Двері ледве дихали. На хлопця здивовано дивилися цифри один, чотири та сім, які стихаря, певно, щось метикували на трьох. Одного сильного удару певно б вистачило для того, щоб вибити духа з дверей, разом з тілом. Щось дуже цінне залишати за ними не варто, бо не вбережуть, а через ту річ – самих покалічать, а мо’ вони й згинуть.
Северину змалку, чомусь, здавалося, що вони живі, мають якусь часточку душі. Може через те, що дід був столяром і робив двері, а малому здавалося, що на світ народжується нова дивна істота. Ще й старий любив повторяти про те, що є стіна між нашим і тим світом, а двері – то перехід. Щось таке заклалося в його підсвідомості, а цей представник роду дверного – бувалий у бувальцях, геть хлипкий…
Северин відволікся від думок, постукав і зайшов у кімнату.
- Усім привіт!
Поки мешканці глипали на нього, не розуміючи, що це за з’ява, він оглядівся.
Типова гуртожитська кімнатка, в якій днюють та ночують двоє студентів. Стіни ще берегли сліди недавньої побілки. Хоча було видко, що наводили марафет аматори цієї справи. І швидше за все – місцеві жильці. На стінах висіло чимало плакатів та карт, декілька вазонів і навіть одна ліана, яка окупувала верхню частину лівої стіни. Біля компа, що стояв на старому обдертому столику, вишикувалася звична свита кактусів. Ліжка розмістилися біля протилежних стін обабіч від вікна. Біля них причаїлися старенькі тумбочки. Зліва від Северина загрозливо роззявилася відкритими дверцятами шафа. На засмальцьованій підлозі розпростерся добряче затертий килимок.
Повсюди лежали дрібні речі, одяг, книги і конспекти, які створювали традиційний образ холостяцького гармидеру.
- Здоров був! Ти, хто? – першим оговтався жилець ліворуч.
- Так, хто? А то завалився сюди і навіть на представився, - підтримав інший.
- Мене звати Северин. Я тут житиму. У наказі, що висить на факультеті написано, що мене поселяють у сто сорок сьому кімнату. Комендант сказала, щоб я перебирався сюди завтра.
- А… то ти житимеш тут зі мною, - відповів студент, який заговорив першим. – Мене звати Антон, а це Василь. Він сьогодні виселяється звідси. Знайшов собі квартиру за непогану ціну та перебирається жити туди. Ти який курс, чого поселяєшся посеред навчального року, а не у вересні?
- Я вчуся на четвертому курсі. На історичному. Раніше теж жив у господарів, на квартирі, але тепер в батьків сутужно з грошима, тому довелося перебиратися в гуртожиток. Так дешевше та й дізнався, що місце звільнилося, тож намагався не гаяти часу.
- Дійсно, оперативно спрацював. Ми на педагогічному вчимося. Майбутні вчителі, я на п’ятому курсі, Василь – на другому. Що ж, ласкаво просимо у прокляту кімнату!
- Оптимістично запрошуєш, - посміхнувся Антону хлопець. – Наче у голлівудських жахликах. Велкам ту зе хелл!
- Бач, не вірить!
- А хто ж цьому повірить? У те, що ти тут розказуєш? Хіба дитина! – засміявся Василь.
- А що за байки? Мені цікава історія кімнати, де я житиму. Це, певно, щось на кшталт: «У тринадцятому гуртожитку, на тринадцятому поверсі, у тринадцятій кімнаті…»
- Та ні, це все дурня. Я тобі справжню історію розкажу, не вигадку!
- Я це вже чув купу разів, краще до сусідів піду – в них є якісь нові фільми.
Василь вийшов з кімнати.
- Слухай мене уважно, - Северин присів на хиленький стільчик і зготовився до оповіді. Антон, тим часом, продовжив. – Я живу в цій кімнаті вже п’ятий рік і тут мені довелося чимало побачити та пережити. Не лише звичайні студентські п’янки, гулянки та дебоші, а дещо й зовсім серйозне.
Років зо два тому я жив у кімнаті з іншим співмешканцем. Його звали Тарас. І тут ніби нічого дивного не відбувалося. Та й я чогось такого не зауважив.
Потім він помер. Виписувався з гуртожитку, бо вже закінчив універ – і все, - він зітхнув, а Северину здалося, що він й справді не бреше. – Наскільки я знаю, медики так і не змогли визначити причину смерті. Серце там, чи що інше – невідомо.
Тепер у цій кімнаті мені страшно бути, особливо наодинці. Ще як набухаюся, а потім хроплю догори пупцем – то таке, терпимо, а як при ясній голові – то морозить всього, дрижаки беруть. Нечиста ця кімната. Мені здається, що не випустить вона мене так просто. Василя – так, він тут півроку жив, а мене – ні.
Бувають моменти, особливо, коли я на самоті, що хтось присутній в кімнаті. Я здогадуюся хто це. Тарас! Його неприкаяна душа ще й досі витає у цій кімнаті. Мені страшно. Час у мене є. Ще маю рік. А потім не знаю, що буде. Я боюся, що одного дня мене тут знайдуть мертвим, як колись Тараса.
Отакі тут справи кояться.
Северин посміхнувся.
- І ти хочеш, щоб я в це повірив? Я знаю, що деколи в гуртожитках потрібно пройти своєрідний обряд ініціації – освячення, але в таке я не повірю. Якщо ти хотів мене налякати, то тобі це не вдалося. Якщо ж ти хотів сам залишитися в цій кімнаті, чи маєш колєгу, який хоче зайняти вільне місце – повір, так просто мене не позбутися.
Він підійшов до дверей і глянув на завмерлого Антона.
- Ти мені не повірив!
- Звичайно, що не повірив. Мене так легко не позбудешся.
- Я не брехав, - і Северинові вчулася в тих трьох словах така впевненість, як, мабуть, у Коперника, коли він доводив, що Земля крутиться навколо Сонця, а не навпаки.
- До завтра!
Северин вийшов у коридор. Там зіткнувся з Василем. Потеревенив з ним трохи. Як виявилося з бесіди – хлопець не брехав. Два роки тому в цій кімнаті й справді помер один студент. Потім впродовж семестру змінилося кілька жильців. Василь вважав, що Антон сприйняв цю подію, як то кажуть, «занадто близько до серця», і тепер в розповідях, у діях, гіперболізував усе, що відчував. Деякі його сусіди не витримували і втікали, що ще гірше посилювало репутацію кімнати. Василь от звик і не помічав нічого моторошного.
Хлопець попрощався зі колишнім жильцем та попрямував на зупинку. На нього чекали поїздка додому, збір речей та завтрашнє переселення.
* * *
У кімнаті спостерігалося помітне пожвавлення. Северин помаленьку розбирав свої валізи та клунки, а речі та одіж знаходили своє місце. Антон ж прибирав. Довкола, голосно заявляли про себе сліди вчорашньої пиятики. За давнім звичаєм Василь поставив відхідне, а кімната після цього нагадувала Київську Русь після навал орд Батия. Однак, поволі вона вертала до звичного вигляду.
- Сьогодні кластимеш приходне? Хлопці вже цікавилися.
- Ні почекаю до стипендії, грошей малувато. Хоча пивка удвох можемо випити, тим паче, що «Карпати» гратимуть з греками у Лізі Європи.
- Добре. Правда будуть гості зі сусідніх кімнат, де нема зомбоящика. Але у нас заведено, що вони приходять з власним пивом, тож бочку можна не купувати. Коли йтимеш, візьми десятку он там, на столі. Купи мені літру будь-якого світлого та сємки.
Северин вже розклався, запхав сумки під ліжко та приліг, то спостерігаючи, як Антон завершує прибирання, то граючись в одну із забавок у мобільному телефоні.
Про можливе прокляття кімнати вже ніхто не говорив.
Надворі широко розчахнула свої обійми ніч. Телевізор теревенив без угаву. Показували вже котрий, набивший оскому серіал про героїчну боротьбу ментів з бандитською гідрою. Інколи складалося враження, що про інше більш не знімають. Така собі віковічна боротьба добра зі злом, в якій сторони подекуди міняються місцями. Цікаво, як подаватимуться ці сюжети років так через тисячу, коли серіали стануть одним з історичних джерел про минуле, своєрідними міфами сучасності.
І тут зауважив цікавинку. Між тих всіх плакатів на стіні висіли якісь кругляки в рамці. Він встав, підійшов і вгледівся.
Цікаво!
За склом, за звичайною рамкою формату А4, яку частенько беруть для того, щоб надати «вагу» грамоті чи диплому, на червоному сукні хаотично лежали монети усіх часів та континентів. Хоча Северин не захоплювався нумізматикою, проте трохи петрав у цій науці. Як-не-як історик, вивчав її. Та й знайомі були, які хворіли цим захопленням.
Тут були сучасні євроценти, кілька старіших європейських монет, а також з Азії та Африки. Втім, найбільшу увагу привернула двійка польських боратінок та монета з арабською в’яззю. Здається срібна і давня. Схожа… на середньовічний дирхем.
- Слухай, Антоне, це твоє? Звідки ця монета?
Той саме взявся за вазони. Чомусь вирішив, що настав момент доглянути за ними й, саме, розпушував ножем землю довкола рослини з яскравими зеленими листками та білим суцвіттям.
- Це все, що залишилося у спадок від Тараса.
- А монета звідки в нього. Вона дуже непроста. Рідкісна і дорога.
- Хоча він вчився на біологічному, однак захоплювався минувшиною. У літо перед смертю він впав на хвіст археологічній експедиції університету, сказав, що їм допомагатиме та й собі на природі наловить жучків. Уб’є двох зайців: практику свою виконає та й з минувшиною познайомиться наочно. Вони копали Київську Русь, навіть могилу якогось дружинника розкопали. Там він і знайшов цю монету, сховав, а потім привіз сюди і долучив до цієї невеличкої колекції.
- Продати не думаєш?
- Ні, це спогад про нього. Хоч, інколи, коли дивлюся на цю колекцію, у мене мороз біжить поза шкірою. А потім думаю: «Ні, хай висить».
- Зрозуміло.
Десь за годину Антон закінчив прибирання, Северин, тим часом, збігав за пивом. Зайшли сусіди. Вони познайомилися, а далі їх чекав футбол, запеклі дискусії під час та опісля матчу. І сон…
* * *
Зранку Антон не прокинувся. Коли Северин пробудився, навіть спершу нічого не помітив. А потім спробував розтермосити хлопця. Той не відреагував. Спробував нащупати пульс, і здається щось вловив, але… точно впевнений не був.
Не гаючи часу, викликав швидку, яка прибула зі запізненням. Лікарі оглянули студента й забрали в реанімацію. Він був живий, можливо навіть при свідомості, але, що з ним таке, ніхто не знав. Насамкінець, розпитавши Северина про день вчорашній: що їли, що пили та що робили, медики покинули кімнату.
У коридорі залишились кілька стривожених студентів, які зі самого ранку збиралися піти на пари, та нікому все ніяк не виходило, і комендантша, яка голосно бідкалась. І відусюди лунало слово «Прокляття». Перша смерть була випадковою, а цей другий інцидент, який хоч не завершився смертю, та голосив про певну закономірність.
Северин повернувся до кімнати і оглянувся. Ніби нічого дивного, але останні події примусили його по іншому на неї подивитися.
А якщо й справді тут лежить прокляття? Мороз пробігся шкірою, яка відразу стала гусячою. Згадав слова Антона про чиюсь присутність у кімнаті, коли залишаєшся наодинці, й ніби справді відчув це. Тут явно не чисто. Він глибоко вдихнув повітря і спробував заспокоїтися. Повикидав пластикові пляшки з-під пива у відро зі сміттям, застелив постіль. Стало ніби легше.
Тепер можна помізкувати над цією проблемою.
По-перше, у цій кімнаті діється щось недобре і треба вияснити, що саме.
По-друге, з обома хлопцями сталося лихо, коли вони вчилися на п’ятому курсі. Може це випадково, а може й ні.
По-третє, а якщо проклята не уся кімната, а якась конкретна річ? Або ж є раціональне пояснення цій чортівні.
Северин сів на стілець і знову почав вивчати обстановку кімнати. Його погляд, як собака-слідник, нишпорив довкола. Але нічого, що б могло дати якусь підказу, підняти завісу над загадкою, все не знаходилося. Він устав, пройшовся туди-сюди, намагаючись вкотре відігнати подалі страхи, які раніше спробували вирватись назовні. Погляд зупинився на рамці з монетами.
Зняв її та ще раз пригледівся. Згадав, що розказував Антон. Особливо про могильник, а також про те, що нерідко такі речі можуть нести на собі прокляття.
«Треба з монетою щось робити! Це, мабуть вона винна!»
Северин сів за комп’ютер, приєднав модем, зайшов у мережу, півгодини питав у Гугла, і той дав відповідь. Хлопець знайшов необхідний обряд очищення дирхема. Якщо це не подіє, тоді доведеться використати радикальний метод: монету розплавити і продати ювеліру срібло, а гроші віддати в церкву.
Через деякий час усе було готово.
Він узяв шматок червоного шовку та склав його, на зразок хреста. Запалив дві свічки та прочитав «Отче наш». Опісля намочив його в «срібній воді», виготовленій власноручно, та залишив біля свічок.
Його не покидала думка, що цей обряд – повна нісенітниця.
Через добу він загорнув у шовк монету та проговорив:
- Вода до води, біда до біди, і мені рабу Божому Северину та рабу Божому Антону, охорона та оберіг від хвороб, горя, злощастя та іншого нещастя! Амінь, амінь, амінь!
Наступного дня зателефонував у лікарню, сподіваючись, що стан Антона покращився. Натомість, байдужий голос у трубці повідомив, що стало ще гірше й надії на видужання мало. На запитання про сам недуг нічого зрозумілого не відповіли, самі до пуття не знали.
Северин зі спересердя сплюнув, вхопив монету та почвалав до кухні, щоб на плитці її розплавити. Якщо і це не спрацює, то кімната точно проклята. На прощання він гримнув дверима. Ті аж заволали від болю на лише їм зрозумілій мові, а всередині щось гепнулося на землю.
- Що ж там ще таке? – Северин повернув назад.
На долівці лежав вазон з розбитим глечиком.
- Цього ще бракувало…
Хлопець зупинився і ще раз уважніше пригледівся. Здалося, що він не спроста впав на землю.
Хлоп! Від протягу двері захлопнулися за ним, немов підтверджуючи здогадку. Дивно! Він оглянувся, вкотре пригадуючи, що кімната проклята, потім знову втупився поглядом у вазон. Що ж його так насторожило, що відразу не кинувся прибирати? Ні, не двері. Вони радше застерегли.
Стоп! Саме над цим вазоном чаклував Антон, перед тим, як захворів. А може справа в ньому?
Северин знову сів за комп’ютер. Через годину в нього виникла підозра, що винна саме ця рослина. Тоді він погукав кількох ботанів з біологічного, навіть одного аспіранта, який жив двома поверхами вище. Цей консиліум при допомозі довідників та Інтернету підтвердив його здогад.
Це був стріхнос отрутоносний. Рослина, з кори якої роблять отруту кураре, певно одну з найвідоміших у світі. Цілком імовірно, що саме вона стала причиною недуги, адже варто лише подряпини, і можна взувати білі тапки.
Він зателефонував у лікарню, попросив перевірити здогадку. Дійсно, на руці Антона знайшли вже зарубцьований поріз.
«Поранився ножем, коли розпушував землю у глечику!», - здогадався Северин і все розповів медикам.
* * *
- Як ти здогадався? – Антон був ще блідий, але почувався вже краще.
- Двері підказали, - посміхнувся Северин.
- Ще б пак!
- Я тобі потім розкажу. А як ця рослина опинилася у кімнаті? Вона ж у магазинах не продається. Та й, наскільки я чув від викладачів університету, це якийсь гібрид, отрута виділялася і на листках.
- Я здогадуюсь, що її приволік Тарас. Він якось обмовився, що коли біологічний факультет перебирався в інше приміщення й тривало Велике Перевезення, він поцупив там декілька речей, не конче потрібних. Може, в тому числі, й цей вазон.
- Тоді все зрозуміло. Я ж казав, що кімната не проклята.
- А що там двері?
- Якось розповім. Хоча, чесно кажучи, почав вірити, що не про все ми знаємо у цьому світі. Бувай, - Северин вийшов з палати та обережно причинив двері. Потім погладив їх по фарбованій поверхні та попрямував у гуртожиток.
Двері у студентську кімнату конче потребували ремонту.
