулися. - Не рахував ніколи, бо коли я з’явився ще такого поняття як вік не існувало.
Ольга підняла на нього ошалілий погляд. Виходить він існував задовго до створення світу і вона розмовляє зараз з одним із найстаріших істот у всесвіті. Дівчина здригнулася.
- Що далі буде зі мною? – Півголосом звернулася вона до Рімона. – Дому у мене немає, в університеті я теж не була тижнів зо два, роботи також не маю…
- Можеш жити тут. – Рімон ковтнув гарячої запашної рідини. – Я однаково за місяць покину Землю і навряд чи повернуся. Квартиру залишу тобі, у мене немає спадкоємців. У гаражі, окрім байка, є ще джип і міцубісі, завтра якось покажу. Ти тільки не забувай дбати про Харона…
- А чому ти не повернешся? – Перебила його дівчина. Вона стривожено дивилася на демона, затамувавши подих.
- Війни у Сета зазвичай без жертв не обходяться, і судячи з почутого від Велса, прийдеться не з медом. – Безпристрасно відповів Рімон. – То ж цілком можливо, що я загину.
Слова демона дивно подіяли на дівчину, вона занепокоїлась за нього, у грудях неприємно йокнуло, серце стиснулося, затріпотівши горобцем, що злякано бився слабкими крилами об клітку ребер.
- Так про Харона. – Сухо продовжив Рімон. – Я на нього наклав одне закляття, то ж житиме він довго. Можеш навіть його у спадок своїм дітям передати… - Він запнувся, коли Ольга при згадці про дітей зблідла й відвернула погляд до вікна. – Що трапилось? З тобою все гаразд? – Його голос пом'якшав, прибравши геть саркастичні нотки.
- Думаю, у мене ніколи не буде дітей… - Промовила Ольга тремтливим пустим голосом.
- Чому? – Рімон поставив чашку на стіл, наблизившись до дівчини й пильно вглядаючись в її обличчя, яке немов пов'януло, наче зірвана квітка без води. Він добре знав, що вона мала на увазі, але не показав цього, чекаючи, що вона відповість йому.
- Не знаю, чи дозволю я колись ще якомусь чоловікові торкнутися мене. – За довгим волоссям, що сховало її лице, слова прозвучали приречено.
В голові у Рімона майнула недобра здогадка.
- Ти була до того незаймана? – Пригнічено запитав він. Ольга промовчала, глибоко втягнувши легені повітря й притулилася чолом до холодної шибки. – Дурниці! – Фиркнув демон, взявши її голову за підборіддя й повернувши до себе. Очі дівчини потемніли, зірки потьмяніли, затягнуті пеленою болю і розчарування. – Не можна відмовлятися від задоволення, через неприємний досвід. Ти ж не перестанеш пити вино, лише тому, що тобі одного разу трапилось дешеве чорнило?
- Та як ти смієш порівнювати! – Гнівно вигукнула дівчина, напружившись як надмірно натягнута струна гітари, готова от-от зірватися, бренькнувши на останок лезом по пальцях того, хто налагоджував її.
- Перестань гарячкувати. – Холодно сказав Рімон з незворушнім виглядом, тільки в його червоних очах блиснуло щось схоже на співчуття. – Це був нещасний випадок. Стався до цього саме так. Як до нещасного прикрого випадку.
- Та що ти знаєш… - Ольга опустила голову, вся її злість разом кудись зникла, змінившись на гірку недобру півусмішку.
- Все знаю. – Розважно констатував Рімон, нахилившись зовсім близько, теплий подих торкнувся скроні. Він обережно, щоб не злякати, притулив дівчину рукою до себе, прошепотівши: - Дозволь показати тобі, що близькість з чоловіком може бути приємною.
Ольга підняла на нього здивований осмислений погляд. В очах демона загорілись зловтішні вогники. Дівчина рвонулася, але сталеві лещата рук чоловіка не пускали, міцно пригортаючи до себе. Наступної миті він цілував її, пожадливо впившись в губи. Вона задрижала, наче зайченя в сільці, відчуваючи як тілом прокотилась хвиля тепла. По спині пробіг мороз, перейшовши в потоки солодкої втіхи, відіймаючи останні сили і бажання до опору. В голові розквітали полум’яні маки, розпускаючись ігристим хмелем задоволення, переливаючись за краї єства хмільним медом насолоди.
Рімон відсторонився, злегка послабивши обійми. Темні пір’їни густих вій тремтіли, зашарілі губи дівчини шукали його. Демон знову припав до неї губами, випиваючи її як добре вистояне міцне вино, краплина за краплиною, невідворотно п'яніючи з кожною секундою близькості. Ольга вивільнила руки й несміло обвила його за шию, одіяло незграбно сповзло на підлогу. Руки демона ковзнули по дівочій спині, перебравшись на талію, нижче, повторюючи всі спокусливі вигини. Дике бажання оволодіти нею негайно, рвалось на зовні пристрасними, жагучими поцілунками, гарячими дотиками. Сил стримуватися у нього більше не було і футболка з тріскотом поповзла вгору, оголюючи збуджене пристрастю дівоче тіло, розпашіле від пестощів, воно було покірним і піддатливим, пружним і гнучким водночас, бурхливо озиваючись у відповідь на його палкий поклик…
Ранок увірвався крізь димчасте на пів марево сну потішним гомінким щебетом. Ольга відкрила повіки упершись поглядом в чорну глянцеву стелю з вкрапленнями галогенок у вигляді зоряного неба з сузір’ями. Мляве світло вранішнього дня боязко продиралося через густий туман органзи штор. Збоку заворушилось щось гаряче і пружне, до чого дівчина інстинктивно тулилась, намагаючись відхопити якнайбільше тепла. Вона повернула голову. Поруч, до неї спиною, лежав демон. Сталеві пасма розметалися по подушках, на плечах блистіли росяні краплинки поту. Нижче лопатки червоніли чотири рівні лінії, залишені від її нігтів. Рімон спав, дихаючи рідко і глибоко. Спогади вчорашньої ночі накотились рум’янцем на щоки. Ольга сіла, ліжко тихо рипнуло, вона потягнулась, солодко позіхнувши, геть як кішка, і підхопившись на ноги, підійшла до вікна.
По той бік шибки, зачепившись крихітними кігтиками за шматочок виступу стіни, сиділо два сірих горобчика, весело переспівуючись на перебій один одному. Дівчина відсунула штори, впершись руками об білий підвіконник, горобці сполохано метнулися, затріпотівши крильцями. Довге волосся темним водоспадом розсипалося по плечах, прикриваючи її безсоромну наготу.
Ранок обіцяв бути холодним і вологим, але без дощу. Внизу, серед сірих коробок будівель, чорніли голі дерева, вкрившись зеленою крупою бруньок. Весна цього року видалась рання.
- Що знову надумала? – Пролунав за спиною насмішкуватий сипкий голос демона. Сталеві струни зм'якли, стали лагіднішими. Сильні чоловічі руки міцно обійняли її.
- Нічого подібного. – Завірила Рімона дівчина, зачаровано розглядаючи місто, яке ніби бачила вперше. Жовте кружало сонця висіло ще низько, заливаючи блідим світлом околиці. – Весна надворі. Гарно.
- Ну, ти ще замуркай. – Всміхнувся демон їй у шию, торкаючись палким поцілунком молочної шкіри.
- Муррр… - Муркнула дівчина, повернувшись до нього обличчям й потягнулась губами на зустріч п'янкому задоволенню. Мозок охопили кольорові спалахи пряного хмелю, розтікаючись полум’яними ріками розпусного бажання по венах. – Не йди на війну. Не кидай мене. – Раптом заблагала вона, перервавши медовий солод поцілунку.
- Я повинен. Це мій обов’язок. – Глухо відповів Рімон, пригорнувши її до себе й лагідно перебираючи пальцями шовк її волосся.
- Будь ласка… - Прошепотіла дівчина, тикнувшись лицем в його плече. Думки про кінець її недовготривалого щастя, холодним лезом пронизали серце. Воно умліло, завмерло, а потім конвульсивно забилося, примушуючи свою попрятницю вдержати її демона, не відпускати.
- Я обов’язково повернуся. – Запевнив дівчину Рімон, заворожений діамантовими плеядами в її очах. – Я виживу будь якою ціною і повернуся. Даю слово.
- Ти любиш мене? – Відсторонилася Ольга, зачервонівшись як ружа й пильно вглядаючись в його пурпурові очі.
В очах демона затанцювали червоні іскри.
- Навіщо питаєш те, на що не хочеш почути відповідь. – Рімон ніжно торкнувся її губ своїми, вбираючи їх солодку карамель до остатньої капки.
- Але я хочу почути відповідь. - Сказала вона, вижидально дивлячись на чоловіка. – Байдуже якою вона буде.
Рімон замислено глянув на неї, незворушній і напружений, ретельно випалюючи в пам’яті кожен штрих її видовженого молочного лиця в розсипі шоколадного ластовиння, з темними крилами брів над сірими оніксами очей, щедро інкрустованими діамантами, вбрані в пера пухнастих вій. Ні, він не покине її, просто не зможе, його наче прикували невидимим ланцюгом до неї, і розбивати його охоти у нього не було.
- Ти потрібна мені. - Сказав демон після довгої тривалої паузи. – Ходи, - він злегка підштовхнув її в напрямку ліжка, лукаво всміхнувшись, - я ще не все показав тобі.
Сонце яскраво зблиснуло, похапцем ковзнувши по булатних стінах кімнати й присоромлено сховалося за хмарою.
