Вода білесим напівпрозорим потоком стреміла по синій порцеляні тарілок, змиваючи з їх поверхні зашкарублі лусочки залишків їжі. Ольга махровим куснем тканини торкнулася тарілки, стираючи з неї бруд. Двері в коридорі голосно дзвякнули, дівчина витягнула шию, прислухаючись до вовтузні й подумавши, що це напевне повернувся Рімон, поквапилась зустріти його.
- О, привіт! – Високий смаглявий чоловік з жовтими як два шматки бурштину очима, несуразною зачіскою і в чорній, щедро всіяній заклепками, шкіряній безрукавці, широко всміхнувся, блиснувши рядом білих гострих зубів. Він оцінююче зміряв дівочу постать перед собою. – Нарешті Рімон наважився. Тебе як звати?
- О..Оля. – Промовила дівчина, здивовано дивлячись на нього. – Нарешті наважився? Ти про що?
- Як про що? Про те, що демонюра кінець кінцем знайшов собі пару. – Він хмикнув, суплячи чорні брови й уважно до чогось принюхуючись. – Ти щось смажиш?
- Ой! – Похопилася дівчина й риссю кинулась на кухню. – М'ясо!
- Ага, - чоловік, дзенькаючи заклепками й ступаючи важкими кроками, подався за нею, - ти хотіла сказати огарки.
Ольга прудко вхопила якийсь рушник й зняла сковорідку з плити. Густий гіркий дим заполонив усю кухню, боляче ріжучи очі. Чоловік відчинив вікно.
- Згоріло. – Розчаровано констатувала Ольга, дивлячись на чорні шматки обвугленого м’яса на дні пательні.
- Зараз насмажимо знову. – Буденно сказав чоловік, відкривши дверцята холодильника й витягаючи звідти великий кусень червоної соковитої телятини. – Я Веліан. Можна просто Велс.
- Ти теж демон? – Запитала Ольга, скидаючи недогарки у відро зі сміттям й з острахом позираючи на чоловіка. На правій скроні у нього починалося вітійлувате татуювання, тягнулося по дужій шиї й ховалося під шкірою безрукавки, знову визираючи на руці й густо її оплітаючи аж до зап’ястя.
- Так, дрібний біс порівняно з Рімоном. – Велс зняв з гачка дерев’яну дощечку й вийняв з шухляди великий широкий ніж, заходившись нарізати на тонкі скибки м'ясо. Він не переставав усміхатися. – А він хіба не говорив про мене? До речі, коли ви встигли познайомитись, я ж лише три дні тому був у нього і він мені нічого про тебе не казав? Навіть не натякав.
- Вчора. – Потисла плечима Ольга, всідаючись на високий табурет біля столу. – І ми не пара.
Велс здивовано підняв одну брову.
- Що ж ти тоді тут робиш? Повія? – Демон відтяв скибку м’яса й кинув її котові, що жалібно нявчав й терся спиною об його високі чоботи зі срібними черепами на шпорах.
- Він урятував мене від самогубства. – Сказала Ольга, потягнувши зі столу волокно копченого сиру й надкусивши його.
- Рімон? Урятував? Тебе? Від самогубства? – З кожним словом жовті очі демона від здивування робилися все більші і більші. – От падло. Як я витягнув з-під коліс байка бідну бабу, то він мене з років десять цим діставав, примовляючи при цьому, що я так скоро побілію і в Рай вернуся. До речі, а чого це ти вирішила рахунки з життям звести?
Ольга промовчала, відвернувши голову до вікна.
- Ну, не хочеш, не говори. – Байдуже потис плечима Велс, перевернувши м'ясо на сковорідці. – Мовчання теж відповідь. Слухай, ти ж людина, жінка, хочу запитати: що зробити аби жінка звернула на тебе увагу?
Ольга ледь не вдавилася, закашлявшись й здивовано закліпала на демона.
- Для чого тобі? Хочеш забрати чиюсь душу? – Голос дівчини задеренчав.
- Нащо мені її душа? – Щиро здивувався Велс. – Мені вона потрібна як жінка. Одружитися хочу з нею, а вона мене не помічає.
- Ти ж демон, хіба ти не знаєш таких елементарних речей як сподобатися жінці? – Ольга нічого не могла втямити, зрозуміло було тільки одне, що все, що вона знала про нечисть, всеціла маячня.
- Ну, я ж не інкуб якийсь там нещасний, я в цих справах не сильно розуміюсь. – Почав виправдовуватися Велс. – Тим паче, жінка – то вже найбільша загадка, яку лише міг створити Господь. Повір, навіть наверху, - він пальцем вказав нагору, - ламають над цим пернаті голови. І безрезультатно. Ну, то як? Підкажеш?
- А що саме ти хочеш знати? – Дівчина замислено потерла кінчиком пальця перенісся.
- Бачиш, моя Аліса уже двічі була заміжня: один раз через спір, інший по п’яній. Я вже біля неї і так, і сяк, як вуж звиваюся, а вона мені лише відкази лупить. Ну, що я роблю не так? – Благально простогнав демон, виключивши газ й повернувшись до дівчини.
- Ну, - глибокодумно протягнула Ольга, - перш за все тобі треба стати серйознішим.
- Ви, що змовилися? – Обурливо й трохи ображено вигукнув демон. – Спочатку пернате янголя, тепер і ти. Я що, справді, такий жахливий?
- Ти не жахливий. – Ольга почухала голову, скривившись. – Ти баламут. А ви, що з ангелами спілкуєтесь?
- Ну, буває. Іноді доводиться, але рідко. Зачекай, - Велс нахмурився й наблизився до дівчини. – що тобі наговорив Рімон, що ти запитуєш то про те, чи потрібна мені душа Аліси, то про те, чи спілкуємось ми з ангелами. Що він набалакав?
- Охарактеризував він вас не з кращого боку. – Відповіла дівчина, згадавши слова Рімона.
Веліан якусь мить мовчав, задумливо дивлячись на дівчину, а потім голосно розреготався.
- От сучий син. – Він втер рукою очі, в кутиках яких з’явилися дрібні прозорі краплинки. – Ти вибач, я не хотів лізти без дозволу тобі в голову, але вже сильно кортіло дізнатися, що ж він такого сказав тобі.
- Ти читав мої думки? – З’їжилась Ольга, зістрибнувши з табурету.
- Я ж попросив вибачення. – Скорчив винуватий й невинний вираз обличчя демон. – Ти менше його слухай, він у нас казкар з багатою фантазією, ще не таке наговорить. Усе не так страшно. Таким займається хіба, що Асмодей, та й то подейкують, що він зараз сохне по якійсь ангелиці і сидить на професійній дієті. – Велс широко всміхнувся. - В пеклі жити теж можна, щоправда там похмуро трохи і нудно.
- Ааа… - Кивнула Ольга, звівши вгору тонкі стрічки брів. – Ти говорив, що проти Рімона ти дрібний біс, а Рімон тоді хто?
- Рімон? – Зиркнув на неї Веліан, ставши зовсім серйозним. – А Рімон один з архідемонів.
Ольга ікнула.
- Хто? – Перепитала вона приголомшена, не вірячи своїм вухам.
- Архідемон. – Повторив Веліан й попрямував до виходу. На порозі він вагаючись зупинився і повернувся, дістав з-за поясу якусь пошарпану стару книжку з пожовклими сторінками й простягнув її дівчині. – Ось, передаси це Рімону і скажеш йому, що Велс казав, щоб наступного разу він сам до Ватикану за своєю макулатурою йшов. Ганяти від знавіснілих отців і смердючого ладану мені не дуже до вподоби.
- Ага. – Ольга взяла в руки книжку, зацікавлено вертячи її в руках.
- І передай, що Сет переказував, що за місяць у нас всіх нагальні збори у нього в сфері. – Велс широко всміхнувся на прощання й вийшов, причинивши за собою двері.
- Передам, передам. – Розглядаючи книгу, Ольга зрозуміла тільки те, що вона на латині і що, це якась середньовічна поезія.
Рімон відчинив двері. Квартира зустріла його тишею й напівтемрявою. Він увійшов до спальні, але дівчини там не було. До нього підбіг Харон, ластячись об ногу й привітливо муркаючи.
- Харон, де наша заноза? – Рімон присів й провів долонею по чорному оксамиту котячої шерсті. Кіт нявкнув й побіг на кухню, мотаючи своїм тонким хвостом, мов антеною. Рімон послідував за ним, зупинившись перед навстіж відчиненими дверима вітальні. Ольга солодко спала на дивані, згорнувшись калачиком й затиснувши в руках якусь книгу. Демон лукаво посміхнувся й увімкнув світло. Дівчина невдоволено застогнала, прикриваючи обличчя від світла потріпаними сторінками.
- Ти повернувся. – Сказала вона, мружачи заспані очі й всідаючись на дивані.
- Перевдягайся. – Рімон кинув поряд з нею паперовий глянцевий пакет зі сріблястими нитчастими ручками й вийшов, причинивши за собою двері.
- І тобі доброго вечора. – Буркнула Ольга, потягнувшись до пакета. Вона взяла його за днище й висипала складове на асфальтову шкіру дивану. Дівчина недовірливо покрутила в руках замшевий, на тонкому невисокому підборі, черевичок й ліниво взялася стягати з себе одяг.
Рімон зайшов на кухню, увімкнувши тільки галогенки, що голубуватими вогниками освітили білу стелю. На столі стояла сковорідка зі смаженим м’ясом і якийсь салат, здається з яєць і сиру. Пахло смачно, але він не хотів їсти. Зараз в його жилах повільно текла агресія, збуджуючи кожну клітину його тіла й пантруючи скорий вихід назовні.
Він підійшов до вікна, безпристрасним поглядом вдивляючись в розсипище міських вогнів, що загоралися на горизонті.
- І що далі? – Почувся за плечима атласний дівочий голос. Демон обернувся, здивовано завмерши в німому зачудуванні. Вузькі чорні джинси туго обліпили стрункі довгі ноги, темно-зелена туніка з глибоким трикутним вирізом майже не приховувала спокусливих дівочих принад. Довгі коси струменіли по блискучій темній глянцевій поверхні куртки, немов потоки застиглої лави.
- Ходімо зі мною. – Сказав Рімон, відчуваючи як спотіли його долоні. Він пихнув руки в кишені баєра й пройшов повз дівчину до дверей, намагаючись не дивитися на неї.
- Куди? – Запитала Ольга, не поспішаючи попрямувавши за демоном. – Ой, зараз! – Раптом вигукнула вона й зникла у вітальні, задзенькотівши по підлозі каблуками.
- Ну, що у тебе? – Нестримано буркнув Рімон, коли дівчина з’явилася несучи в руках потріпану книжку.
- Заходив Велс, залишив тобі ось це. – Вона тицьнула книгу в руки демона. – Просив переказати, щоб наступного разу ти сам пхався у Ватикан по свою макулатуру, бо святі отці зустріли його не дуже тепло. А ще казав, що через місяць у вас збори в якогось Сета в якійсь там кулі.
- У сфері. – Уточнив Рімон, перегорнувши кілька сторінок книжки. – Збори кажеш. Гаразд. – Він поклав книгу на тумбочку й вийшов у коридор.
- Любиш поезію? – Вилетіла слідом Ольга, цокаючи каблучками по бетонній поверхні. Двері ліфта розчинилися і вони увійшли до середини.
- Люблю. – Відрізав Рімон, притулившись спиною до сріблястої стіни ліфту. Металева почвара скрушно загуділа, не кваплячись сповзаючи донизу. – Книга рідкісна, рукописна збірка одного каноніка, знищеного інквізицією. Було лише два екземпляри його віршів: один спалили разом з ним як єресь, іншу зберігали в таємній бібліотеці, доки Велс її звідти не позичив. – Рімон хитро посміхнувся лівим кутиком губ.
- Тобто доки не вкрав її для тебе. – Зауважила Ольга. – Ти так і не відповів, куди ми їдемо?
- Побачиш. – Скоса глянув на неї демон й іронічна посмішка скривила його повні губи.
Ліфт зупинився, жалібно скреготнувши беззубим ротом й випускаючи їх зі свого металевого нутра. Вони спустилися в підвал з бетонними колонами стоянки й різнобарвними лискучими поверхнями автомобілів.
- Ми кудись їдемо? – Запитала дівчина, намагаючись крокувати в ногу з демоном, що було доволі важкувато.
- Ти неймовірно здогадлива. – Сказав Рімон з неприхованим сарказмом в голосі. Вони минули ряд пузатих іномарок, підійшовши до чорного масивного мотоцикла з вогняними пасмами з обох боків.
- Просто я подумала, що ми знову перенесемось… як тоді. – Ображено пробурмотіла дівчина.
- Хочеш, щоб я тебе збирав по кусках? – Звернувся до неї демон з тією зверхністю, що допікала до живого.
- Ні. – Заперечно замотала розтріпаною головою Ольга.
Побачивши байк, дівчина зачаровано відкрила рота в німому здивуванні, в очах заблищали лукаві іскорки. Вона підійшла ближче й провела пушкам пальців по блискучій поверхні паливного баку.
- Подарунок Велса. – Пояснив Рімон, всідаючись попереду й протягнувши їй шолом.
- А як же ти? – Вигукнула Ольга, прийнявши до рук опуклий чорний шлем.
Рімон розсміявся й розвернувся до дівчини.
- Я демон, ти не забула? Сідай уже. – Він зняв підніжку і коли руки дівчини тісно обхопили його за широку спину, завів мотор. Байк заревів й знявся з місця.
- Куди ти ведеш мене? – Вкотре запитала Ольга, спинившись й шарпнувши демона за руку, коли вони повернули в глуху вузьку вуличку, освічену скупим світлом самотнього ліхтаря.
- Ти хочеш помститися? За те, що зробив з тобою вітчим? – Глянув на неї через плече Рімон, піднявши руку вгору. Між його пальців затріскотіли електричні іскри, розпускаючись наче бенгальський вогонь. Ліхтар замиготів, сиплячи рясні пригоршні блискіток. Жалісно затріщав й померк, зануривши вуличку в глевкий сирий морок, слабо освічений блідим світлом повного місяця.
- Помститися? – Ольга підняла на нього розгублений погляд. Навіть в темряві його очі, кольору спілого західного сонця, полискували кривавими ущелинами. – Хочу!
Рімон задоволено розтягнув губи в своїй диявольській посмішці.
- Ось твій шанс. – Тихо промовив він, вказавши пальцем кудись в пітьму. Чорнота на тому кінці вулиці загусла, приймаючи знайому до омерзіння подобу її вітчима. Чоловік квапливо йшов, чвакаючи підошвами по рідкому болоті й боязко озираючись навколо. Ольга відразливо поморщилась, відвернувшись. Рімон вийшов уперед під прямі сиві промені місяця.
Чоловік зупинився, відкинувши з обличчя довге світле пасмо й нахмурено глянув на постать перед ним.
- Відійди з дороги, бо покалічу. – Самовпевнено звелів він, повільно витягнувши руки вздовж тулуба й затисши їх у кулаки.
- Спробуй. – Демон презирливо всміхнувся, блиснувши рядом хижих зубів з довгими гострими іклами. Обличчя чоловіка витягнулось в безмовному дивуванні, кулак просвистів у повітрі й нарвався на тверду перепону. Попеласте волосся демона заворушилося, вкрившись густим мереживом електричних іскор, котрі немов живі, снували поміж чалих прядок, погрозливо потріскуючи.
- Чого тобі від мене треба? – Заволав чоловік, опускаючись на коліна, коли демон стис рукою перехоплений кулак. Щось хруснуло.
- Ольга, іди сюди. – Скомандував він дівчині, що збентежено стояла біля високого облізлого забору. Ольга нерішуче підійшла до них. – Пам’ятаєш її?
- Шльондра! – Зневажливо вигукнув вітчим, вгледівши дівчину. Рімон стис руку ще більше, між його пальців тонкими цівками закапала кров. Чоловік розпачливо закричав. Дівчина відвела погляд у бік.
- Дивися, Ольга, як страждає твій кривдник. – Просичав демон, повільно перетворюючи шматок плоті в його руках на криваве місиво. Він з задоволенням впивався кожним страдницьким стогоном своєї жертви, відчуваючи як сила, затиснута в лещата буденності, прагне вирватися на волю. І затримувати він її не збирався. – Дивися, - вимогливо повторив Рімон, - якою солодкою буває помста, дівчинко.
Ольга скоса дивилася, як відчайдушно б’ється в руках смерті її кривдник, благаючи про пощаду.
- Хто ти? – Простогнав вітчим, нажаханим, мутним від болю, поглядом дивлячись на чудовисько перед ним.
- Я прийшов по твою душу. – Незворушно мовив Рімон й розреготався, відкинувши чоловіка на заболочений асфальт вулиці. Його волосся піднялося догори, розметавшись сліпуче білими блискавками, тіло огорнув кокон електричних іскор, розлітаючись дрібними блискавицями й випалюючи смердючі чорні плями там, де щойно впали. Чоловік нестямно закричав, усвідомивши, що пощади не буде і це його останні миті життя.
- Дивися, Ольго, як страждає твій кривдник. – Повторив Рімон заворушивши пальцями. На безкровній шкірі, зачіпаючись за червоні кігті, розцвіли електричні квіти, грізно потріскуючи й жадібно тягнучись до скоцюрбленого тіла на землі. – Я поверну йому усе з лихвою від твого імені, згодна? – Рімон зиркнув на неї через плече. Дівчина настраханими очима дивилася на вітчима, бліда як пузатий місяць на небі, не в змозі вимовити слова, але погляду вона не відвела.
Рімон знову повернувся до своєї жертви, наступаючи на нього смертоносним згустком блискавиць. Чоловік, скиглячи почав відповзати назад, остервеніло шкребучи нігтями здорової руки по смердючому багнищі. Демон клацнув пальцями і чоловік нестямно загорлав, корчачись й звиваючись від болю в болоті серед сміття. На його тілі з’являлися криваві опіки, вони вкривалися тонкою плівкою, наче мозолі й лускали, витікаючи жовтим гноєм. Потім миттєво загоювалися, а їх місце займали нові, ще глибші й ще болючіші.
Ольга дивилася як судомиться її вітчим, уже харчачи зірваним від криків голосом. Всередині ворухнулось співчуття, жалібно заскигливши під ворітьми її зболеної душі. Вона шарпнулась, щоб зупинити демона, але слово шльондра, гучно пролунало у неї в голові, розбиваючись дзвінкими скалками приниження й вгризаючись у мозок. Дівчина недобре зіщулила очі й неквапно підійшла ближче, ставши позаду Рімона й безпристрасно спостерігаючи як викручується від болю ненависне тіло, стікаючи кров’ю і жовто-зеленими потьоками гною, що змішувалися з сморідним багном під ним. Демонічні блискавки не завдавали їй ніякої шкоди, лоскітно стрибаючи по її шкірі.
Вітчим вирячив остекленілі очі, з червоними білками від потрісканих судин, судомно захарчав, неправдоподібно вигнувшись й замовк. Його скалічене тіло лежало безформною грудою обпеченої плоті серед твані і сміття, в калюжі кривавих і гнійних розводів. Рімон опустив руки, блискавки повільно втягувались кудись за плечі, невдоволено потріскуючи, так, ніби їм було мало, ніби вони ще не наситились, голодні загнанні назад, в оманливо хиле тіло демона.
Він глянув на дівчину, котра не відводила озлобленого погляду від мертвого. Демон безтурботно захихотів, очі його блищали в напівтемряві потойбічним пурпуром. Ольга відчула як витягується її лице, а по спині пробіг мороз. Вона здригнулася.
- Що ми наробили? – Раптом прошепотіла вона, усвідомивши всю суть того, що щойно сталося.
- Не ти, а я. – Коротко відказав Рімон, взявши дівчину за руку й потягнувши її до виходу з вулиці. Крики було чути далеко і невдовзі тут з’явиться, щонайменше міліція. Розкривати він себе не сильно стримів. – Ти лише спостерігала за спектаклем.
- Ти називаєш це спектаклем? – Вона підняла на нього погляд. Між важкими прядками попеластого волосся все ще тріскотіли іскри.
- Давно я так не розважався. – Спокійно мовив Рімон, повернувши з провулку на тротуар. Дівчину пересмикнуло. Демон відчувши це зупинився й глянув на неї. – Не бійся мене, я не завдам тобі шкоди. Твоя ганьба відплачена. Чого ти ще хочеш?
- Але ж не такою ціною… - Вона очманіло кліпала, розглядаючи носки своїх черевиків.
- Те, що він зробив з тобою вимагало тільки такої відплати. – Рімон ніжно торкнувся рукою її щоки. – Пішли, у нас є ще одна незавершена справа.
Він повернувся до неї спиною й поспішив до байка, припаркованого неподалік. Ольга покірливо ретирувалася слідом, розпинаючи голову суперечливими думками. Вони мовчки всілися на чорне шкіряне сидіння, Рімон різко газонув, одним ривком розвернув байк й помчав у бік головної вулиці, залишаючи позаду себе клуби сивого диму. Повз них промайнув автомобіль міліції, дратівливо пищачи й мигочучи синім циліндром лампочки на даху.
Чорною твердю небес прокотився гуркіт, розкидаючись блискавицями. Одна з них влучила в бездиханне закатоване тіло в темному провулку, залишивши по собі невиразний, що віддалено нагадував людину, чорний спопелілий огарок. Легкий порив вітру торкнувся смердючої гаром купки попелу, підхопивши із собою чорний порох золи.
