О, це мусила бути найвеличніша битва в історії! Я дивився на лави нашого війська і серце моє переповнювалося захопленням та любуванням! Ніколи ще в історії ми не мали такого війська! Ані в легендарні часи Третього Гетьманату, ані коли відлітали з Землі, ані в часи Нової Колійщина, ані у Велику Війну! Я дивився на наше, українське, військо і тремтів від урочистої гордості! Кожний би відчував те саме, варто було лише подивитися на наші лави! Лівий фланг очолювали «Степан Коліушко» та «Іван Мазепа», надпотужні, броньовані, суперенергетичні! На правому фланзі попереду стояли «Леся Українка» та «Генерал Розтинайко», потужні та надсучасні! А центр вели за собою «Великоведмежий Кош», «Мальва Харченко» та величезний, наїжачений лазерними гарматами «Батько Тарас», окраса війська і наша головна надія на цей бій! Оце сила! Оце міць! Оце армія! Тремтіть вороги! Бо минув ваш час і починається день український!
Так, ворогів було багато. Імперці зібрали війська звідусіль, з найдальших галактик. Вичавили все, що можна і спромоглися на величезну кількість війська. На кожен з наших крейсерів у них три власних, на кожен з наших середніх кораблів у них по п’ять, на кожен з наших катерів – у них десять. Але ми переможемо, бо за нами Україна і Всесвіт мусить належати нам!
Ось вороги починають рух на нас. Космічний етер наповнюється шумом двигунів. Задумка ворога набрати розгін своєю мегатонною міццю, вдарити і знести нас, завалити масою, змести, як змітає все Велика хвиля, коли вибухає зірка. Але ми не будемо просто чекати на удар, ми готуємося до нього! Он де наші починають маневрувати і змінюють кут атаки. Вороги намагаються змінити траєкторії, щоб вдарити влучніше, в перших лавах починається метушня, кілька аварій дрібних кораблів, а наші все викручують маневр, відходять з під удару, енергія ворога б’є у порожнечу, а потім ми завдаємо удару самі!
- Сьомий! Розвідка ворогів! – доповідає мені командир. Дійсно, кілька ворожих катерів нишпорять на віддаленні, спостерігають за рухом нашого війська, доповідають у свій штаб.
- Я приберу їх! – зриваюся з місця, але не лечу прямо на ворога, а закладаю віраж, наче хочу втекти непоміченим. Тікаю за найближчу планету. Ворог радісно ковтає наживку. Куди це я полетів? Може попередити якісь резерви? Славетний «Одинадцятий курінь Великого Гетьмана», якого ніколи не існувало ніде, окрім каналів інформації. Цей курінь сильно псував нерви ворогам, бо вони боялися, що в нас є якісь секретні сили.
- Сьомий, їх забагато! – мій командир виходить за п’яту позначку школи інтенсивності. Нервує. Знає, що у тилу майже не залишилося резервів і кожен корабель на рахунку. Навіть такий, як мій «Юрій Шерех», старий та тричі битий.
- Чи більше трава, тим легше її косити! – відповідаю я. Не дуже розумію цю фразу. Трава, це, начебто, якісь рослини. Косити – це, здається дієслово. Вони з тих давніх часів, коли ми мали тіло і мусили підтримувати його вживанням грубої їжі, а не одразу енергії. Цю фразу говорив головний герой мого улюбленого фільму «Тарасович», коли був оточений ворогами. Він мав на увазі, що скільки б не було ворогів, він все одно переможе, бо немає права на поразку, позаду ж Україна!
Ховаюся за планету, відкидаю кілька щитових бомб, розвертаюся і даю повний хід. Ось катери вискочили, вони швидші за мене і краще озброєні, але система захисту у них гірша. Вибухи! Бомби січуть катера, а я додаю з усіх видів озброєння. Мінус один! Мінус два! Мінус три! Мінус чотири! В мене потрапляють. Потужний удар, «Шерех» летить шкереберть, але це не заважає стріляти! Мінус п’ять! Отримані пошкодження у двадцять сім відсотків! Нічого страшного! Колись я отримав вісімдесят вісім відсотків і на дванадцяти, що залишилися, завершив операцію і повернувся на базу! Мінус шість! Слава Україні!
Запускаю засліплювальні бомби. Вони вибухають і вороги нічого не бачать. Січуть туди, де я був тільки-но, але мене там немає. Я іду на них! «Шерех» у тричі більший від цих катерів, на ньому ще стара система захисту з керамічної броні. Бойові заряди вона зупиняє гірше, аніж новітня броня, а ось при прямому зіткненні – я король! Мінус сім! Ще дванадцять відсотків втрачено! Мінус вісім! Є загроза для корабельного мозку! Завеликі вібрації! Погіршена потужність! Але я не можу зупинитися, бо вони розстріляють мене! Мінус дев’ять! В мене залишається трохи менше третини життя! А он де ще чотири катери. Тоді хай буде так!
Я відлітаю з корабля у рятівні капсулі, а мій старий «Шерех», який служив мені так довго, вибухає і каналізує всю енергію вибуху у постріли по чотирьом цілям. Звичайної потужності бластерів не вистачило б, але тепер постріли досягають цілі і збивають катери! Всі до одного! Всі! Стріляю з капсульного бластера, вибиваю капсули врятованих ворогів. Їх усього кілька і вони не такі потужні, як я.
- Сьомий! Сьомий! Ти де? – кричить мій командир вже на сьомий рисці інтенсивності. Він хвилюється за мене, бо ми ж товариші. Він хороший хлопець, хоча й з раси кремнієвих, але справжній патріот України.
- Ворог розгромлений. Тринадцять катерів розвідки знищено. Я втратив «Шереха». Повертаюся у захисній капсулі.
- Ні! Тут занадто високе випромінювання, тебе зітре у порохню! Залишайся на відстані!
- Я не можу пропустити битву!
- Я наказую!
- Дайте мені корабель, хоч якій!
- Ти ж знаєш, що в нас нічого не залишилося!
Я знаю. До бою стали всі кораблі, які могли бути відремонтовані і озброєні. Останні десять обертів ми тільки і робили, що готувалися до війни. Так, нам допомагали союзники, але і наші і їхні можливості годі й було порівняти з можливостями ворога! За імперією був Всесвіт, а за нами лише кілька галактик, де ми збудували нашу калинову Україну. Цікаво, що таке «калинова»? Завжди хотів спитати, але ніколи було, бо ж війна. Війна, яка вела нас до цієї остаточної, Великої Битви. За нами Україна! І ця битва вирішить чи бути їй, чи ні! Я не може пропустити її, не можу!
Спрямовую капсулу до битви. Там вже задіяні електронні гармати основного калібру, які розносять на друзки навіть середні кораблі, що там вже казати про захисні капсули! Мій порятунок тільки в тому, що я занадто дрібна ціль і по мене не будуть стріляти! Тепер я бачу битву! Наші витримали удар, не побігли, не відступили. Ведуть бій, відбивають атаки. Ворог суне на правому фланзі. Он де «Генерал Розтинайко» зайшовся у битві з крейсером ворогів! Космос весь бринить від енергетичних ударів, крейсери зайшли в клінч, тепер все вирішить банальна потужність генераторів, але у ворогів вони більші і....
- Слава Україні! – я говорю на восьмій рисці інтенсивності, бо один з середніх кораблів правильно зрозумів ситуацію і самовибухнув, спрямувавши енергію в потік «Генерала Розтинайка»! Такий великий приплив енергії зробив свою справу і наша зброя пробила захист ворожого крейсера. Ось він почав червоніти, потім завібрував, збільшився в об’ємі, а потім вибухнув, безжально вибухнув, знищуючі все навколо себе. І наступ ворога на правому фланзі зупинився!
- Сьомий! В нас є корабель! Там стерло всю команду!
- Я вже лечу!
- У ньому лише двадцять відсотків міцності!
- Збільшіть скільки зможете!
Розвертаю капсулу. Лечу до бази. Спостерігаю за битвою. Канали зв’язку забиті, то зображення погане. Он де «Батько Тарас» знищив крейсер ворога і суне далі! В нас наступ по центру! От якби мати хоч якийсь резерв, зараз кинути його в бій і погнати ворогів! Але резерву немає!
Я вже в нашому таборі. Бачу корабель з величезною дірою від прямого потрапляння.
- Тридцять один відсоток, це все, що ми змогли зробити! – кричить мені командир.
- Встановили нову голову? – питаю я.
- Менше половини потужності! І в нього майже не залишилося броні!
- Я переписуюся!
- Залишайся в таборі!
Я знаю, що не залишуся! Ні, тільки не зараз! Велика битва! Скільки ми чекали на неї, скільки покладали надій! Який табір? Швидкість переписування дуже мала, бо на кораблі пошкоджені канали. Бачу, як на дірку в боку ставлять звичайну мікрочавунну латку. Швидше, швидше! Чекати так важко! Але примушую себе заспокоїтися, бо ж швидкість переписування розбурханої свідомості буде ще меншою. Спокій! Спокій.
Я думаю про перемогу. Про світ без ворогів, без постійної загрози їх нападу! Ці варвари вони ненавидять нас, бо зневажають, не вважають рівними істотами, а тому не хочуть визнавати наших прав на власні знакові системи, пантеон та пам’ять! Вони не хочуть окремості, вони хочуть і нас злити в одну масу з собою! Але ми українці! Ми не здамося!
Переписування закінчилася. Налагоджую буття в новому кораблі. Він зветься «Козак Михно», мабуть, на честь когось з героїв Великої Війни, коли Україна була врятована від знищення. А може це ще боєць часів Третього гетьманату. Козак Михно, я буду брати з тебе приклад, буду битися до останнього і не зганьблю твоє чесне ім’я.
- Сьомий! Атака ворогів! Вони хочуть спалити наші генератори!
- Виходжу в бій! – я ще не повністю встановився у кораблі, але немає ані сил, ані можливості чекати.
Зриваюся з місця. «Козака» починає крутити і кидати. Старі, не відкалібровані двигуни, доводиться втримувати ситуацію за допомогою двигунів керування. Вирівнюю машину, а он вже бачу бій. Досить великий загін ворогів з середнім кораблем на чолі. Намагаються пробитися до генераторів. Додаю потужності двигунам, але вони знову втрачають балансування, мене знову починає кидати, занадто потужна вібрація погано закріпленої голови і я втрачаю свідомість. Але ж в мені є функція повторного запуску. За деякий час повертаюся і що я бачу! Я поруч з середнім кораблем! І той не стріляє по мені! Мабуть, просканував на наявність розуму, але я був у відключці і він нічого не знайшов. А ще ж побачив дірку на боці, з якої злетіла латка. Мене сприйняли за мертвого! До того ж двигуни ніяк не можуть встановити рівновагу, мене кидає і кидає.
А он де призова команда! Вони хочуть захопити мене! Не знаю, для чого ворогам ця дірява шкарабанка! Але вони послали сюди катер. Не зупиняю двигунів, мене трясе, потроху спрямовую рух до середнього корабля. Він тут головний і поки що недосяжний. Лупцює прямою наводкою і просувається вперед. Моєї потужності не вистачить, щоб пробити його захист. Якби ще у мене було сто відсотків життя, а в мене лише третина. Але можна пошкодити двигуни. Вже щось.
Катер вже біля «Козака», шукає місце контакту. Та я ж спалив клеми. Знаю, чим ризикую, бо ж тепер мені немає виходу з цього корабля, принаймні в польових умовах. Та це ж Велика битва, а значить і великий ризик. Призова команда намагається відновити клеми, а я поступово захожу в тил середньому кораблю. Мене кидає, я не викликаю підозр. Звичайний підбитий корабель з випаленою вщент головою.
І тут момент. Середній корабель, який щойно знищив кілька катерів нашої охорони, вирішує, що можна атакувати далі. Набирає потужність двигунів. Для цього потрібно відчинити захисні щити! А тут я! Скидаю потужність з двигунів і даю на удар. «Козак» весь здригається, катер з призовою командою відскакує, а я бачу, як один з двигунів середнього корабля перетворюється на магму! Це вам за Марічку Ковалівну, за її стертий мозок! Ще удар! І ще! Після третього в мене енергія на нулі, туди ж поспішає і життя, бо катер з призовою командою починає мене сікти. Намагаюся маневрувати. 27%! 25! 23! 19! 15! 10! 4!
Нарешті силові агрегати дають потужність на двигуни і я можу вислизнути з під обстрілу. Бачу, як трясеться середній корабель. В нього важкі пошкодження. Три двигуни переплавлені, там зараз починається складна реакція і їм не до бою. Добийте його! Один хороший постріл і він готовий, бо зараз вся енергія спрямована на угамування наслідків моїх пострілів! Валіть його, валіть!
3%! Я тікаю, мене наздоганяють і це вже смерть! І нехай! Хіба не радісно вмерти за Україну в день Великої битви? «Вічно сяй Україно у всесвіті! Линь українська мова каналами зв’язку! Українська пам’ять залишайся на серверах! Батько Тарас не забувай про дітей своїх!» - співаю я і на залишках відсотків намагаюся маневрувати, коли підскакують кілька наших катерів. Відсікають ворога і тим рятують мене від вірної погибелі. Запускаю інвентаризацію. Ще біля сотні пробоїн, пошкоджена голова корабля, десь на третину, ще більше розбиті силові агрегати. Розтрощені дві гармати.
- Сьомий! Це в тебе не корабель, а труна! – кричить мені командир, який почитав довідку інвентаризації.
Але головне, що в мене лише 3 відсотки життя. Дуже замало. Поступово воно зростає. Але все одно, ще одного бою мені не витримати.
- «Батько Тарас»! – чую я крик в етері. І розумію, що сталося щось страшне. Лечу у вир битви, хоч в мене усього шість відсотків. Що з «Батьком»?
Двигуни сигналізують про перевантаження, але я не звертаю уваги. Ось вже бачу битву і бачу, як «Батько Тарас», наш найпотужніший крейсер, окраса українського війська, розпадається на величезні шматки, а з нього відлітають рятувальні капсули! І нехай поріч палають аж три крейсера ворогів, але «Батько» знищений! І я бач, як ворог атакує, а наш центр здригається, починає задкувати. Я розумію, що це кінець! Це жах! Нам не можна програвати, бо України не стане! Ворог знищить її! Не залишить жодної згадки на жодній з планет-серверів! Вони завжди так роблять! Завжди витирають все і роблять однаковим! Цього не повинно статися! Ні!
- Батько! Батько! Невже ти нас покинув? Батько! – я на десятій рисці інтенсивності, я витрачаю на це своє життя, але не можу мовчати зараз. – Батько! Батько Тарас! Батько Тарас! Батько Тарас! Батько Тарас! Батько Тарас!
Я шепочу і спрямовую корабель у вір битви. Наш центр вже майже тікає. Ми програли цю битву і я хочу бачити поразку! «Україна або смерть!», як казав колись Великий гетьман! 12% життя! Цього вистачить, щоб вбити кількох ворогів!
- Вічно сяй Україно у Всесвіті! – кричу я в етер і лечу назустріч смерті.
- Сьомий! – кричить мій командир. Але не звертаю на нього уваги, співаю далі слова нашого гімна.
Попереду в мене крейсер. Дуже пошарпаний, це «Батько Тарас» бив по ньому, але крейсер. Я маневрую, ухожу від його перших атак, але навіть якщо на максимальній скорості вдарюсь у нього, то не завдам йому серйозних пошкоджень. Краще б щось дрібніше, щось таке, що я міг би знищити, забрати з собою у небуття! Але в бою не завжди стає так, як плануєш, чи хочеш! Он де крейсер і це смерть моя. Нехай! Смерть за Україну! Я гинув вже кілька разів і кожного разу мене відновляли через резервну копію, але зараз я загину остаточно, бо наші склади будуть знищені і мені нікуди буде переписатися! І не треба. Мертва Україна – стертий я! «Вічно сяй Україно у Всесвіті!» - я вивертаю корабель від чергового удару, хочу вибухнути і вдарити самому всією своєю енергією в один з шрамів на величезному корпусі крейсера, коли стає небувале! Небувале! Крейсер здригається і репається навпіл!!!! Це «Мальва»? Ні, вона он де в оточенні трьох крейсерів веде нерівний бій! Тоді що це? О Вічносте, що це?
Я бачу, що неподалік від мене у космосі пливе щось небачене. Якась вогняна хмара дивної форми, що викидає довгі протуберанці і нищить наших ворогів! Нищить імперців! Вороги намагаються вдарити по хмарі, он де кілька крейсерів завдали об’єднаного удару, але хмара витримала, не розсипалася, а вдарила сама. І ось черговий крейсер луснув навпіл! Вічносте, що відбувається? Я майже вимикаюся, бо слабких ресурсів голови не вистачає, щоб зрозуміти, те, що бачу, коли я чую зачарований голос командира.
- Батько Тарас! Батько Тарас! – і згадую картину ще з часів закачування інформації. Колись, дуже давно, коли свідомість існували в прив’язці до матерії, існували примітивні носії. Здається, тоді вони називалися тіла. І Батько Тарас був у такому ж тілі. Були навіть картинки того тіла, дуже дивні, на них не звертали уваги, бо ж головне свідомість, а не її ниций носій! І ось тепер я зрозумів, що ця вогняна хмара була у формі того носія Батька Тараса! І ця хмара нищила ворогів і вела в атаку.
- Батько Тарас! – закричав я і той самий крик по мільйонам каналів зв’язку вмить переповнив космос! Наш центр зупинився і більше не тікав, а фланги пішли в атаку і ворог здригнувся. Ще спробував відбиватися, але Батько Тарас нищив один крейсер за іншим і ворог побіг. – Батько Тарас!
Я дав максимальну потужність двигунам. Наздогнав ворогів і почав сікти їх. Потужності не вистачало! Але Батько Тарас був з нами! Ми перемагали! Україна перемагала! Батька Тарас!
Удар. Я потрапив під потужний удар середнього корабля. «Козак» здригнувся і розвалився на кілька частин. Силові агрегати залишилися в іншій частині, енергія припинила потрапляти до мене. Щось є у резерві, але дуже мало. Намагаюся зробити резервну копію, але голова корабля теж пошкоджена.
- Сьомий! – кричить мій командир.
- Прощай, брате! Ми перемогли! – кажу йому я усього на першій рисці інтенсивності.
- Ні! Сьомий! Ні!
Я бачу, що енергії вже майже немає. Ще мить і я опинюся в темряві забуття. Коли вогняна хмара, Батько Тарас, сам, летить до шматка «Козака», в якому голова, підхоплює і насичує енергією! На сто відсотків!
- Сьомий. Сьомий. – тихо шепоче мій командир. – Сьомий, сам Батько Тарас зарядив тебе. Сьомий! – схвильовано шепоче він.
І тут до мене доходить, що відбулося! Батько Тарас врятував не тільки всю Україну, але й мене! Не просто врятував, а зарядив! Як колись Великого Гетьмана чи Мальву! О Вічносте! Я відчуваю в собі щось дивне, нечуване раніше. Колись, дуже давно, за часів примітивних носіїв, це звалося плакати. Не дуже розумію, як це, але відчуваю, що це дуже схоже. Я плачу від щастя, бо Батько Тарас не забув ані Україну, ані мене! Он де наші війська женуть і добивають ворогів, а я стою на місці і плачу.
- Сьомий! Його зарядив Батько! Батько Тарас зарядив сьомого! Всі це бачили! Сьомого! – шепотять у етері бойові товариші. А я плачу, плачу і плачу, не може усвідомити всієї урочистості моменту.
- Вот мудак, єщьо і обоссался! Давай єго на процедури! Надо прочістіть єму мозгі! – чую я чийсь голос, мене кудись везуть, а я бачу перед собою вогняну хмару Батька Тараса, який блискавичним мечем січе ворожі крейсера.
За двома санітарами та візком з ношами зачиняються двері з емблемою Галактичної служби духовного порядку та виправлення свідомості.
