Байк пригальмував біля нічного клубу, заревівши наче поранений звір. Рімон поставив підніжку і залізний монстр ображено похилився на бік. Ольга зняла шолом, прилаштувавши його на кручене, під ріг тура, кермо байка.
Рімон взяв дівчину за руку й направився до входу в клуб, що миготів кольоровими смужками люмінесцентних лампочок. В дверях їм загородив шлях кремезний, з квадратними плечима, в чорному костюмі з галстуком, охоронець. Він був майже одного зросту з демоном, тільки набагато дужчий.
- Без запрошення сюди не можна. – Спокійно мовив охоронець, незрушною горою затуляючи двері.
- Мені воно не потрібне. – Награно всміхнувся Рімон, витягнувши з заднього карману гаманець й діставши звідти зелену шорстку купюру, сунув її в нагрудну кишеню костюму крем'язня.
- Не можна. – Захитав головою охоронець.
- А так? – Рімон витяг іще кілька доларів. Охоронець залишився незворушнім. – Та що ж таке! Я поспішаю. – Демон рвучко вхопив громилу руками за голову й різко смикнув. Почувся тихий хруст й бездиханне тіло тихо повалилося додолу, притулившись спиною до стіни. Здавалося, він спав.
- Ти вбив його! – Закричала Ольга, ошаліло дивлячись на демона. – За що?!
- Бачив Бог, я намагався домовитись. – Знизав плечима Рімон, переступивши мертве тіло. На попеластому волоссі застрибали різнобарвні бліки. – Йди за мною. – Наказав він їй.
Ольга приречено зітхнувши, несміло обійшла небіжчика й нерішуче переступила поріг клубу. Ось вона демонічна суть, подумала вона, вчепившись поглядом в сіру тканину баєра попереду. Якщо ти заважаєш, тебе просто приберуть, розчавлять як надокучливу комаху. А в принципі, не сильно вони вже відрізняються від людей. Чи то може люди від них?
Вони проштовхнулися крізь скупчення, сп’янілого й часткового одурманеного від ЛСД і екстазі, юрмища, що одуріло тупцювали під якусь ритмічну музику, безвільно дриґаючи кінцівками. Рімон повернув у вузький, гарно оздоблений коридор. Вони минули кілька лакованих дверей з золотавими табличками на них й зупинились перед двома неширокими з недвозначними знаками, що символізували стать.
- Ти хочеш у туалет? – Ольга здивовано звела догори брови. – Але ж це жіночий! – Вигукнула вона.
- Мене це не бентежить. – Відказав демон, різко нахилившись до дівчини. Його гарячий подих опалював повіки. – А тебе?
- Що ти хочеш робити? – Ольга знітилися, втягнувши голову в плечі. Демон був надто близько.
- Я ж сказав, що не завдам тобі шкоди. – Кисло скривився він і люто штовхнув двері до вбиральні. Полотна грімко вдарились об стіну, шкрябнувшись гладкою блискучою ручкою об оздоблену мінералкою панель. Темноволоса жінка біля дзеркала сполохано обернулась, завмерши з відкритим ротом і затиснувши помаду в руках.
- Мама? – Повним подиву, тремтячим голосом спитала Ольга. Рімон безцеремонно заштовхнув її всередину, зачинивши за собою двері й повернувши защіпку в замку.
- Оля? – Не менш здивовано дивилася на неї жінка. – Що ти тут робиш? Як ти мене знайшла?
- Мама! – Кинулась до неї дівчина, обійнявши за шию.
- Відійди від мене, мала потрать! – Враз злісно вигукнула жінка й відштовхнула від себе доньку. – Як ти посміла лише мені на очі показатися, невдячна! Мала шльондра! – Жінка замахнулась для удару, але сильна чоловіча рука перехопила її біля зап’ястя, боляче стисши. Ольга відскочила у бік, підпираючи спиною дверцята якоїсь кабінки.
- Це погана ідея. – Сказав Рімон, нависаючи над жінкою. Його волосся затріщало, розсипавши пригоршню іскор.
- Ти ще хто такий?! – Жінка зміряла його зневажливим поглядом. – Відпусти, а то я закричу!
- Я твоя смерть. – Холоднокровно посміхнувся демон. – І кричатимеш ти голосно і несамовито.
На обличчі жінки прорізався кривавий опік, за мить перетворившись на загноєну рану. Жінка заверещала, її крик розбився об кремові стіни вбиральні й піщаними друзками посипався додолу.
- Ні! – Раптом скрикнула Ольга, метнувшись до демона й закриваючи собою матір. – Ні, Рімон, зупинися! Не треба!
- Відійди. – Процідив він крізь зуби, знавіснілим поглядом пронизуючи жінку за спиною дівчини. Він помалу почав втрачати над собою контроль, прагнучи крові й страждань.
- Вона моя матір, Рімон! – Закричала на нього Ольга, вчепившись пальчиками в сіру тканину на його грудях й благально зазираючи йому у вічі. – Вона не ґвалтувала мене, Рімон! Вона просто знайшла повід позбутися мене. Це не гідне такої розплати. Будь ласка, зупинися!
- Відійди! – Повелів їй демон, продовжуючи дивитися на жінку, яка обережно позадкувала назад, затуляючи рукою поранену щоку й дістаючи з сумки мобільний телефон. Він скинув вгору руку, з кінчиків нігтів вирвалась сліпуче біла іскра й влучила в телефон, моментально оплавляючи його. Жінка з зойком впустила шматок почорнілої пластмаси.
- Чорти б тебе узяли, Рімон, зупинися! Досить убивств! Я не варта стількох життів. – Дівчина несподівано охопила його руками, тикнувшись носом в широкі груди. – Будь ласка…
Демон вражено підняв вгору одну брову. Рука непевне лягла на потилицю дівчини, по тілу прокотилася хвиля заспокійливого тепла, приборкуючи роз’ярілу лють всередині нього.
- Добре. – Спокійно сказав він, порушивши гробове мовчання, що свинцем повисло в повітрі й поклавши іншу руку їй на спину. – Тільки ти йди звідси, мені треба сказати твоїй мамулі кілька слів.
Жінка, затиснута в кутку між кабінкою туалету й дзеркалом, нервово шарпнулась.
- Рімон… - Ольга підняла на нього заклинальний погляд. – Не роби цього…
- Я ж сказав, що не буду. – Гаркнув він. – Іди, чекай мене біля байка.
Ольга кілька хвилин стояла в нерішучості переводячи погляд то на оскаженілого демона, то на перелякану матір і вагаючись попрямувала до дверей.
- І на майбутнє, - сердито кинув він їй через плече, - давай я буду вирішувати твою вартість?
Ольга спинилась, поклавши руку на поліровану ручку, вона хотіла щось сказати, але глянувши на матір, покірливо кивнула головою й вийшла. Двері сиротливо заскрипіли на розхитаних петлях. Рімон зробив кілька кроків, наближаючись до жінки.
- Не підходь! – Завищала вона, втискаючись в стіну, так ніби та могла її порятувати. – Чув, що вона тобі говорила?
Демон скривив губи в зневажливій, повній холодного презирства, посмішці.
- Завжди дивувався як у такого непотребу як ти можуть народжуватися такі діти як вона? – Він низько нахилився до неї. Руки невільно стислися в кулаки, гнів каламутним багном затопив голову. Жінка зойкнула, побачивши своє відображення в кривавих колодязях його очей. – Не хвилюйся, я не вбиватиму тебе, я обіцяв їй.
- Я можу іти? – Запитала вона, тремким голосом з острахом поглядаючи на чудовисько, нависле над нею.
- Але це не означає, що я не можу проклясти тебе. – Сказав він, здавалося б, не розчувши її запитання. Демон нагнувся, зашепотівши жінці в саме вухо. – З цієї миті і до кінця свого нікчемного життя ти будеш сама. Ні подруг. Ні знайомих. Ні близьких. Ні дітей. Ні коханців. Нікого. Завжди сама, одна однісінька, покинута всім світом.
Від того, з якою злобою були сказані ці слова, жінку скував страх, крижаними ланцюгами сповивши свідомість. Вона ще дужче втиснулася в стіну, в очах зібралися сльози. Рімон випростався й повернувшись, рушив до виходу.
- І навіть не думай про самогубство, - демон зупинився на порозі, - не допоможе.
Він пройшов крізь гущу людських тіл, апатично розштовхуючи їх ліктями й вийшов на вулицю з задушливого приміщення, вдихнувши на повні груди вологе прохолодне повітря. Збиралося на дощ і атмосфера повнилась озоном.
- Вона жива? – Підскочила до нього дівчина, вичікувально заглядаючи в очі. Вітер безжально тріпав пасма її волосся. Рімон важко зітхнув.
- Жива твоя мамуня, жива. – Відбуркнув він, всідаючись на байк. – Ми просто поговорили.
Ольга не зрушила з місця, прикипівши до асфальту й недовірливо дивлячись на демона.
- Чесно. – Запевнив її Рімон. – Поїхали. Скоро буде злива, я не хотів би, щоб ти намокла.
- Дякую. – Стиха сказала, вона одягаючи шолом й прилаштовуючись позаду демона. Байк розсерджено заревів й рвонув назустріч нескінченному потоку машин, прожогом оминаючи на шаленій швидкості залізних чотириколісних родичів.
Коли чудовисько зникло за дверима, жінка ринулась до вмивальника підставляючи обпечену щоку під холодні струмені води. Його страшні слова, зову і знову прокручувались у неї в голові, наче звуковий запис. Невдячна наволоч, натравила на неї якогось мутанта, подумала вона, салфеткою стираючи жовтяві потьоки гною. Треба було зробити аборт, а не піддаватися бабиним вмовлянням, стільки клопотів поменшало б. Ач, прокляттям надумав її налякати. Ну, нічого, вона їм іще покаже, де раки зимують.
До вбиральні увійшло дві дівчини, вони голосно реготали, обговорюючи якогось хлопця. Жінка підійшла до них.
- Вибачте, дівчата, - звернулася вона, тулячи серветку до рани, - можна скористатися вашим телефоном, бо мій якогось біса згорів. – Вона кивнула на шмат оплавленого пластику на підлозі.
Дівчата переглянулись й не звертаючи жодної уваги на жінку, продовжували займатися своїми справами, порсаючись в косметичках.
- Дівчата, я з вами говорю! – Вигукнула вона, підійшовши ближче, але ті навіть не чули її. Жінка вхопила одну з них під лікоть. – Я до тебе звертаюся!
- Гей, - дівчина висмикнула руку, - пані, тримайте себе у руках. У вас все нормально. – Блондинка прийнялася фарбувати губи.
- Що нормально! – Обурливо вигукнула жінка, показавши спотворене опіком обличчя. – Це по твоєму нормально, так?
Дівчата обмінялися поглядами і з безпристрасним виразом на обличчях поквапно вийшли з вбиральні, залишивши жінку саму зі своїми проблемами.
Байк різко загальмував біля якогось бару з крикливою люмінесцентною вивіскою «Падший ангел» на кінці кварталу, освіченого одним єдиним ліхтарем, та й той, слабо миготів, кидаючи полохливі тіні на темні стіни навколишніх будинків. Дівчина судомно вчепилася за плечі демона, стараючись не впасти.
- Куди ми приїхали? – Вона злізла й скинувши шлем, окинула поглядом глухий закавулок з баром. З-за зачинених дверей долинала гучна музика і гамір. Біля протягнутого вздовж паркування ланцюга, стояв ряд байків, розвернутих мордами до бару.
- Тобі потрібно розвіятись. – Коротко відрізав Рімон, поставивши мотоцикл на підніжку й попрямувавши до входу. Тут не було охоронця, що щиро порадувало Ольгу.
- Слухай, а міліція нас не буде шукати? Скоїлось вбивство все ж таки… - Спитала Ольга, постукуючи каблуками поряд з демоном.
- Міліція? – Схоже він був здивований подібним питанням. – А чому нас повинні шукати? Охоронець перечепився ногою за ретязь огорожі, не втримав рівновагу і впав, зламавши собі шию. Це бачило купа свідків. Випадковість. Ми тут до чого? – Він єхидно всміхнувся.
- Мене ти теж так легко прибереш, коли я набридну тобі? – Дівчина зазирнула йому у вічі. Вона більше не боялася. Пережите за день повністю перевернуло її перцепцію про навколишній світ, всі оманливі мрії і сподівання розбились об фатальність існування демона перед нею на крихітні друзки ілюзорних спогадів. – До речі, що ти збираєшся далі робити зі мною?
Рімон зупинився, наблизившись впритул до дівчини. Жар його подиху сипко обсипався об брилу її сирого смутку, розсіюючись пухнастими сивими завихреннями в прохолодному повітрі, заледеніле серце зірвалося, стрімко падаючи кудись додолу й погрожуючи переламатися на хрусткі уламки. Демон мовчав, дивлячись в обличчя дівчини. Діамантовий розсип в її сірих очах блискотів зірками від сяючого світла вивіски.
- Ні, ти житимеш. – Він запустив руку в шовк її волосся, лагідно перебираючи важкі прядки. Його голос на якусь мить наповнився теплом і ніжністю. – Ти повинна жити.
- Чому? – Спитала вона, набравшись хоробрості й намагаючись дотягнутись до дна його кривавих колодязів. Ольга ніяк не могла втямити правила цієї гри, вони здавалися їй неосяжними і алогічними. – Хіба я не звичайне доповнення до твого кота?
Рімон якось дивно сіпнув плечем, ніби відмахуючись від ще не виставлених претензій і рушив до входу. Він з усієї сили штовхнув стулки дверей, ті жалібно заскрипіли, погойдуючись на давно не змащених завісах. Інколи краще залишити питання без відповіді. Ольга опустила голову й переступила поріг.
В барі було шумно і душно, приміщення потопало в напівтемряві. Вентиляцію в залі забезпечували три кондиціонери, але й ті ледве справлялися з потоком дужих припахів поту, тютюнового диму і перегару. Через дубові двері назовні долинав жвавий гомін голосів і гучна тарабарщина року, а всередину - чергові стражденні байкери й трохи свіжого повітря. Завсідникам цього цілком вистачало, решта незручностей компенсувалися кількістю випивки і бархатним голосом солістки, що викаблучувалася біля мікрофона, трясучи розтріпаною копною, пофарбованою у весь спектр червоного.
Ольга обвела розгубленим поглядом громіздке приміщення бару з коров’ячими черепами на стінах і величезними плазмовими екранами замість вікон, на яких без упину змінювалися заставки з зображенням пейзажів і безкінечних стрічок доріг. Відшукавши демона за столиком в найтемнішому кутку бару, квапливо рушила до нього.
- Часто тут буваєш? – Запитала вона, присідаючи поряд на чорне шкіряне сидіння.
- Вдруге. З тобою. – Відповів Рімон, розслаблено відкинувшись на металеву спинку крісла й поклавши руки з червоними кігтями на поверхню столу. Його очі моторошно виблискували в напівтіні приміщення.
- Тобі не подобається бар? – Поцікавилась дівчина.
- Не мій стиль. – Відрізав Рімон, нецікаво оглядаючи різношерсту аудиторію з розхристаних молодиків і бородатих здорованів.
- Чому ж ти привіз мене сюди? – Ольга запнулася, опустила погляд. Розтягнула губи в похмурій півусмішці, ніби заздалегідь чекаючи у відповідь сарказм. - Не вже не має місць, які тобі до вподоби?
- Хочеш, щоб я відвіз тебе до стриптиз-клубу? – Грубо оскалився він до дівчини з ретельно стримуваним роздратуванням в голосі.
- Мені й тут подобається. – Ображено пробурчала дівчина, прикусивши губу й спрямувавши увагу на сцену, де червонокоса солістка все ще продовжувала трясти розпатланою головою.
Металева завіса з лантухів біля стійки бару невдоволено задзенькотіла й звідти показався Веліан. Він перекинувся кількома словами зі світловолосим, з дредами, в лляній невибіленій сорочці і масивним кільцем сережки у вусі, барменом, який весь час з-під лоба пялився на довговолосу красуню за столиком у кутку з якимось дивакуватим здорованем. Велс простежив за його сторожким поглядом і побачивши знайомі обличчя, широко посміхнувся. Сказав щось бармену, той полегшено кивнув і й потягнувся до ніші, рясно вкладеної розмаїтими пляшками пійла.
- Яка поважна птиця! Сам Перун! Власною персоною! – Демон розкинув руки, ніби хотів обійняти пів бару. – І яким вітром тебе сюди занесло?
- Перун? – Ольга замислено нахмурила чоло.
- Одне з імен. – Пояснив Рімон, сухо посміхнувшись демонічному байкеру у відповідь. – От, - кивнув він на дівчину, - привіз розвіятись.
- Привіт, мала! – Веліан всівся поряд на стілець.
- Привіт. – Ольга розтягнула губи в телій привітній усмішці, краєм ока розглядаючи якийсь пейзаж на плазмовому екрані з багряним недопалком сонця на горизонті і чорною тасьмою дороги, що впиралася в нього.
До них підійшла офіціантка, висока, струнка, в чорних шкіряних штанах і затягнутою в корсет, з безліччю сталевих заклепок, талією.
- Замовлення робити будете? – Спитала вона, нетерпляче постукуючи ручкою по білому папері блокноту.
- Два темних пива і піца. – Сказав Рімон й повернувся до Велса. – До речі, дякую за книгу. Як сходилося?
- Ти хочеш сказати як з’їздилося? – Хмикнув демон, розслаблено витягнувши під столом ноги. Довгі рокерські шпори противно зашкребли по керамічній плитці.
Рімон запитливо звів брови.
- Трохи не розрахував з переходом і хляпнувся прямо з байком у святая святих Ватикану. – Роз'яснив Веліан, лукаво ощирившись. – Випало погарцювати по бібліотеці на залізному коні, але твою макулатуру я все ж знайшов. – Урочисто констатував він. – Ну, рев мотора не міг не привернути увагу, то ж довелося трохи погасати від кардиналів і послушників, що накинулися на мене з кадилами і хрестами. Розвелося їх, я тобі скажу, - Велс говорив невимушено буденно, наче про якихось надокучливих комах, - тьма-тьмуща! Як бліх на ведмеді! Але я в боргу теж не зостався: залишив їм три випалених шістки.
Рімон похитав головою.
- Чого так дивишся на мене? – Вигукнув Велс награним обурливим тоном. – Ну, люблять вони їх дуже, а мені ж не шкода.
- А просто зникнути ти не міг? – Поцікавився Рімон. Правильно серед людей говорять, горбатого й могила не виправить, а цей узагалі ніколи до неї не втрапить. Ну, хіба, що Дракулою вирішить прикинутися.
- І залишити байк на поталу святим отцям? – Ображено буркнув Велс, виставивши на показ гострі білі зуби. – Вони ж влаштують йому аутодафе!
- Думаю, ти б це пережив. – Сказав Рімон глузливо.
- Смійся, смійся, косплейщик. – Беззлобно пробубонів Велс. Він втягнув ніздрями повітря і спохмурніло зиркнув на архідемона. – Розважався сьогодні?
- Було діло. – З неохотою відповів Рімон. Він не хотів вдаватися в подробиці.
Підійшла офіціантка, несучи на сріблястому підносі з ручками у вигляді черепів, їх замовлення. Вона акуратно поставила його на стіл й розсунула високі пузаті кухлі з янтарною рідиною, під білою ковдрою шумовиння, відвідувачам.
- А мені? – Велс, вишкірившись, хляснув дівчину по сідниці. Вона у відповідь огріла його підносом по голові.
- Не положено. – Сердито мовила офіціантка. – Ти, Вотчина її Величності, іди працюй, а то розсівся тут!
- Які ми грізні. – Іронічно підмітив демон, потираючи космату потилицю.
- Як там справи з твоєю любою? – Спитав Рімон, припадаючи губами до скляного обідка кухля. Пиво було пінне і холодне.
- Он зазноба, - поскаржився Велс, кивнувши на червонокосу дівчину, що щиро обіймала тонку ніжку мікрофону, - голос надриває. Вигнала мене з групи, бо я бачите, вчасно гітару не налаштував.
- Уже вкотре? – Рімон пальцями скрутив в трубочку тонкий пласт піци й заштовхнув до рота.
- Вже з рахунку збився. – Махнув рукою Велс, не відводячи очей від стрункої дівочої постаті на сцені. – Та я ладен до групи не повертатися аби тільки Аліса моя була.
- Усе так запущено? – Рімон відпив з кухля, скоса глянувши на Ольгу, що апатично роззиралась, повільно потягуючи пиво.
Веліан скреготнув зубами, в голос мовив розпачливо:
- Усе так безнадійно. – Він гахнув кулаком по столі. Кухлі тихо забриніли, колихнувши янтарне плесо всередині. Дівчина здригнулася, переводячи сполоханий погляд з одного чоловіка на іншого.
- А чому тобі просто не перекинути її через плечей не забрати до власної сфери? – Запропонував Рімон. – Так, як зробив Астарот зі своєю занозою.
- Тільки ти забув сказати, що через цю занозу, він ледь з Хаосом не зустрівся. – Глумливо оскалився демон. – Ні, звиняй, я туди не хочу.
Рімон хмикнув, допивши пиво одним великим ковтком.
- Слухай, Веліан, - Рімон відсунув опустілий кухоль й навалюючись грудьми на стіл, наблизився до демона, - мені потрібна Леіфіа. Не знаєш, де її знайти? В яких місцинах вона зараз обертається?
Веліан очманіло глянув на друга.
- Нащо тобі вона здалася? – Підозріливо зіщулив він очі. – Від неї потім проблем не оберешся.
- Так знаєш чи ні? – Проігнорував питання Рімон, не відводячи очей від обвітреної бронзи обличчя демона.
- Знаєш, тобі частіше треба виповзати зі своєї нори на двадцятому поверсі, - повчально прорік Велс, - а то скоро пилом вкриєшся. Хіба не чув?
- Не чув про що? – Нетерпляче перепитав Рімон. Ольга зацікавлено ловила кожне слово, до цих пір слухаючи їх розмову в пів вуха.
- Вона кудись зникла. – Констатував Велс, нагло вкравши з тарілки шматок піци.
- Куди? – Поцікавився Рімон. Передчуття чогось недоброго неприємно скребнуло всередині.
- Не знаю. – Знизав плечима Велс. Він посерйознішав, в очах блиснув зеленуватий потойбічний спалах. – Ніхто не знає. Спочатку Арірра наче в Хаос провалилась, в чому я ніскілечки не сумніваюсь, а потім і її сестричка кудись пропала. Війна на носі, а Хранителі здиміли.
- Війна? – Здивувався Рімон. Він був приголомшений і не вірив власним вухам. Схоже Велс правий і він загрався, удаючи з себе людину. В принципі, як і всі інші. За кілька століть, проведених на Землі, удома багато чого встигло помінятись. Передусім насторожувало те, що одна з Хранительок отак от просто взяла і зникла. Це було щось нове, щось із розряду неможливого, адже зазвичай срібноволосої вистачало всюди з лихвою. Нудьгувати вона не дозволяла нікому. Навіть якось самого Сета вивела з себе. Тепер ще й війна. Знову-таки війна. – Синегріон нарешті зібрав сили для наступу?
- Якби ж то. – Невесело хмикнув Веліан, спохмурнівши. – Хаос знов щось виплюнув. Ми звемо цих виродків Безликими. Вони вже не одну сферу зжерли, і такими темпами скоро сюди доберуться. Якщо їх не зупинити.
- Сферу зжерли? – Рімон підняв догори брови й відкинувся на спинку крісла. – Усе настільки серйозно?
Веліан помовчав, з-під лоба дивлячись на архідемона, а тоді гуркотливо мовив:
- Гірше з часів війни на небесах ще не було.
Ольга нервово зайорзала на стільці, втупившись в свій напівпустий кухоль і підняла погляд:
- Сфери? Хранителі? Хаос? Війна? Хлопці, ви про що? – Здивовано вона дивилася на них, збагнувши нарешті, що недавні думки про зміни світогляду далеко не повні і що безумовно існують такі факти, які її слабкий мозок просто не в силі буде осягнути. Тільки цікавість брала гору над здоровим глуздом.
- А ти, однак, швидко оговталась. – Повернувся до дівчини Рімон, його повних губ торкнувся сардонічний посміх.
Велс було хотів щось сказати, але до них підійшла солістка з гітарою наперед себе. Вона окинула зверхнім поглядом компанію за столом.
- Хай, Рімон. – Розтягнула дівчина яскраво нафарбовані губи в нещирій усмішці. – Далі косплеїш?
- І тобі привіт, Алісо. – Кивнув демон, скривившись, що мабуть, мало виглядати як посмішка.
Аліса скоса зирнула на темноволосу дівчину й вижидально подивилася на Рімона. Він не поспішав їх знайомити.
- Ольга. – Довговолоса, не довго думаючи, протягнула тендітну білу руку.
- Аліса. – Червонокоса потисла руку у відповідь. У неї була смаглява шкіра і чорні, як краплинки теплої смоли, очі.
Демони здивовано переглянулись.
- Ти з ним? – Вона вказала на Рімона, не звертаючи жодної уваги на присутність Велса поруч. Ольга згідно хитнула головою. – Ну, щасти тобі.
Веліан засяяв білозубою посмішкою, дивлячись на червонокосу смаглявочку перед собою. Вона нарешті повернулася до нього, безцеремонно пихнувши в руки гітару. Велс обачно вхопив інструмент.
- Іди, налаштовуй, а то знову підеш в запій і відкачуй тебе потім. – Сердито прогарчала Аліса, злегка копнувши його носком чобота в ногу.
- Я просто не встиг. – Виправдовуючись, скочив на ноги демон і зблиснувши жовтими очима, попрямував за ширму з ланцюгів, що невдоволено брязнули йому у слід. – Зараз усе зроблю. – Догідливо буботав він під ніс, навіть не попрощавшись з Рімоном і дівчиною.
Аліса, вагаючись, розвернула стілець до себе сидінням і зручно вмостившись, оперлася ліктями на металевий шпрос спинки.
- Давненько я тебе не бачила. – Звернулася до нього, начепивши на обличчя манірну усмішку
- Були справи. – Видавив із себе Рімон, схрестивши на грудях руки. – Довго ти будеш його мотлошити з групи туди-сюди?
- Доки не виправиться. – Потисла плечима дівчина, ані трохи не збентежена зауваженням чоловіка.
- Боюся, що довго. – Сумно констатував Рімон. Він ніяк не міг зрозуміти, що ж такого особливого знайшов у ній Велс. Ну, вродлива, так, але він бачив і красивіших жінок, і з набагато лагіднішим характером. В принципі, саме таке, могло й сподобатися тому, хто добровільно запечатав себе.
- Гарно співаєш. – Втрутилась у розмову Ольга, в спробі розрядити напружене становище. Ці двоє явно не страждали дружніми почуттями, і невдовзі цілком могли повисмикувати розтріпані патла на голові один одного. – Пісні сама пишеш?
- Дякую. – Відповіла Аліса з видимим задоволенням. – Інколи сама, коли зелена муза нагряне, інколи хлопці підкидають. Якщо хочеш, якось передам тобі наш диск.
- Звісно хочу. - Погодилась Ольга. В сірих очах затанцювали бісики. – А чому муза зелена?
- Через пійло. – Пояснила Аліса. Вона глянула на Рімона, на її червоних губах заграла дитяча пустотлива посмішка. – До речі, а ви вже коштували наше фірмове пійло?
- Ти про пиво? – Ольга демонстративно підсунула наполовину повний кухоль.
- Та ні! – Гарячково відмахнулась дівчина й розвернувшись на пів оберту, витягнула тонку довгу шию в напрямку барної стійки. – Карп, неси сюди свою зеленятину!
Бармен згідно кивнув їй у відповідь і поліз кудись під стіл.
- Вибач, Алісо, - Рімон різко підхопився, витягнувши гаманець й кинувши кілька купюр на поліровану поверхню столу, - але нам час іти.
Ольга невдоволено поморщилась й не поспішаючи, підвелася й собі, благально поглянувши на червонокосу. Нарешті її кошмар відсунувся кудись далеко-далеко, так, ніби все те відбулося не з нею, наче старе чорно-біле кіно не про її життя, і ось доводиться повертатися до дошкульної реальності.
- Ви ж навіть пійла не спробували! – Розчаровано вигукнула Аліса, прийнявши з рук підоспілого бармена трилітрову бутлю з корком від качана кукурудзи і мутною зеленуватою рідиною всередині.
- Іншим разом. – Відрізав демон з виразом на лиці, ніби він проковтнув ложку касторового масла і тепер жував лимон, щоб перебити його присмак. Одного разу Велс напоїв його цим пекучим гірким виваром, від якого голова боліла днів зо два, даючи відчути всі грані людського похмілля.
- На дорогу візьми. – Аліса підійшла до Ольги, простягнувши їй бутлю. Зелена рідина лунко булькотіла.
- Я б з радістю, - мовила дівчина, винувато стисши плечима й зиркнувши на похмурого Рімона, - але ми не маємо куди його взяти.
- Ну, як хочете. – Ображено буркнула Аліса і затиснувши бутлю під пахвою, зашкандибала до барної стійки. – До зустрічі.
- Пішли вже. – Рімон вхопив дівчину за руку, потягнувши до виходу повз насуплені погляди відвідувачів, яких після їх приходу значно побільшало. – А то вона іще щось придумає.
Ольга покірливо пішла слідом, здивовано примітивши про себе, що рука демона приємно зігріває.
- Чого ти так недолюблюєш її? – Запитала вона, переступаючи поріг бару. Після душного галасливого приміщення ніч видалась холодною й скорботно тихою. Місяць заховався за важкі чорні хмари, схожі на клуби розбурханої сажі, соромливо оголюючи то один, то другий округлий перламутровий бік.
- Вона без гальмів. – Відповів Рімон, коли вони підійшли до мотоцикла. Ольга зняла шолом зі сріблястого, крученого під ріг тура, керма й надягла на голову.
- Рімон, - раптом стиха промовила дівчина, зніяковіло вглядаючись в криваві криниці його очей, - вона справді жива? Ти не вбив її?
- Кого? – Насумрився демон, не одразу второпавши, чого від нього хоче дівчина.
- Мама… - Геть тихо прошепотіла Ольга.
Рімон зціпив щелепи, сердито засопівши. Оперся на кермо, замислено впившись поглядом кудись в харалужну поверхню дороги перед собою. Вона йому не довіряла, сумнівалася в мотивації його дій, його слів. Чого ж він хотів, холоднокровно вбиваючи у неї на очах? Зробити з неї убивцю? Ні, звичайно, ні. Він й сам не сильно розумів, що ним рухає. Навіщо вона йому? Звичайна смертна жінка, яка нічим особливо не відрізняється від інших. Проживе вона порівняно не довго, повільно старіючи й перетворюючись на дряхлий мішок кісток. Чому ж тоді у нього пришвидшується серцебиття, коли він дивиться в її оніксові, з діамантовими вкрапленнями зірок, очі? Спочатку це була лише гра, розвага на дозвіллі, але потім щось змінилося. Поряд з цією крихкою, наче восковий бджолиний сот, пахучою і солодкою, дівчиною йому відкривалися спектри нових емоцій, дурман непізнаних досі почуттів. І це бентежило його.
- Жива. – Процідив він крізь зуби, знімаючи байк з підніжки. – Ще раз запитаєш щось подібне і я вб’ю її, щоб ти не діставала дурними запитаннями. зрозуміло?
- Так. - Сказала Ольга, уникаючи докірливого погляду демона. Вона несміло вмостилася позаду нього, обхопивши руками дужу спину. – Я хотіла бути впевнена, що ти не збрехав.
Рімон вибухнув реготом. Все ж дівчина була приворожлива в своїй простодушності.
- Думаєш, якщо запитаєш мене вдесяте, то дізнаєшся правду? Наївна. – Він занадто сильно натиснув на газ, байк роз’яріло заревів і вирулив на дорогу, помчавши на перегони з вітром й харкаючи клаптями сивої кіптяви.
