Вона носила квіти в волоссі, і ними грався віщий вітер. Здавалося давно вже дорослі, але кохали щиро мов діти.
Зима - 19 грудня 2007 року, а дощ як з відра, наче зараз весна. В неї болить серце, а в нього душа. Щож, сама винна, хто ж просив це робити? Вона слухає музику і душа розривається так, ніби її виривають живцем...
09.12.2004
Майдан Незалежності
- Привіт, мене звати Діана - а це моя сестра Настя. Ми чули вам потрібна допомога. Можемо запропонувати квартиру й теплу вечерю, а також ще деякі зручності, які відсутні в холодних палатках.
- Будемо дуже вдячні, бо вже пару днів ніяк не можемо відігрітися. Ви далеко живете?
- Та ні, зовсім недалеко, пішки - хвилин 20, але мабуть поїдемо на маршрутному таксі.
- Добре, ну що, поїхали?
Так все і почалося. Простий початок непростого роману. Так вони і познайомились, 18-річний патріот і 13-річна дитина.
Приїхавши додому, хлопці поїли і одразу позасинали. Діти! Холодні, втомлені, виглядають як мокрі коти. Жаль, що такі довірливі, вірять в усе те, що їм обіцяли, …хоча? я теж вірила…
- Вставай, вже 11 ранку! Всі поїхали без тебе, казали щоб ти виспався. Ну як, виспався?
- Не зовсім… так добре нарешті опинитися в нормальному, теплому, сухому ліжку.
- Ну, вставай, там на кухні сніданок і кава.
- Дякую. Тебе ж Настя звуть?
- Так, а тебе Петя? А можна я буду казати Паша, мені так звичніше?
- Звичайно, ти де вчишся?
- В школі - в 9 класі. До речі досить добре знаю англійську мову.
- Що?!!! Я думав тобі десь 17 років !!! Ти якось доросліше виглядаєш. Так скільки тобі?
- 13. Всі кажуть, що виглядаю доросліше, але чому? адже мій зріст ще навіть не досяг 1,50 см.)))
- Так, і таке буває в світі. То що ти там казала? А, про англійську мову... Молодець, а я, як не вчив, так і не зміг вивчити. Занадто лінивий!)))
Мабуть, зірки не так стали.
- Та ні, просто це дійсно досить тяжко, я вчила ще з дитячого садочку. Розкажи щось про себе.
- Ну, що розказати, народився в невеличкому селі Нараїв, що знаходиться за дві години від Львова, але живу в Пустомитах, це набагато ближче, на машині півгодини буде. Вчусь в автодорожньому технікумі, на другому курсі, ось наче і все. Ще маю старшу сестру, швагра і племінницю...
- Чекай-чекай, що таке „швагро”? Я чогось не розумію...
- Ой вибач, я ж забув, у вас, мабуть, такого слова нема. Це...е...чоловік моєї сестри. Просто в нас, на Заході це так називається.
- Ага, зрозуміла. Але ж ти розумій, я не знаю вашого діалекту. І ще одне питання, ти коли виростеш, ну, технікум закінчиш, ти що будеш робити?
- Стану майстром, буду командувати людьми, щоб асфальт вкладали. А зараз на практиці, беру шуфлю і працюю. Упс, забувся. Шуфля – це по-вашому лопата. Просто вже звик так говорити.
- Ну, на перший раз вибачаю, але якщо ще раз так зробиш, я почну говорити з тобою на російській мові.
- Ні, тільки не на російській, ні, ні... взагалі то я серйозно, не треба говорити російською зі мною, бо всіх, хто в Україні розмовляє цією мовою, я називаю і буду називати москалями. А сам я принципово завжди буду говорити українською мовою.
- Добре, добре. Домовились.
Вже через пів години розмови, вони знали одне про одного майже все. Він - наче і не дуже дорослий, але з такими цікавими очима – двоколірними, дивився в її очі, такі великі, карі очі, які сміялися незалежно від її настрою та виразу обличчя. Думав, чому це йому так цікаво розмовляти, з ще зовсім дитиною? Не знаходив пояснень і просто переставав про це думати. Вона - ще така юна і недоторкана думала, як вона хоче бути його дівчиною, і сама ж того боялася. Задавала собі питання: чому? Чому саме він? Чому їй здавалося, що він – саме ТОЙ? Але відганяла від себе ці думки, думала, що просто перенавантажилась в школі, і сама собі казала, які тупі відмазки... але не все було так просто.
Після сніданку, він почав збиратися на Майдан. Вона провела його до дверей,... і зачинила їх. Він поїхав до друзів в палатки, а вона залишилася наодинці зі своїми думками. Пішла до кімнати і почала уявляти, як він її цілує, обнімає,... це були думки не еротичного характеру, скоріш навпаки, по-дитячому ніжного, романтичного. І в саме цей момент, вона почала дорослішати морально. Їй хотілось підтримувати з ним зв’язок за будь-яких умов, просто бачити його, спілкуватися з ним. Вона зрозуміла, що на світі існують такі почуття, яких вона ще ніколи не відчувала, і які дуже хотіла відчути.
Наступного вечора, вона з сестрою знову поїхала на Майдан. І коли він її побачив, то відразу підбіг, привітався, і подивився прямо їй в очі. Боже, як йому подобались ті очі. Наче Шевченкова „Катерина” : „...карі очі, чорні брови...” - такий собі прототип маленької українки, очі якої він хотів цілувати до нестями...
- Паша!
- Що?!!! ,- він сказав це трохи роздратовано, і швидко виправився : Що сталося?
- Що-що? може познайомиш з двома красунями?
- Добре, знайомся, це – (він показав на старшу дівчину і промовив) Діана.
- О, яке гарне ім’я, воно повністю відповідає вашій зовнішності...
- Це ви тільки що спробували зробити комплімент? ,- відповіла старша сестра Насті – Діана.
- В принципі так, мене звати Тарас. Дуже приємно з вами познайомитися. Петя, чому ти не познайомив мене ще з цією маленькою красунею?
- Це ви тільки що спробували зробити комплімент? ,- сказала Настя.
- !?!?!! Вони що сестри?
- Так, ми сестри, я - старша сестра – Діана, а це – Настя, молодша сестра. Я на всяк випадок ще раз нагадала, щоб не забув.
- Так люди, це буде довго, - зупинив їх Петя. Може покажемо вам наше „наметове містечко”?
- Дякую, це було б цікаво.
- Ага, покажемо їм нашу „кухню”, де навіть інколи є гарячі кава і чай...,а також може пройдемо до моєї палатки?...
- Тарас, заспокойся! Дівчата, вибачте, його інколи заносить...
- Та нічого, то може почнемо екскурсію? ,- Запропонувала Діана.
- Бажано до якогось вогнища, бо я вже дуже замерзла...., - сказала Настя, стукаючи зубами від холоду.
Вони пройшли вглиб „містечка”, познайомилися ще з декількома людьми, підвели Настю до вогню, де вона і залишилась з Пашею грітися. А Діана з Тарасом пішли прогулятися.
- Нормально доїхав? ,- поцікавилась Настя.
- Так, нормально. Як справи? ,- спитав Паша, і посміхнувся, від простоти свого питання.
- Як бачиш, нормально, гріюся. А в тебе як?)))
- Також нормально.
І вони стояли і просто мовчки грілися. Вже був час їхати, а Діани все не було. Настя почала хвилюватися і подзвонила їй, та відповіла, що вже скоро буде. Вона показувала Тарасові вечірнє Дніпро.
Всі посідали біля вогню, але за відсутністю стільців, Паша поступився місцем Анастасії. Але їй щось ніяк не ставало тепліше. Всі почали пропонувати, щоб він посадив собі її на коліна, але вона дуже соромилася. Але все ж таки погодилась. Кожен почав розказувати якісь історії, анекдоти і т.п. Всі сміялися, всім було весело, всім, тільки не ЇЙ і не ЙОМУ. Він питав себе: що з ним таке? Що, те створіння, яке сиділо в нього на колінах, в ньому розворушило? Він так хотів сказати їй щось таке добре, тепле... Можливо навіть: „ЛЮБЛЮ”? Але хіба таке почуття існує? Хіба це не вигадка? І мовчав, а його мовчання вбивало її наповал. Ну хіба ж вона не бачила його погляд, невже вона не зрозуміла його? Зрозуміла... І що з того, якщо він мовчав і старався навіть вигляду не подавати, що щось в ньому змінилось... А вона сиділа, і їй було то холодно, то тепло. То вона раділа, що він зараз так поряд..., то бажала зникнути, вона не розуміла, що ж з ним таке? Ну невже він соромиться, хлопець, який приїхав на Революцію сам, один, який ніколи раніше не покидав кордони далі Львова?
Нарешті повернулася Діана, вона була така весела, видно було, що вони з Тарасом подружилися.
Ось так все і почалося. Спочатку була дружба, якою Паша дуже дорожив. Він неймовірно сильно боявся втратити Настю, бо вже не уявляв життя без її сміху, і цих великих, і чудових очей, в яких можна було прочитати усю правду світу. Боявся, що якщо почнеться щось більше за дружбу, то це може все зіпсувати. А потім, він нарешті зважився, прямо на її 14-ому Дні Народження покликав її на балкон... і запропонував їй бути його дівчиною, а вона пару хвилин вагалась – не тому, що сумнівалась, просто не могла повірити в своє щастя...
