Свинцеві чорні хмари, принесені вітром й страхітливо звиваючись наче паща древнього монстра, погрожуючи придавити своїм огузкуватим черевом землю під собою, поквапно вивергнулись зливою. Небеса розірвав розгніваний грім, щедро розкидаючись блискавками. Дощ стікав важкими масляними краплями, тихо барабанячи по чорній шкірі його куртки. Волосся мокрими пасмами обліпило обличчя, дрібні краплини збиралися на віях, потрапляючи в очі й змушуючи часто мружитись. Глуха, безмісячна ніч, чорна наче антрацит, заполонила місто, що пробивалося крізь густий морок і непроглядну пелену дощу тьмяним розсипом потойбічних вогнів. Тут, на вершині найвищого міського хмарочоса, під покровом аспідного неба, що не жаліючи лило холодні сльози, він часто сидів, спостерігаючи за швидкоплинним людським життям, що пропливало повз нього подібно до калейдоскопу старих пожовклих фотографій.
Він втягнув ніздрями сире, заповнене озоном повітря, не поспішаючи ступив на гладку рівну, всіяну галькою, площадку на даху будинку. Калюжі під підошвами кросівок злякано розбігалися прозорими бризками, не високо здіймаючись вгору й осідаючи додолу й на штанини, уже й так мокрих, джинсів. Крізь сиві, осяяні бляклим світлом міста, струмені води проступила блідим розмитим мазунцем тонка дівоча постать, що судомно вчепилася за край бетонного бордюру, зазираючи по той бік провалля. Він почав повільно наближатись до неї, уважно слідкуючи за дівчиною.
- Знаєш, що буде з твоєю душею, якщо ти це зробиш? – Пролунав позаду сипкий гортанний голос. Дівчина рвучко обернулася, притиснувшись спиною до холодної бетонної поверхні й впершись руками в її шершавий пруг.
- Не підходь. – Охрипло звеліла вона, мругаючи від дощу. На її блідому обличчі чітко відобразився відчай, страшний, мов роз’ятрена сіллю рана, гнів, страх, образа, невимовний біль, що застиг у кутиках стиснутих губ. Вона захлиналась у в’язкому багнищі розпачу і безнадії. А ще тверде, незламне бажання померти. – Не заважай.
Дівчина різко повернулася до нього спиною, закинувши коліно на широкий бордюр й обійнявши його руками. Довге, мокре волосся важкими батогами розповзлося по вузькій спині. Невловимим, для людського ока, кроком він пересік ту невелику відстань, що їх розділяла й вхопивши дівчину за талію, потягнув назад.
- Відпусти! – Заволала вона, даремно виборсуючись з його кам’яних обіймів. – Відпусти!
- Це неправильне вирішення проблеми. – Мовив він незворушнім, спокійним тоном, не розмикаючи обхвату.
- Що ти знаєш про мої проблеми?! – З гірким сарказмом в голосі прошипіла вона. – Відпусти мене!
- Які б проблеми не були, вони не варті того, щоб закінчувати життя самогубством. – Дівчина продовжувала звиватися в кам’яному кільці рук, наче змія, але безрезультатно, бо чоловік не зрушив з місця ні на сантиметр.
- У мене не маю іншого виходу. – Процідила вона крізь зуби, впершись з усієї сили крихітними кулачками йому в груди.
- Я прожив достатньо і не вірю, що є такі проблеми, що коштують життя. – Сказав він, вдивляючись в спотворене стражданнями дівоче лице.
- Мене зґвалтував вітчим, мати від мене відмовилася на користь цього виродка, а всі мої друзі, всі близькі, кому я вірила, тепер вважають мене шльондрою!! – Розгнівано вигукнула вона, ковтаючи прогірклі сльози приреченості . – Як бачиш, існують проблеми які не мають іншого вирішення.
Він глибоко вдихнув і різко притис її до бордюру, в обличчя вдарило мерхле світло будинків й ліхтарів унизу, чорний асфальт з рідкими сталевими потворами став раптом погрозливо близько. Дівчина мимоволі лапнула ротом повітря, смикнувшись назад, але дуже чоловіче тіло міцно тримало її, не дозволяючи зробити жодного руху.
- Хочеш померти, так? – Зашепотів він їй у саме вухо, обдаючи гарячим подихом. – Так, питаю?
- Хочу! – Відрізала вона, знову шарпнувшись в марній спробі звільнитися з тісного аркану його рук. Вона не знала чого хотів незнайомець, але проходити двічі через той самий жах вона нізащо не буде.
- Тоді повторюю моє запитання: знаєш, що буде з твоєю душею, якщо ти це зробиш? – Він відчував як тремтить тендітне тіло в його руках, як нестямно, зляканою пташкою, б’ється її серце, погрожуючи випурхнути з грудей.
- Я перестану існувати. – Відповіла дівчина, не відводячи очей від панорами внизу.
- Дурепа! Якби ж усе було так просто! – Презирливо фиркнув він, розвернувши її до себе обличчям, міцно обхопивши руками й не підпускаючи до краю хмарочоса. Він дозволив їй добре себе розгледіти. Правильний овал обличчя, високий рівний лоб, широкий прямий ніс з акуратними вузькими ніздрями й чітко окреслені повні губи, скривлені в легкій погордливій півусмішці. З-під темних прямих брів, на білому лиці в обрамлені попеластого волосся, на неї дивилися густо-червоні очі, без білків і зіниць, мов бездонні колодязі свіжої крові. Він дивився на неї холодним зневажливим поглядом, але й було на дні кривавих криниць щось іще, щось схоже на жалість. – Твоя дорогоцінна душа потрапить у пекло, у вічне рабство, де ти пройдеш через таке, чого слабка людська уява тобі навіть не дозволить уявити. І те, що зробив з тобою вітчим, десятки демонів робитимуть знову і знову, аж доки їм не набридне. І повір, їм це не набридне ніколи.
- Хто ти? – Запитала вона тремтячим голосом, нажахано вп’явшись в його обличчя й хапаючи ротом забраклого повітря. У неї були темно-сірі очі з напівпрозорими вкрапленнями, наче зірки на зимовому сутінковому небі.
- Я – демон. – Відповів він, зацікавлено спостерігаючи за реакцією дівчини. Ще ніколи він не відкривав свою сутність простим смертним, тільки якщо ті займались відьомством або магією, та й то лише при крайній потребі, чому він розкрив себе цьому нещасному створінню, він й сам не розумів. Напевне, йому просто стало її шкода. Надто юна, щоб отак от, безглуздо помирати.
- Де… демон? – Ледь чутно промовила вона покусаними губами. Дівчина перестала опиратись, вільно обм’якши в його руках. Її худе тіло тріпотіло від страху як осиковий лист на вітрі. – Ти прийшов за мною?
- Ні. – Заперечливо захитав він головою. Дощ продовжував падати з розвернутих небес, безжалісно пронизуючи холодними потоками. – Я просто люблю тут сидіти, а ти мені завадила своєю дурнуватою витівкою.
Дівчина здивовано, з острахом закліпала очима.
- Мені просто більше нікуди іти… - Тихо промовила вона, втягнувши голову в плечі й відвівши погляд у бік.
Вгорі прокотився гучний гуркіт, чорну твердь розрізало сліпуче біле сяйво блискавиці.
- Ходімо. – Сказав демон, задерши голову до неба й не відпускаючи дівчину з обіймів. – А то, якщо ми й далі тут стоятимемо, твої нерозумне бажання померти втілиться в життя.
- Я не хочу до пекла! – Вона раптом з такою силою сіпнулась назад, що він ледь не розімкнув рук. – Не треба, будь ласка! Я не хочу проходити через це знову!
Демон здивовано підняв одну брову, і усвідомивши, що має на увазі дівчина розреготався. Від його сміху у неї по спині пробіг мороз.
- Думаєш, я б відмовляв тебе не стрибати, якби хотів забрати в преісподню? – Поглянув він їй у вічі, відкинувши мокру прядку з дівочого лиця. – Ні, ми йдемо до мене додому. Годі тобі мокнути під дощем.
- До тебе додому? – Налякано перепитала вона, вимальовуючи в уяві темні брудні катакомби, всіяні людськими кістяками. Ні, він демон, він нечистий, йому не можна вірити, він хоче заманити її, спокусити її вимучену душу й зробити щось страшне. – Ні! Я не піду! Залиш мене! Зостав у спокої! Я обіцяю, що не буду більше й думати про самогубство, тільки не чіпай мене!
Демон запитливо звів брови, заглядаючи в нажахані до на півсмерті сірі очі дівчини. Полохливе створіння, напевне подумало, що він хоче її з’їсти чи щось в тому роді. Ну, а що іще вона могла подумати почувши, що він демон. А може дійсно залишити її тут, навіщо йому зайві клопоти? Перспективу від її вчинку він роз’яснив, нехай робить, що хоче. Тільки от, щось глибоко всередині з цим не погоджувалось, протестуючи підвищеним серцебиттям. Десь на спопелілому згарищі його серця, під бездонною товщею золи, затліла маленька жаринка, даруючи краплинку дивного тепла. У нього прорізалось співчуття, іронічно подумав демон.
- Хмм… - Замислено протягнув він, хмурячи темні брови. – Добровільно ти не підеш, та й далекувато буде. Доведеться скористатися переходом. Давненько я його не застосовував.
- Пусти… - Жалібно промовила дівчина, судомно хапаючи його за куртку й дивлячись в криваві очі демона. – Будь ласка…
- Закрий очі й затамуй подих. – Велів він їй, міцно пригортаючи до себе. – І нічого не бійся.
Дівчина безсило простогнала, кутиками сплаканих очей скотилися прозорі солонуваті сльозинки вмить змішуючись з струменями дощу, що стікав по обличчю. Нечистий був невблаганний, немає сенсу просити у нього пощади, вона сама у всьому винна, від самого початку, як народилася, і тепер повинна спокутувати свої гріхи. Вона схлипнула й покірливо тикнулася носом в широкі груди демона, напружившись як струна й приготувавшись до найгіршого.
Раптом земля зникла з-під ніг, тіло налилося свинцем, зробивши найменший порух неможливим, голову затиснуло в сталеві тиски, погрожуючи ось-ось розчавити, у вухах гуділо так, ніби вона була присутня при запуску ракети, рот наповнився чимось теплим і солоним, з присмаком заліза. Кутиком губ скотилася тонка рубінова цівка.
- Все, можеш відкривати очі. – Сказав демон, трохи відсторонивши її від себе. Дівчина повільно підняла тяжкі повіки, тіло відмовлялося слухатися, в очі боляче вдарило яскраве жовтяве світло, що променіло з-під кришталевих плафонів люстри.
- Ну, от, - роздратовано мовив демон, - знову забув світло вимкнути.
Дівчина поволі обвела поглядом демонське логово, яке на диво виявилось схожим на ошатну, дорого обставлену в стилі хай-тек квартиру. Враз перед очима все довкола потемніло, вкрилось чорними розводами, в голові нестямно гуло, ватні ноги підкосилися і вона хапнулась рукою за чоловіче плече, впившись нігтями у вологу чорну шкіру куртки.
- Ой, вибач, - демон підхопив її на руки, й кудись похапцем поніс, - не розрахував трохи.
Він дбайливо поклав дівчину на диван, туга асфальтова шкіра сутужно заскрипіла. Вона виснажено відкинула голову на округлу спинку й закрила очі, відчуваючи як стрімко занурюється в сон, примирившись зі своєю долею, припинивши боротися. Демон сів поряд, вона відчула жар, що йшов від нього.
- Як твоє ім’я? – Запитав він, відкинувши налиплі вологі пасма її русо-коричневого волосся зі щоки.
- Ольга. – Прошепотіла дівчина, здригнувшись від його дотику. Вся її сутність виражала покору, слабкість, приречення.
- Оля, - мовив він, злегка потягнувши її за тонке зап’ястя й примушуючи сісти, - тобі потрібно перевдягнутися, а то застудишся.
- Не хочу. – Заперечно мотнула вона головою, скривившись від ниючого болю в тілі.
- Ти повинна перевдягнутися. – Наказав демон, встаючи з дивану. – Ось одяг. Я вийду, а коли повернуся, хочу бачити твоє мокре шмаття он там, у кутку. – Він вказав на кут сірої стіни й зник за матовим склом дверей.
Ольга підтягнула до себе коліна, обхопивши їх руками й поклала на них вимучену мігренню голову. Вогкий від холодного дощу одяг прилип до тіла, крадучи останні залишки тепла. Вона обвела апатичним поглядом кімнату. Стіни кольору булатної сталі, крізь білесий туман штор з органзи проглядався темний прямокутник вікна. Меблі з мореного дуба, комп’ютер на столі, телевізор навпроти в ніші, музичний центр, іще якісь технічні новинки, полички зі старовинними книжками, що недоречно дивилися своїми пошарпаними сторінками серед стильного нового інтер’єру. Нічого не вказувало на те, що вона знаходиться в обителі нечистого.
Косий погляд впав на охайно складений одяг, залишений демоном. Вона зітхнула й почала стягати з себе мокре плаття, відразливо відкинувши його у бік як свідка ганебних подій її минулого життя. Чорна бавовняна футболка мішкувато обвисла на худих дівочих плечах, темно-сині, з великими місткими кишенями, шорти з тонкого джинсу сягали їй нижче колін. Відчувши себе відносно комфортно в чистій сухій одежі, дівчина забилась у куток на дивані, підтягнувши під себе ноги й тісно притиснувши руки до грудей. Думки в голові наче вивітрились, полишивши по собі лиш пустку, заповнену суцільним болем. Ольга притиснула долоні до скронь, стиснувши зуби, намагаючись пригасити нестерпні вибухи в мозку.
Двері прочинились й до кімнати увійшов демон, несучи пузату мілку чашку з чимось ароматним, бо повітря одразу ж наповнилось запашним квітковим запахом. Побачивши дівчину, що корчилась на дивані від болю, він поквапно поставив чашку на низький стіл зі скляною поверхнею і підійшов до неї.
- Сильно болить? – Все тим же незворушнім тоном запитав він, віднімаючи дівочі руки від висків. Ольга тільки кивнула, скреготнувши зубами.
- Перехід не пристосований для людей, тобі взагалі пощастило, що ти ціла. – Він обережно взяв її на руки й поніс в іншу кімнату, що розміщувалася поряд.
- Ти знав, що я можу не вижити і все ж взяв із собою? – Дівчина притулилася чолом до міцного чоловічого плеча, заплющивши очі й відчуваючи легкий лоскіт його волосся на своєму обличчі.
- Ти однаково збиралася померти, тобі нічого було втрачати. – Байдуже відказав демон, штовхнувши ногою широкі харалужні двері до спальні.
Він відкинув одіяло, підтримуючи однією рукою легке тендітне тіло й акуратно поклав її на атласні простирадла. Торкнувшись щокою м’якої гладкої поверхні подушки, Ольга дужче втиснулась плечиком в неї, відчувши деяке полегшення. Демон грайливо всміхнувся й накрив її теплою тканиною одіяла.
- Спи. – Звелів він, зупинившись в освітленому прямокутнику дверей. – До завтра біль минеться. – На стіні майнула світла смуга, а потім кімнату поглинув морок, спонукаючи виснажене дівоче тіло до сну.
Ранок підібрався як вкрадливий злодій, ковзнувши по дівочому лицю жовтявим сонячним променем. Темні вії часто затремтіли і дівчина розплющила очі, одразу ж їх прищуливши від яскравого світла. Вона перевернулась на інший бік, впершись заспаним поглядом в матове скло дверей. Нерозуміння, де вона і в чиєму ліжку зараз лежить, прокреслило на гладкому чолі вертикальну зморшку, стерту зведеними вгору бровами від усвідомлення згаданих вчорашніх подій. Ольга рвучко підхопилася, недбало відкинувши одіяло, до горла від різкої зміни стану охлялого тіла підступила нудота, але дівчина на неї не зважала, метнувшись до вікна. Одним рухом вона відсунула в бік молочні штори й вперлася руками в підвіконник, з подивом дивлячись на вулицю. Унизу, десь поверхів на двадцять нижче, розкинулось знайоме їй місто, в перетині вулиць і проспектів, що кишіло безкінечними потоками автомобілів і людей.
Ольга відкинула стулку вікна і до кімнати увірвався вітер, привітно тріпаючи пасма її довгого волосся. Нарешті збагнувши, що рідне місто перед її очима не ілюзія, навіяна демоном в сирих підземеллях, вона полегшено зітхнула і зачинила вікно.
Ольга підійшла до дверей і торкнувшись срібної прямої ручки, на мить завмерла, затамувавши подих й прислухаючись до звуків зовні. Крізь шпари під дверима доносився запах чогось смачного. Дівчина відчинила двері і вийшла у широкий недовгий коридор, весь білий з чорними лакованими меблями і гравюрами в чорних рамках на стінах. З лівого кінця коридору долинув гуркіт й дівчина попрямувала туди. Грифельний ворс килима приємно лоскотав ступні.
Демон, стоячи біля плити, смажив на сковорідці яйці. На ньому був темно-сірий баєр з великою кишенею спереду й темні потерті джинси.
- Сідай. – Скомандував він, не повертаючись до неї. Дерев’яною лопаткою акуратно зняв з розпеченої пательні підсмажені клякси жовтобоких яєць й поклав на тарілки поруч з нарізаними шматками бекону і грінками. – Виспалась?
- Голова гуде. – Поскаржилась дівчина, нерішуче підійшовши до вузького довгого, схожого на барну стійку, столу. Кухня була оздоблена в стилі хай-тек як і вся квартира в цілому.
- Сніданок. – Демон підсунув їй тарілку й прийнявся варити каву, в нержавіючій, з чорною гладкою ручкою, турці. – Поїси і головний біль мене. Тобі зараз потрібні поживні речовини.
- Дякую, я не голодна. – Мовила вона відсунувши тарілку й сумнівно поглядаючи на чоловіка, майже звичайного на вигляд, якби не надто красиве обличчя і моторошні очі.
- Хочеш себе голодом заморити? – Скоса зиркнув він на неї, блиснувши пурпуром очей. Ольгу пересмикнуло.
- Ні, просто якось апетит відсутній. – Спробувала відмахнутись вона, спостерігаючи за рухами демона. Була в них якась агресивна й водночас заворожуюча грація. – Так ти демон, так?
- Я здається говорив про це вчора. – Він налив у чашки каву й поставив на стіл поряд зі сніданком. – Ти повинна їсти. Щонайменше, можна зробити це з елементарної вдячності. Я не щодня готую для людей.
- Дякую. – Відбуркнула Ольга, взявши в руку вилку й ткнувши нею в тонку скибку бекону. – Демон, а ім’я у тебе є?
- Рімон. – Відповів чоловік, проковтнувши шмат яєчні й зацікавлено дивлячись на дівчину. Великі сірі очі з іскрами зимових зірок, невеликий кирпатий ніс з рясним розсипом блідих веснянок і пухкі рожеві губи. Довге, нижче пояса, русяво-коричневе волосся важким каскадом спадало по вузьких плечах, на яких його футболка висіла наче на вішаку, відкриваючи крізь надто глибокий виріз звабливі округлості грудей.
- Рімон. – Повторила дівчина, замислено спрямувавши погляд кудись у втикану галогенками, стелю. – Ніколи не думала, що демони живуть отак. – Вона виделкою обвела приміщення кухні.
- А що ти думала? – Іронічно всміхнувся Рімон. – Що ми живемо у печерах під землею, всіяними людськими кістяками під акомпанемент криків мучених душ?
- Щось подібне. – Ольга поклала до рота кусень яєчні, розглядаючи демона навпроти. Вона уже майже звикла до його незвичайної зовнішності, тільки очі ще наводили острах. – Я думала демони живуть у пеклі. Принаймні, так в Біблії пише.
Рімон кисло скривився.
- В Біблії й половини не пише про нас правди. - Він населив на металеві зубці бекон. – Точніше там і третини правди немає. А якщо бути зовсім точним то й узагалі. Ну, може відсотків десять.
Ольга запитливо звела брови.
- Чому я повинна тобі вірити? Ти ж демон. Нечистий. Дідько. – Вона з явною неохотою прийнялася за інший шмат копченого м’яса.
- Дякую, – фиркнув демон, чиркнувши довгими червоними кігтями по гладкій поверхні столу, - решту епітетів я й сам знаю. Не всі демони живуть у пеклі, та й пекло не геєна огненна, якщо ти це мала на увазі. Нам подобається жити серед людей, імітувати в якійсь мірі їх життя.
- Як ти? – Вона підперла рукою голову й відсунула недоїдений сніданок. – Дякую, було смачно.
- Як я. – Підтвердив Рімон, мимоволі заглядаючи у виріз футболки.
До кухні забіг кіт, жалібно нявчачи. Він потерся чорною спинкою об ногу господаря, привітно муркнувши.
- Що Харон, їсти хочеш? – Рімон підвівся й підійшов до шафки на стіні, дістав звідти картонну коробку котячого корму й насипав його в круглу пластмасову миску під вікном.
- У тебе ще й кіт є? – Ледь не вдавилась кавою Ольга, проливши гарячий напій на чорну керамічну плитку підлоги.
- А чому в мене не може бути кота? – Здивовано повернувся до неї демон.
- Та ні, мабуть може. – Потисла плечима дівчина. – Ти поміняв весь мій світогляд. Я вже й сама не знаю, що може, а чого не може бути.
- Я маю надію вмирати тобі розхотілося? – Рімон присів й погладив по спині кота, котрий з апетитом чмакотів сухі шматочки корму.
- Розхотілося. – Відбуркнула Ольга, втупивши очі на темне плесо кави в чашці.
- Охоти жити я теж не бачу. – Він підійшов до неї, шлапаючи босими ногами по гладкій поверхні плитки. На обличчі дівчини проступило знайоме відображення болю і гніву, тільки бажання померти замінила байдужість.
- Я більше не робитиму спроб суїциду, обіцяю. – Стиха промовила вона, боячись підняти погляд на навислого над нею, мов гора, демона. Вона відчувала гаряче дихання у себе над потилицею, бачила його гордий лик на чорній гладіні в чашці з двома бездонними колодязями крові, що вижидально дивилися прямо в її душу. У грудях щось неприємно зашкребло, заворушився слизький клубок страху, залишаючи бридкі сліди від своїх ковзких щупалців.
- Не сумніваюся. – Всміхнувся Рімон на кутик губ. – Розкажи, чому мати відмовилась від тебе, як так сталося?
- Не хочу! – Ольга заперечно мотнула головою, прикусивши нижню губу. – Не буду!
- Розкажи. – Наказав демон, схрестивши на грудях руки. – І тобі стане легше.
- Звідки тобі знати, стане мені легше чи ні? – Вигукнула дівчина з сарказмом, піднявши на нього погляд. - Ти ж навіть не людина.
- Я прожив достатньо аби вивчити усі аспекти вашої психології. – Відповів Рімон продовжуючи незворушнім поглядом буравити дівчину. – Розкажи. - Вимогливо повторив він. В повітрі зависла довга пауза.
Зірки в її очах ожили, скочуючись гарячими перлинками по атласній шкірі ланіт. Повільно поставила на стіл чашку й безсило опустила руки. Демон вичікуючи дивився на неї.
- Вона ніколи мене не любила… - Тихо мовила Ольга, дивлячись на своє відображення на агатовій поверхні плитки. – Завжди кудись зникала, залишаючи на піклування своїх сумнівних подружок і няньок. Потім з’являлася нізвідки, засипала подарунками й знову зникала. Відкуплялася від мене. – Дівчина гірко всміхнулася. – Потім мама привезла цього недоумка перекачаного, молодшого на десять років від неї. Я їй одразу сказала, що йому потрібні її гроші, а вона подумала, що я заздрю їй. Отак от наші стосунки зіпсувалися остаточно. Кілька днів тому вона поїхала в Японію, заключати якийсь контракт, її хатній улюбленець зостався вдома… - Ольга замовкла, ледь стримуючи задушливі сльози. Вона опустила голову й волосся непроникною вуаллю закрило її обличчя.
- Продовжуй. – Сказав демон, обережно відкинувши важкі прядки з її лиця й злегка при піднявши за підборіддя. Лагідно торкнувся рукою шкіри, від чого дівчину пересмикнуло. Рімон забрав руку.
- Того вечора я залишилися вдома, не пішла гуляти з друзями, бо необхідно було закінчити курсову, адже на другий день треба було її здати. Ця сволоч набухтерилась з домашнього бару, вибив двері до моєї кімнати і… - Ольга розридалась, збираючи в долоні, здавалося б уже давно виплакані, сльози.
Рімон спробував обійняти дівчину, щоб заспокоїти, але вона відштовхнула його, кутаючись у своє довге волосся.
- Не важко здогадатися, що було далі. – Сказав демон, забравши брудні тарілки зі столу до мийки. – Мати тобі не повірила, бо думала, що ти хочеш відібрати у неї її останнє єдине кохання. А чому друзі і рідні відвернулися від тебе?
- Немає більше друзів… – Крізь сльози простогнала дівчина. Вона втратила самоконтроль, зайшовшись в істериці. Руки судомно затряслися, з грудей вирвалися гучні ридання, мов хижий звір на волю, розтягнувшись по приміщенню розпачливим криком й завмерши десь під стелею.
- Так я і думав. – Він підійшов до Ольги, вхопивши сталевим обхватом за талію й потяг до вмивальника.
- Пусти! – Закричала дівчина, борсаючись й клацнувши зубами на його зап’ястку. – Пусти!
- Тихо! – Гаркнув він до неї, відкрутивши кран. З тонкого гнутого металевого носа зашипіла, наче змія, вода. Демон зачерпнув пригоршню холодної рідини й хлюпнув на лице дівчині. Вона вмить замовкла, судомно хапаючи ротом повітря. – Вгамуйся. – Він притиснув її до себе однією рукою, тісно обійнявши за плечі й змусивши ткнутися носом собі в груди, іншою ніжно гладив по голові. – Заспокойся. Тут тебе ніхто не вчепить, даю слово.
Ольга дрібно дрижала в кільці його сильних рук, серце скажено гриміло об грудну клітку, а перед очима стояв недавній жах, немовби насміхаючись над її безпорадністю.
- Тут тебе ніхто не знайде. – Продовжував заспокоювати дівчину Рімон, плутаючись пальцями в шовку темного волосся. – Тут, ніхто не посміє тебе навіть пальцем торкнутися, інакше я йому порву горлянку. Чуєш? – Він глянув на неї. Ольга боязко підняла на нього очі.
- Навіщо ти мені допомагаєш? – Прохрипіла вона зірваним голосом.
- Те, що з тобою зробили огидно й несправедливо. – Відповів він, вдивляючись в сірий кришталь з сузір’ями зірок. – Це вимагає відплати.
Ольга нерозуміюче кліпнула на нього й тицьнулася йому в плече, притулившись щокою до м’якої тканини баєра.
- Мені потрібно йти. – Сказав Рімон вирішивши, що дівчина уже заспокоїлась й відсторонивши її від себе. – Постарайся не робити дурниць, доки мене не буде, добре?
- Ти куди? – Запитала Ольга, втираючи рукою мокрі очі.
- На роботу. – Рімон безпристрасно знизав плечима й попрямував у коридор.
- Куди? – Здивовано вирячила на нього очі дівчина й кинулась за ним. – Ти ходиш на роботу?
- А звідки по твоєму в мене гроші? Треба ж за щось купувати одяг, нерухомість, їжу, платити за задоволення. Чи ти думала, що в мене на поверсі станок стоїть, що їх друкує? – Рімон взяв пару кросівок з чорної глянцевої ніші біля дверей.
- Я думала демонам це не потрібно. – Невпевнено мовила вона, спостерігаючи за ним. Дивні все таки виявляється біси. – А хіба не можна гроші начаклувати?
- Можна. - Погодився Рімон, сунувши в задню кишеню джинсів гаманець. – Тільки не цікаво. – Він зупинився на порозі, скоса глянувши на дівчину. – Я не довго. – Він одягнув чорні, в широкій оправі, окуляри.
- Не цікаво? – Очманіло кліпала очима Ольга, дивлячись в слід демону, за яким щойно зачинилися двері.
Рімон підійшов до блискучих металевих, наче дзеркало, дверей ліфта й роздумуючи завмер перед ними, потім розвернувся і попрямував вниз східцями. Його голову безжально терзали думки про те, з якого дива він раптом почав удавати з себе лицаря, пориваючись захищати те нещастя, що сидить зараз в його квартирі. Одне діло, завести домашнього улюбленця, який би вмів говорити, бо Харон такою здатністю похвалитися не може, хіба, що нестямно верещати навесні, і зовсім інше, прагнути помститися за скривджене мало знайоме дівча. А все ж гарні в неї очі, подумав Рімон, як сніжинки на сутінковому небі. Втямити, що ж з ним відбувається він ніяк не міг, від безсилля люто рикнув й додав кроку, наче примарна тінь рухаючись вниз сходами.
